– Діду, чуєш, діду? Біда у нас!
Баба Марія тільки-но повернулася додому з магазину і не розбираючи сумку, що було на неї абсолютно не схоже, сіла на стілець.
Дід Матвій, чоловік баби Марії, тим часом пив чай і зовсім не очікував, що простий похід у магазин принесе його сім’ї якесь лихо.
Він уважно подивився на дружину і строго запитав:
– Що трапилося? Яке таке лихо? Зранку начебто все добре було.
Баба Марія важко зітхнула.
– А ось так, діду! Прийшла біда, звідки не чекали… Ох, Матвію, що ж ми робити будемо?
Дід Матвій відчував, що починає повільно закипати, але все ж таки постарався тримати себе в руках і якомога спокійніше перепитав дружину:
– Ти, Маріє, не охай, а нормально розкажи, що трапилося?
Баба Марія з докором подивилася на чоловіка.
– Що, що… Біда говорю трапилася! Варвара від нашого Олексія вагітна! Ось так от!
Дід Матвій випустив з рук ложку, якою в цей момент помішував цукор у чашці з чаєм.
– Що-о-о?
– Що, що! Вагітна, кажу, Варвара! Але й це не найбільше лихо!
– Є ще є щось гірше?
– Є, Матвію! Олексій наш малюка не хоче і Варвара йому й задарма не потрібна! Ось так от, діду!
Дід Матвій повільно встав з-за столу.
– Хто тобі сказав?
– Хто-хто… Оленка Петрова і сказала! Варка каже, плаче і на Олексія свариться!
Дід Матвій з підозрою глянув на дружину.
– А Оленка звідки знає? Олексія вже два місяці як на селі немає.
Баба Марія подивилася на чоловіка так, ніби такої нерозумної людини, як він і в світі не було.
– Ну ти, діду, даєш! Це ж не наші з тобою часи, коли ми на листи місяцями чекали! Зараз взагалі-то телефони у всіх! Ось вони й зідзвонилися.
Дід Матвій махнув рукою.
– І то правда! Ти Олексію дзвонила?
– Не дзвонила ще… Лячно щось… Адже він і справді з Варварою гуляв, та й навіщо їй про Олексія брехні розносити, дівка вона хороша. Не гуляща…
– І це правду кажеш, – погодився дід Матвій. – Неси телефон, онукові дзвонитиму… Треба дізнатися, що та як…
Через десять хвилин усе стало ясно, як Божий день.
Дитина Олексію була не потрібна, Варвара теж, і взагалі, він заявив, що ще надто молодий для того, щоб мати дітей, тому йому зовсім не цікаво, що Варка робитиме далі.
Загалом розмова з онуком у діда Матвія закінчилася великою сваркою.
Весь вечір баба Марія і дід Матвій вирішували, що робити далі і врешті-решт вирішили, що не дивлячись на те, як до своєї майбутньої дитини ставиться їхній онук, вони підтримуватимуть і допомагатимуть Варварі в усьому…
…Дід Матвій сидів на березі річки і зосереджено дивився на поплавець. Він відчував!
Ось-ось йому посміхнеться фортуна і на вудку зловиться велика риба!
Тепер головною була тиша і нічого більше!
– Діду, діду! – розвіяв цю саму тишу дзвінкий, дитячий голосок. Ось!
Маленький Микитка плюхнув перед дідом якийсь камінчик.
– Класивий? – Микитка в очікуванні подивився на дідуся.
Дід Матвій приречено глянув на поплавець, зітхнув, подивився на Микитку і посміхнувся.
– А як же ж! Це де ти таку красу знайшов?
– На бережку! Там! – Микитка показав ручкою де знайшов каміньчик. – А ти либку спіймав?
Дід Матвій зітхнув.
– Трохи впіймав, онучечку. На сковорідку вистачить. Ну що, друже, ходімо додому?
– Ходімо, – кивнув головою Микитка. – Бабуся млинці пече. Ух! Смачні!
Дід Матвій та Микитка вирушили додому.
Всю дорогу Микитка щось захоплено розповідав дідові, а той думав про те, що настав час купувати правнуку велосипед, але для цього треба їхати в місто, а для діда Матвія та баби Марії це було вже важкувато.
Відколи Микитка народився, дід Матвій і баба Марія брали активну участь у житті правнука, а ось Олексій, на їх превеликий жаль, ніякої уваги синові не приділяв.
У селі, за цей час, він з’являвся всього кілька разів і зовсім ненадовго. Сину він допомагав тільки грошима і то не на пряму, а через дідуся та бабусю…
Щойно дід Матвій та Микитка прийшли додому, хлопчик одразу кинувся на кухню до бабусі, а ось його дідусь затримався.
Він помітив, що біля порога стояли кросівки онука, але самого Олексія не було видно.
Дід Матвій вийшов на двір і пішов на друге подвір’я, яке дід називав двориком біля городу.
Олексій, як і припускав дід Матвій, був там.
– Ну привіт, онуче! – звернувся він до Олексія. – Яким вітром?
– Привіт, дідусю. Ось вирішив, що допомогти вам треба. Давно не був.
Дід Матвій посміхнувся.
– Ну ти дивись! Невже совість тебе вдома застала? Чи як?
– Та облиш, діду. Зайнятий я був, от і не приїжджав. Ну що? Як справи?
Дід Матвій зітхнув.
– А нормально справи, онуче. Хоча… Є одна проблема.
– Що трапилося? – Олексій здивовано подивився на діда, не розуміючи, що відбувається.
– Та в нас нічого. Ось тільки треба Микитці велосипед купити, негоже хлопцю пішки бігати, адже великий уже. Він на рибалку зі мною частенько бігає, втомлюється. А велосипед… Великий це добре!
Олексій замислився.
– Гаразд, діду. Не хвилюйся, я завтра в місто гайну, куплю хлопаці велосипеда.
Дід Матвій посміхнувся.
– Ось це діло, онуче! Гроші в бабусі візьмеш, вона на цю справу давно виділила.
– Не треба мені грошей, – буркнув Олексій. – Свої є.
– Ну що ж, – знизав плечима дід Матвій. – Гаразд, Олексію! Кидай, потім разом доробимо. Ходімо чай пити, доки Микитка з бабусею всі млинці не зʼїли.
Цього дня дід Матвій та баба Марія помітили, що Олексій став якось інакше ставиться до Микитки.
Він і погрався із ним, і повеселився, а потім особисто відвів його додому.
Наступного дня, з самого ранку, Олексій поїхав до міста, а коли повернувся, то виявилося, що він купив Микитці не тільки велосипед, а й ще багато всякої всячини.
Микитка, на той час, був уже у дідуся з бабусею.
Вже як радий був малюк подарункам, не передати словами.
Втім, дідусь із бабусею були раді не менше за правнука…
Незабаром, дід Матвій та баба Марія помітили, що Олексій почав все частіше затримуватися у Варвари, коли відводив Микитку додому чи навпаки забирав його для того, щоби погуляти з ним.
Баба Марія тепер щодня молилася, щоб склалося в Олексія та Варвари життя, щоб вибачила їх недбайливого онука Варка.
І нехай пізно! Нехай! На щастя певний час не потрібен!
Мабуть, Бог почув молитви баби Марії і через кілька місяців Олексій оголосив, що вони з Варкою вирішили жити разом.
Щастю баби Марії та діда Матвія не було меж, але найщасливішим, мабуть, був Микитка.
У нього тепер була не тільки мама, бабусі й дідусі, а й тато!
…Минуло два роки.
Варвара з Олексієм жили добре і вже чекали народження донечки.
Дивлячись на це, дід Матвій казав, що жити треба там де совість є, а коли не заходить вона в душу, то бігти треба!
Хоча…
Від себе не втечеш! Ось у чому істина!