У Юлі з Діаною не стало матері. Сестри дуже сумували за мамою, а Діана найбільше. Одного разу Юля повернулася з роботи, а вдома… Нікого немає! І записка на столі: «Не шукай мене. У тебе своє життя, а в мене – своє. Прощавай, сестро!» Юля тоді всю ніч проплакала. Як же ж так? Мами в неї немає і ще й старша сестра її покинула! Наплакалася Юля на сто років вперед… А через два роки раптом пролунав дзвінок телефону. Юля взяла слухавку і аж побіліла від почутого

Марічка стояла розгублена і недовірливо вдивлялася в жінку, що стояла перед нею.

Щойно вихователька їй пояснила, що приїхала її мама!

Що вона довго шукала Марічку, і мама виявляється від неї зовсім і не відмовлялася, як Марічка думала. Це Марічка одного разу загубилася в іншому місті і її підібрали і в дитбудинок привели. А матуся її весь час шукала!

Марічка насторожено дивилася в обличчя незнайомій усміхненій жінці. Наче хотіла впізнати її і ніяк не могла. Це мамині очі? А руки? Невже це і справді її мама, вона зовсім її не пам’ятала…

Марічка нахилила голову, і раптом в обличчі жінки, що дивиться на неї, щось змінилося. Вона ще намагалася посміхатися, але її щоки повільно покотилися сльози, які вона вже не могла стримувати.

І маленьке серце Марічці стрепенулося. Ну звичайно, це мама, вона впізнала її тепер по блиску очей, по повороті голови! Та Бог знає, чому вона впізнала!

І, зробивши два невпевнені кроки, Марічка розкинула ручки і побігла їй назустріч з вигуком, – Мамо, мамо, нарешті ти мене знайшла!

Вже ввечері, вдома, вони сиділи, обійнявшись на великому м’якому дивані. Юля гладила Марічку по волоссю, по худеньких плечах і цілувала в заплакані очі.

І всоте намагалася їй відповісти на найголовніше запитання, – Матусю, чому ти так довго не приходила? Я так на тебе чекала!

– Моє сонечко! Вибач мені, я шукала тебе щодня. Але ти зникла, це жахливо! Я об’їздила всі навколишні міста. А потім мені підказали, що в одному дитячому будинку є дівчинка. І я зразу подумала, що це ти, і приїхала!

– Так довго, матусю! Добре, що ти знайшла мене! – Марічка міцно обіймала Юлю теплими маленькими ручками.

Але від здобної булочки з молоком, від квартирного тепла і від маминих обіймів вона зовсім розімліла. Ручками Марічка ще чіплялася за маму, але вони вже послабшали та обмякнули. Юля взяла на руки сонне маля і понесла в ліжечко.

– Мене більше не заберуть, так мамо? – сонно прошепотіла Марічка.

– Більше ніхто тебе в мене не забере, я тобі обіцяю! – Юля пригорнула до себе маленьку і поцілувала шовковисте волосся. Потім поклала її в ліжечко.

– Не йди, – попросила Марічка, і Юля прилягла поряд на дитячу кушетку.

Марічка одразу ж солодко засопіла, хоча однією ручкою так і трималася за Юлін халат. Часом ніби перевіряючи, чи мама тут?

“Ось я й виконала останнє прохання сестри. Я знайшла Марічку і тепер вона зі мною. Діана просила Марічці нічого про неї не розповідати. Тепер я її мама” – думала, лежачи без сну Юля.

Вона поправила на дитині м’яку ковдру, і Марічка посміхнулася уві сні.

Нехай все погане залишиться позаду, хоча як важко змиритися із втратою сестри й матері.

Матуся їх з Діаною добра була, але безпорадна якась. Народила їх з Діаною без батька. І скільки себе пам’ятала Юля, мати постійно плакала, як же ж важко було їй одній виховувати двох дівчат. Наче хтось у цьому був винен!

Діанка була старша за Юлю на п’ятнадцять хвилин і завжди за двох все вирішувала.

І коли мати привела вже третього співмешканця, Діана сказала, що треба з дому бігти, бо погано буде!

Але Юлі було шкода маму, ну як можна кинути матір? Адже вона хоче, як краще, для дочок старається. Щоб чоловік у домі був.

– Юлю, я грошей знайду і ми втечемо, – вмовляла її Діана, – А то добра не дійде! Нам уже сімнадцять, в училище вступимо, житимемо в гуртожитку, зрозуміла? А то цей мамин мужик останній зовсім вже життя не дає!

Яка ж Юля тоді була наївна!

Діана щось їй наговорила на вітчима, але Юлі здавалося, що Діана все це вигадала. Мама ходить щаслива, та й вітчим усміхається, цукерки і фрукти купує. Юлі якось підморгнув навіть: – Ну що, з татом краще жити? Ти зі мною тримайся, тоді все добре буде, зрозуміла, синьоока?

– Відчепись від неї, зрозумів? – одразу встала перед Юлею Діана.

І Юлі тоді здалося дуже дивним, що Діана так різко розмовляє.

Діана тоді взагалі дуже змінилася. До неї хлопець із їхнього дому залицявся.

Андрію Діана подобалася із п’ятого класу. Вони дружили, Юля навіть жартувала, що Андрій її заміж забере, а Юля без Діани пропаде.

Але останнім часом Діана з Андрієм зовсім посварилася і той ходив похмуріший за хмару. Він навіть до Юлі підходив, але вона не знала причини, що вона йому скаже?

Незабаром Діана десь роздобула велику суму грошей, Юля навіть злякалася, де вона стільки взяла?

– Де взяла, там нема! – Сердито сказала їй сестра, – Ти зі мною чи ні? Вічно ти як маленька, хоча менша на п’ятнадцять хвилин! Їдеш зі мною?

Діана мала таке обличчя, що Юля злякалася і… погодилася. І справді, вони ж хотіли вступати в училище.

Але сталося зовсім інакше. Діана винайняла кімнату і вступати відмовилася. А потім виявилось, що Діана… вагітна!

– То може Андрію сказати, га Діано? – намагалася підбадьорити Юля сестру, але та тільки відмахувалася, ніби її підмінили, – До чого тут Андрій? Відчепись від мене, зрозуміла?

Потім Діана плакала і в Юлі пробачення просила. Юля сестру втішала, що вона їй допоможе з малюком. Працювати піде, а потім все налагодиться. Але від цих втіх Діана знову тільки гнівалася.

Дівчинка народилася раніше, недоношена. Юля зустріла сестру з малечею з пологового будинку. Вона продавчинею в магазин влаштувалася. Придане купила маленькій племінниці. І дуже старалася Діані у всьому допомагати.

Але чому бути, того не уникнути. Мати від когось дізналася, як її доньки “вчаться”. Та ще й вітчим сварку влаштував, що це в нього гроші зникли, це мовляв явно твої дівки їх потягнули! Слово за слово, вітчим візьми та скажи, що це від нього Діана дитя має, он як!

Ну, мама його й відштовхнула від себе, вона ж не очікувала таких зізнань.

А той зашпортався, ще й тумбочка там стояла з гострими кутами… Лихо сталося, коротше кажучи. Не стало вітчима.

Мама в сльозах донькам зателефонувала:

– Дівчатка, я таке наробила, що робити?

Мамі дали термін, але вона в них слабенька, не витримала, так вже й не повернулася…

Діана від цього зовсім до життя інтерес втратила. А одного разу повернулася з роботи Юля, а вдома немає нікого.

І записка на столі:

«Не шукай мене, і Марічку не шукай, я її в інше місто відвезла в будинок малюка. У тебе своє життя, а в мене – своє. Прощай, сестро!»

Юля тоді всю ніч плакала. Як же так? Мами в неї немає і старша сестра її покинула!

Наплакалася Юля на сто років вперед. А вранці вмилася і твердо вирішила знайти Марічку. Більше у неї жодної рідної душі немає.

Але пошуки ні до чого не привели, скільки Юля не намагалася…

…А через два роки пролунав дзвінок телефону. Юля взяла слухавку і аж побіліла від почутого.

Голос Діани, але тільки грубий, дивний якийсь:

– Юлю, виконай моє прохання, забери Марічку з дитбудинку.

І назвала адресу.

– А про мене забудь! – і телефон вимкнувся.

Ось так от…

…Марічка уві сні заплакала, і Юля поправила ковдру, – Тихше, спи, спи… Доню. Донечко.

Ну так, донечка…

Скоро її Павло повернеться з відрядження. Вони з ним давно вже все обговорили. Оформлять удочеріння і Марічці поки нічого не розповідатимуть. Та й хіба дитині треба все це знати?

А далі доля розставить усе на свої місця.

Може раптом Діана повернеться?

Адже життя таке непередбачуване.

А поки просто житимуть. Вони з Павлом хочуть ще дітей і щоб просто все було добре, і все!

Адже звичайне сімейне щастя це саме те, про що Юля завжди мріяла.

А мрії збуваються, якщо дуже захотіти…