Ось і дожив Ігор до шістдесяти восьми років, вже сусіди його називають просто по батькові Степанович. А він і не проти, ну Степанович, то Степанович. Три роки, як лишився один, поховав свою Зіну. Не думав, що до старості залишиться на самоті.
Жив у невеликому селі у своїй хаті, її він будував сам. Обидва сини давно поїхали з дому і живуть уже своїми сім’ями, але у різних містах і далеко від батька. Степанович сумує за ними, вони зідзвонюються, тримають батька на контролі – чи не заслаб, може чогось потребує. А він незмінно відповідає тому й іншому синові:
– Все у мене нормально. Здоров’я в порядку, поїсти й одягти є що. Пенсію отримую. Тільки самотньо, нудно, особливо восени та взимку.
– Так знайди собі жінку, щоб не було нудно, – пропонував старший син та й молодший підтримував цю ідею.
– Ех, хіба це проста справа знайти жінку в моєму віці, та й до душі. Але прислухаюся до ваших порад, – обіцяв він синам, а сам усе думав над цією темою.
Звичайно свіжа ще в пам’яті біда яка була з дружиною. Дуже вже вона слаба була в останній рік. Зінаїда була зразковою дружиною. Замолоду жили в сусідніх селах. Село Зінаїди було велике, а село Ігоря – маленьке, давно почали звідти люди їхати, і якось непомітно, але не стало цього села зовсім. Нині тільки ліс там і височенна трава.
– Так, були часи, – часто згадував Степанович свою дружину. – Скільки в житті у нас було хорошого, дружина не сварлива, поступлива, та й я не тиснув на неї. Жили добре і дружно.
Потім поїхали сюди. Збудував Ігор сам добротний будинок.
– Жити б, та й жити ще моїй Зіні, адже не стара ще була і молодша за мене на три роки. А ось причепилася недуга до неї, не змогли впоратися, – міркував сам із собою, згадуючи довгими вечорами дружину. – Правильно кажуть сини, з жінкою мені треба познайомитись. Самотність навалюється, іноді нестерпно важко.
Степанович не мав шкідливих звичок. Інший би з горя міг гульбанити. Та не він. Старим він не вважав себе, як його сусід Михайло. Тому шістдесят п’ять, а він виглядав на всі вісімдесят, а через те, що все життя гульбанив. Він і сам уже вважає себе старим, згорбився, ледве човгає ногами.
А Степанович виглядає добре. Веде здоровий спосіб життя, навіть щоранку обливається холодною водою у себе на подвір’ї і влітку і взимку. Прокинеться вранці, а відро води вже з вечора стоїть на ґанку. А потім у хату забігає, так і починається його день.
Без дружини довелося навчитися жіночої роботи вдома. Навчився готувати, прати, прибирати. У нього навіть коза є, сам її доїть і вміє робити козячий сир із молока.
Сусідка Тамара часто заходить до нього, особливо коли її чоловік риби багато наловить, вона несе йому. Набридла їй ця риба, а чоловік все ходить і ходить на рибалку.
– Тамаро, ти вже і мене загодувала рибою, не хочу я. Та й мороки з нею, чистити треба, неси он до Михайла, дружина його візьме. Іноді мабуть, і поїсти в них нічого, Михайло майже ніколи і не працював, пенсія мізерна в нього, живуть не дуже, – відмовлявся від риби він цього разу, коли сусідка знову прийшла.
– Гаразд Степановичу, ну не хочеш, як хочеш, і правда віднесу я до тих сусідів.
Вже дійшла до хвіртки Тамара і раптом різко розвернувшись, підійшла до Степановича.
– Слухай сусіде, а давай я тебе познайомлю з моєю родичкою, правда вона далека, та й то по чоловікові. А що, хороша жінка, хазяйська. Вона якось приїжджала до нас у гості і тебе помітила, тільки першій незручно до тебе підходити, а живе вона в Данилівці, ну ти знаєш де. За нашим селом на роз’їзді теж свій будинок, але вже руйнується, мужика ж давно немає.
Степанович переступав з ноги на ногу, тому подумавши сказав:
– Ну що ж, Тамаро, можна і познайомитися з твоєю родичкою, як її звуть?
– Віра її звуть.
– Ну добре, скажи мені заздалегідь, коли вона приїде, – погодився Степанович.
Він вирішив познайомитися, поспілкуватися, а раптом не припаде вона йому до душі. А може й навпаки, гідною виявиться та Віра. За чотири дні сусідка повідомила, що Віра приїде до них у гості.
Ігор Степанович зібрався у гості до сусідів. Він поголився, підстригся, вдягнув світлу сорочку, напахнився та ще й невеликий подаруночок прикупив.
Хотілося, щоб знайомство відбулося за всіма правилами, можливо ж потім зійдуться і разом доживатимуть свого віку.
Коли Степанович увійшов до будинку сусідів і привітався, всі вже сиділи за столом. Тамара швидко скочила, взяла під руку сусіда.
– А ось і наш сусід Степанович, ой, як тебе там, Ігор Степанович! – дивлячись на Віру сказала вона. – А це Віра Іванівна.
Віра встала з-за столу, Ігор одразу відзначив, що за фігурою вона перевершує його Зіну, та й добре, зрештою, при чому тут фігура, була б людина хороша.
Познайомилися, Тамара принесла тарілку з борщем Степановичу, а йому якось незручно було їсти, бо він був під пильним поглядом Віри. Вона прямо не зводила з нього очей, уважно розглядала його. Навіть захотілося в якийсь момент сказати:
– Може лупу дати, краще роздивишся… – але це залишилося в думках – все-таки ввічливий він чоловік.
А потім Віра Іванівна раптом видала:
– Ігорю, а паспорт у тебе з собою, дай подивлюся.
Той здивовано підняв брову.
– Паспорт? А навіщо він, я ж у гості прийшов і якось зовсім не подумав, що в мене тут його попросять.
Тамара з чоловіком теж перезирнулися.
Ніхто не розумів, до чого Вірі ця дивна забаганка.
– А раптом ти десять разів був одружений чи ще щось… – пояснила та.
– Ну, я думаю, що ви вже в курсі від Тамари та її чоловіка про мене, всі кісточки перемили, чи не так?
Віра анітрохи не зніяковіла і почала ставити запитання. Її цікавив його вік, які недуги в нього є, яке господарство, хотіла оглянути його будинок і подвірʼя, а потім спитала яка у нього пенсія. Вона так і сказала, що найбільше її турбує розмір його пенсії.
Степанович був вихованим чоловіком, майже на всі запитання відповів, але розмір пенсії приховав, та й до чого це всім знати. Він уже в душі обурювався, що розмова одразу пішла не в те русло. Віру одразу зацікавив його дім, господарство, пенсія, хоч би для пристойності спочатку промовчала, бо розкажи їй одразу й усе.
– Я б теж міг поставити ті ж самі питання, але не можу собі дозволити цього. Та й час уже закінчувати цю виставу, – подумав він і, сказавши, що сне має часу, пішов.
Після цього знайомства йому ще кілька днів було не по собі. Тамара не приходила, їй самій було неприємно, коли Віра раптом почала допитуватися і докопуватися до всього, що має Степанович. Вона думала, посидять за столом, поспілкуються, пісні заспівають, а тут воно, он як вийшло. Зрозуміла, що сусідові Віра не сподобалася.
Після цього випадку Ігор Степанович вирішив жити один.
– Напевно, вибагливий я став, інший би погодився відразу, Віра на вигляд нічого. Але ця її цікавість чомусь відразу мене вивела з себе.
Минуло з пів року, забулося вже це знайомство, вирішив якось улітку Степанович піти у ліс по гриби. Ліс неподалік, ходив, блукав, назбирав майже повний кошик, вирішив сісти на пеньок біля дороги, до будинку вже недалеко, з лісу навіть не хотілося виходити. Така краса й тиша навколо.
Раптом він прислухався, і десь неподалік почув жіночий голос. Хтось співав. Голос був ніжний, пісня немов лилася.
Він напружився і в цей момент побачив, як з лісу на дорогу вийшла немолода жінка з невеликим кошиком, повним грибів. Він заслухався, а вона не помічала його, продовжувала співати.
– Ой, – раптом зупинилася вона, і кошик мало не випав у неї з рук. – Ой, як я налякалася, начебто ж нікого тут не було…
– Доброго дня, – підводячись, сказав Степанович, – а я теж тільки вийшов із лісу і заслухався, як гарно ви співаєте, до речі це моя улюблена пісня.
Він підійшов ближче до жінки, миловидної та привабливої. Коли вона посміхалася її зморшки наче теж весело посміхалися. Він звідзначив, що вона можливо роки на три–чотири молодша за нього.
– Степанович, ой вибачте, Ігор Степанович.
– А я Валентина, Валентина Михайлівна, але краще просто Валя, – відповіла вона, посміхаючись доброю усмішкою.
— А я вас тут не зустрічав. Ви не боїтеся сама ходити в незнайомий ліс?
– Та який же ж він незнайомий, я виросла тут і в дитинстві з дівчатами бігали в ліс по гриби. Живу я тут уже близько року з батьком. Мами не стало давно, батько слабий, ось і довелося мені переїхати сюди. Там у місті мене нічого не тримає, квартиру доньці з чоловіком залишила, а сама тут живу, і вирішила доживати в рідних місцях. Я завжди сумувала за цими місцями.
Увечері Степанович одягнувся і попрямував на адресу, де жила Варвара. Вона чекала на нього, хоч вони й не домовлялися. Обидва серцем зрозуміли, що зустріли рідну душу. Довго гуляли за селом. З того часу й зустрічалися, ходили один до одного в гості, Степанович допомагав із чоловічими справами Варварі, дрова рубав, прибирав у сараї. Батько її лежав, дуже був поганий і за місяць його не стало.
Вмовив Степанович перебратися Варвару до нього в будинок. Навіть запропонував руку і серце, а вона обіцяла подумати. І раптом Тамара з чоловіком почули з двору сусіда пісню. Тамара навіть здригнулася від несподіванки і підбігла до його хвіртки, дуже дивним їй здалося, що улюблена пісня Зіни долинала з двору Степановича.
Вона побачила, як той із Варварою сиділи на лавці біля ґанку.
– Ось де Степанович її знайшов? Не інакше як доля… Бач, які сидять…
Звичайно вона зайшла до них на подвір’я. А як же ж?! Мусить Тамара познайомитися з такою співучою і життєрадісною новою сусідкою…