Ігор повернувся додому пізніше аніж зазвичай, незвично похмурий і дуже втомлений.
– Знову до матері заїжджав? – одразу ж здогадалася про причину запізнення чоловіка його вагітна дружина Люба.
– Ага, – відповів чоловік. – До неї.
– Значить, ти вже поїв? Вечеряти не будеш?
– Не буду, – кивнув чоловік.
Якщо чесно, він дуже хотів їсти, але чомусь збрехав.
– Чай тільки з тобою поп’ю.
– Ну, гаразд, хоч так. Зробиш дружині ласку. Ну і як поживає твоя матуся? – Люба навіть не приховувала неприязні до своєї свекрухи. – Так само прикидається слабою?
– Люба, благаю тебе, не треба так говорити про маму, – стомлено попросив він, сідаючи до столу на кухні. – Вона справді дуже слаба.
– Так, так, – посміхнулася Люба. – Коли ти поруч, вона вічно охає й ахає. Спеціально, щоб тебе розчулити. Щоб ти якнайчастіше до неї заїжджав. Ти в неї сьогодні, мабуть, і обідав?
– Ну так. Як завжди.
– Ну, дякую їй за те, що вона обідом тебе годує. Хоч якась економія нашого сімейного бюджету. А ввечері навіщо до неї поїхав, якщо в обід у неї був?
– Вона дуже просила. Потрібно дещо було їй допомогти зробити. Я в обід не встиг.
– Не вір їй! – категорично вигукнула Люба. – Нічого в неї не слабе! І взагалі, Ігорчику, давай вже потихеньку привчай свою маму бути самостійною. А то ми вже рік живемо окремо від неї, а ти все ще над нею трясешся.
– До речі, мама про тебе запитувала, – раптом усміхнувся Ігор.
– Що вона про мене запитувала? – невдоволено перепитала дружина.
– Коли ти прийдеш до неї у гості. Вона не бачила тебе вже цілий рік. Каже, скучила…
– Я не піду! Мені її вистачило, доки ми разом жили. І взагалі, якщо ти хочеш вічно залишатися її безплатним помічником, будь ласка, будь ним скільки завгодно. Але мене до цієї вашої гри не підключай. Я вже награлася. До того ж, мені нервувати не можна, я тобі сина виношую.
– Добре, – сумно сказав Ігор.
– А щодо того, що вона слаба. Ти ще з кимось окрім неї говорив?
– Ну звичайно, я поговорив з лікарем. Лікар підтвердив, що таке як в неї буває від різних переживань. Їй треба обстежитись.
– А вона збирається обстежитись?
– Ні. Сподівається, що згодом саме пройде. Любо, я тебе хотів попросити… – Ігор зробив паузу. – Нашу фірму сьогодні перевели в іншу будівлю… Тепер вона знаходиться на іншому кінці міста.
– Що, правда? – чомусь пожвавішала дружина.
– Так, – сумно підтвердив чоловік. – І я тепер не зможу обідати у мами.
– Чудово! – усміхнулася переможно дружина. – Це просто чудово! Вітаю тебе!
– Люба, ти не могла б замість мене заходити до мами в обід? Поки ти в декретній…
– Ні! – вигукнула у відповідь дружина. – Навіть не починай розмови на цю тему. Скажу чесно, я мріяла про те, щоб у тебе офіс був десь далеко, а не за п’ять хвилин ходьби від твоєї матусі. А тепер – от і чудово! Тепер твоя Катерина Сергіївна нарешті стане самостійною жінкою.
– Але ж їй дуже важко! Вона погано вправляється з домашніми справами!
– Нісенітниці! Не вірю жодному її слову! Тому що я на власні очі бачила, як вона вдає слабу, коли хотіла, щоб ти залишився поряд із нею.
– Але ж це було так давно! А зараз справді у неї все недобре!
– Ні!
…Ігор так і ліг спати, не повечерявши. Але він довго не міг заснути зовсім не від того, а тому, що думав про маму.
Наступного дня він увійшов до кабінету свого начальника з несподіваною пропозицією.
– Миколо Степановичу, можна я, приїжджатиму на роботу на годину раніше?
– Приїжджай, якщо хочеш, – знизав плечима шеф. – Тільки незрозуміло – навіщо?
– А тому, що обід у мене триватиме на годину довше, аніж зазвичай.
– Це чому це? – здивувався начальник.
Він дивився на Ігоря не розуміючи, що відбувається.
– Тому що я починатиму працювати раніше. Розумієте, мені треба слабу маму щодня обідом годувати. Їй уже шістдесят п’ять…
– А що в неї?
– Нічого вже не може тримати. І готувати їй поки не дуже виходить. Намагається, але… Нещодавно окріп ледь не вилила.
– Нічого собі…
– Ага. Раніше я за п’ять хвилин до неї добігав, швидко готував обід, годував її.
– Ігор не брехав. Він справді останнім часом сам годував матір.
– А тепер мені доведеться добиратися до мами через все місто. За годину я фізично не встигну забігти до магазину, купити продукти, приготувати та нагодувати її.
– Ну, якщо матір годувати, то це святе. Стривай, а дружина? – раптом згадав начальник. – Вона ж у тебе, начебто, зараз не працює?
– Ні, Миколо Степановичу, Люба ніяк не погоджується. Вона ж на п’ятому місяці вагітності, їй нервуватися не можна. Та й… Не любить вона мою маму.
– Та ти що?..
– Ага. З перших днів нашого спільного життя не любить. Адже ми пару років з мамою жили. Ну і… У них там виникли сварки.
– Розумію, – знову кивнув головою начальник. – У мене дружина навіть зі своєю матір’ю часом свариться… Так… Значить, ти тепер бігаєш між двома жінками?
– Ага… Обох люблю, і одразу двом хочу догодити… І не кинеш ні ту, ні іншу. Ну, як, ви погоджуєтеся? Щоб у мене обід був на годину довше.
– А куди ж подітися? – шеф знову закивав. – У мене в самого мати старенька.
– Дякую.
Ігор уперше за добу посміхнувся. Тривога, яка жила весь цей час у його серці, потроху згасала…