Вадим Степанович скривився і важко сів на крісло. Він швидко дістав пігулку і випив склянку води.
Чоловік обвів поглядом кімнату.
– Скільки ж мене тут не було? – подумав чоловік. – Як матір поховав і хату закрив, так жодного разу й не приїжджав. Років двадцять минуло. Нічого не змінилося. Тільки вогкістю віє і пилюки багато…
Він глянув на пічку.
– Дрова відсиріли, – подумав чоловік. – Не хоче гріти. Треба спочатку просушити їх…
Раптом гримнули двері і в хату зайшла якась молода дівчина.
– Здрастуйте, а ви хто? – ахнула вона, здивовано дивлячись на чоловіка.
– Хазяїн, – посміхнувся Вадим Степанович.
Дівчина дивилась на нього і не розуміла, що відбувається.
– А-а-а… – нарешті промовила вона. – Син баби Ніни, чи що? Царство їй небесне.
Дівчина перехрестилася.
– Давненько ви тут не з’являлися…
– Давненько, – повторив за нею чоловік.
– А зараз у відпустку приїхали? – дівчина ковзнула поглядом по столу, помітила ліки.
– Ні, – Вадим Степанович раптом зніяковів і видав правду. – Я дуже слабий… Не стане мене скоро…
Дівчина сумно зітхнула і сіла навпроти.
– Щоб піти в останню путь я сюди приїхав, – сказав Вадим Степанович. – Де народився, там і хочу спочити. Поховайте мене біля мами. Я гроші залишу…
– А лікарі, що кажуть? – зупинила його дівчина. – Сім’я є?
– Процедури треба робити. Але я не хочу. Навіщо? Все одно один кінець. Краще вже одразу.
Чоловік знизав плечима.
– Я сам залишився. Нікому не потрібен. Сам винен. У мене була сім’я. Син. А я жінку зустрів. Закохався. Дружина сина забрала і за кордон поїхала. Там вийшла заміж. Все в неї добре.
А нова дружина, як дізналася про те, що я слабий дуже, хвостом покрутила і кинула мене. У мене нічого не лишилося. Ні сім’ї, ні квартири, ні роботи. Ось і вирішив, у рідні краї повернутись і піти спокійно.
Він глянув на дівчину і посміхнувся.
– Навіщо я тобі все це розповідаю? – раптом сказав Вадим Степанович. – Ти взагалі хто?
– Мене Світлана звуть, – єхидно сказала дівчина. – І щоб ти знав, я твоя дочка!
Від подиву, Вадим Степанович аж поперхнувся. Дівчина підскочила і до нього.
– Яка дочка?
– Рідна, – посміхнулася дівчина. – Ну, привіт, тату!
Вадим Степанович уважно оглянув дівчину.
– Ти Каті Бабич донька? – пробурмотів чоловік.
– Вже, Микитюк. Вона одружилася. Довго на тебе чекала. Ти ж обіцяв повернутись. А вісім років тому заміж вийшла і стала Микитюк. Сестра у мене є і брат нещодавно народився.
Чоловік замислився.
– Тобі двадцять років?
– Незабаром буде, – кивнула дівчина. – Як ти поїхав, мама дізналася про вагітність. А ти жодного разу не подзвонив, не написав. Але вона все одно на тебе чекала.
Світлана зітхнула.
– Важко їй було. У селі всі шепотілися, пальцем на неї вказували. Я ще в дитинстві слаба була часто. Вона й бігала між мною та роботою. Бабуся з дідусем, її батьки дуже нам допомагали…
– Вибач мені, доню, – заплакав чоловік. – Я не знав.
– Та що вже, – махнула рукою дівчина. – Сталося, як сталося. Батьків не обирають. Ти не в мене, у мами пробачення проси. Ось що я подумала.
Світлана зітхнула.
– Якщо тебе доля до нас занесла, значить так треба. Я незабаром виходжу заміж. Значить віддавати мене чоловікові, ти мусиш. Як рідний батько, ти маєш благословити наш шлюб. Завтра Роман під’їде…
– А хто такий Роман?
– Наречений мій, – пояснила дівчина. – Ми в місто до лікарів поїдемо. Лікувати тебе будемо. І не сперечайся! Мені батько рідний і живий потрібен. І майбутнім дітям потрібен дідусь.
А там як Бог дасть. Зараз і не від того рятують. Я тобі їсти принесу. Вечеряти разом будемо. Я зараз прийду. І поговоримо за столом докладніше…
Світлана встала і швидко вискочила з хати. Вадим Степанович підійшов до вікна і, витираючи сльози радості, дивився на силует дівчини…
– Дочка моя! Донечка… – тихо шепотів він.