– Я вирішив зробити тобі подарунок! – гордо повідомив чоловік, повернувшись із роботи додому.
– Подарунок? – після слів чоловіка Христина насторожилася. – До якого дня його буде приурочено?
– До Дня закоханих. Ти забула, що це сьогодні? – радісно викарбував Іван. – Ідемо до ресторану!
Дівчина повірити не могла в те, що її жадібний чоловік раптом вирішив розщедритися.
– Ресторан? – перепитала Христина. – Ти впевнений? Я не дочула?
– Ні, чого ти дивуєшся? – з досадою промовив Іван, чудово зрозумівши, на що дружина натякає. – Готуйся, нам до семи.
Дівчину насторожили слова чоловіка, якому було зовсім невластиве марнотратство, адже саме таким він вважав похід до закладів громадського харчування.
За дві години подружжя на таксі вирушило до ресторану. Христина вирядилася так, як ніколи не одягалася, і Іван не міг цього не помітити.
– Ваш столик, – люб’язний адміністратор проводила пару до столика, а офіціант приніс меню.
Дівчина відкрила каталог і почала вивчати ціни. Чим далі Христина гортала, тим більше задавалася питанням, звідки у чоловіка такі гроші.
– Що можна замовити із цього? – ледве чутно, щоби не чули інші відвідувачі ресторану, спитала дружина.
– Що хоч, – знизав плечима Іван.
– Впевнений? – недовірливо примружилася Христина. – Ти бачив ціни?
– Бачив, – байдуже відповів чоловік. – Замовляй, що твоїй душі завгодно.
Дівчина мимоволі цокнула язиком і з цікавістю уткнулася в ресторанне меню.
За кілька хвилин повернувся офіціант і поцікавився, що подружжя вирішило замовити.
Христина перерахувала йому всі страви, які хотіла бачити, а Іван з незворушним виглядом слухав їхню розмову.
– Чого ви бажаєте? – звернувся офіціант до чоловіка.
– Я ситий, мені тільки пляшку мінеральної води.
Дівчина запитливо подивилася на чоловіка і, запереживавши, здивовано підняла брови.
– Ситий, – натягнуто посміхнувся Іван.
Коли офіціант пішов, Христина вирішила поцікавитися в нього, чому він нічого не замовив.
– Не хочу, кажу ж, – пробурчав чоловік і хвилюючись забарабанив пальцями по столику.
Замовлені страви дівчина їла через силу. Іван не зводив з неї очей і, здавалося, заздрив.
– Спробуєш? – Запропонувала Христина.
– Ні, сказав же, що не хочу, – ображено пробурчав чоловік.
Розмова між подружжям не клеїлася. Мовчазний Іван з похмурим виглядом спостерігав за дружиною.
Доївши останню страву, Христина повідомила чоловіка про те, що наїлася і можна йти додому.
– Клич офіціанта! – наказним тоном промовив Іван.
Дівчина незрозуміло подивилася на чоловіка і покликала офіціанта до столика:
– Рахунок!
Хлопець, люб’язно посміхаючись, простяг Христині чек за вечерю. Рахунок трохи приголомшив дівчину.
– Ось, – вона невпевнено подала чек чоловікові.
– Навіщо ти мені його даєш? – з небажанням скривився Іван. – Карта ж у тебе із собою?
– Так, – ледь чутно відповіла Христина, до якої стало доходити, що чоловік хоче, щоб вечерю вона сплатила сама.
– Плати, – Іван повільно підвівся з-за столика. – Я зачекаю на вулиці.
Дівчина оторопіла і простягла свою банківську картку офіціантові. За кілька секунд з її рахунку списалася кругленька сума.
На ватяних ногах ошелешена Христина вийшла з-за столика, взяла верхній одяг і поспішила на вихід.
На ганку вона натрапила на Івана, який чекав її. Чоловік з незворушним виглядом усміхнувся і простяг руку.
Однак дівчина відсторонилася від нього і, одягаючись на ходу, поспішила до припаркованого таксі.
Іван прискорив крок і теж подався до машини. Поведінка дружини видалася йому дивною.
У таксі пара їхала мовчки. Христина не промовила жодного слова. Вона перетравлювала все, що сталося у ресторані.
Чоловік запросив її відсвяткувати День закоханих, але щоб вона сама сплатила свою вечерю.
Від усвідомлення цього Іван раптом став для неї чужою людиною. Біля під’їзду Христина вийшла з таксі і, не бажаючи йти разом із чоловіком, швидко заскочила в під’їзд.
– Що відбувається, га? – невдоволений чоловік з порога зажадав від дружини пояснень. – Я її – до ресторану, а вона мені – образи якісь.
– Ти смієшся зараз? Зводив мене в ресторан за мій рахунок ще й пишаєшся цим? – обурено відповіла Христина.
– Почекай-но, – насупився чоловік. – Я взагалі нічого, крім мінеральної води, не їв і не пив. Ти наїла на кругленьку суму, будь добра розплатитися.
– Серйозно? Я ж питала в тебе з приводу грошей, – мало не плачучи, відповіла дівчина. – Я думала, що ти вирішив мені подарунок зробити! Ти саме так мені й сказав!
– Так, хотів вивести тебе в ресторан – ось мій подарунок, – не змінюючись в обличчі, відповів Іван. – А те, що ти там наїла, вже не рахується. Я всього сорока гривнями обмежився.
– Я, на твою думку, мала просто сидіти за столиком? – Христина ошелешено дивилася на чоловіка. – А якби я не мала цих грошей?
– Я знаю, якого числа тобі приходить зарплата, та й бачив, що на смартфон прийшло повідомлення про переказ, – задоволено усміхнувся Іван. – Невже ти гадала, що я не підстрахувався?
– Тобто я гідна такого подарунка, так?! – стиснула зуби дівчина. – Яким був жадібним, таким і лишився. Однак робити мені подарунки за мій же рахунок – вже перебір. Я подумала і вирішила, що ми не підходимо один до одного. Мені не потрібен жадібний чоловік.
– Навіщо ти це все? – насупився чоловік.
– Ми розлучаємося, – по обличчю Христини пробігла легка посмішка. – Два роки я мирилася з твоєю жадібністю, але сьогодні ти переплюнув сам себе. Ні, Іван, шукай собі таку саму дружину, як і ти сам.
– Влаштовуєш проблему на порожньому місці, – ображено процідив Іван, – аби лише причепитися.
Бачачи, що достукатися до чоловіка – марна справа, дівчина пішла в кімнату збирати свої речі.
Наступного дня вона залишила орендовану квартиру, в якій вони з Іваном прожили два роки.