— Давай і батька твого теж запросимо на весілля, Денисе. Все ж таки рідна людина. Стільки років минуло, можна й пробачити вже.
Юля сиділа навколішки перед журнальним столиком і підписувала листівки. Гарні запрошення на дорогому папері лежали стопкою поряд. Юлія посміхалася та виводила імена.
— Три запасні листівки залишаться, якщо я не зіпсую. Давай, га? Батько ж.
— Батько. Одна назва – батько. Для чого він нам на святі?
— Потім будеш усе життя докоряти собі, що близької людини в найважливіший день з тобою не було. Та й на фотографії буде симетрія.
— Я б, може, й запросив би його на реєстрацію. Але на бенкет… А він обов’язково припреться і туди.
— Ти казав, що він покинув вже?
— Казав. А хто його знає, візьме тай знову не втримається прямо за столом.
— Будь ласка, будь ласка, — склавши руки перед собою у молитовному жесті, протараторила вона.
— Я розумію, Юлія, у тебе прекрасна сім’я, чудові батьки і ти гадки не маєш, якими бувають такі гульвіси як мій батько, тому й просиш. Обіцяю подумати, — витягнувши вгору вказівний палець Денис.
— Чудово, любий, тоді наступного тижня вже можна почати розсилати запрошення, — зраділа вона.
Тиждень пролетів швидко. Денис та Юлія вирушили до батьків, щоб власноруч віддати запрошення.
До матері Дениса заїхали після батьків Юлії.
— Дякую, мої хороші, — притиснула до грудей листівку Тетяна Валентинівна. — Я така рада, що у вас все добре.
— І ми з Денисом вирішили запросити його тата на реєстрацію.
Тетяна Валентинівна помітно засмутилася, та нічого не сказала. Після сина вона лише прошепотіла:
— Як би не вийшло чогось поганого з цієї витівки з батьком.
А Денис відповів:
— Наречена дуже просить, не можу відмовити.
– Дивися сам, – кивнула мати.
Тетяна Валентинівна досі зі здриганням згадувала ті часи, коли жила з батьком Дениса. Згадувала ту жорстоку реальність, що й досі іноді снилася їй у снах, а минуло вже п’ятнадцять років.
До заповітної дати залишалося зовсім небагато часу. Денис у постійних роз’їздах та вирішення організаційних питань забув про батька.
– Батька запросив? Листівка так і лежить у коридорі? — спитала Юля, а Денис сказав:
— Я забуваю стільки справ.
— Хочеш, я сама йому занесу. Він у школі так і працює сторожем?
— Не знаю, не цікавився, — сказав Денис. – Завтра заїду до нього.
Наступного дня Денис стояв перед шкільною брамою і ніяк не міг переконати себе зайти. Він, дорослий, двадцятип’ятирічний чоловік і ніяк не міг зробити цей крок, ніби сумнівався.
— Ви вчителя чекаєте чи дитину? — спитав охоронець у формі.
— Я до сторожа. До Семена Андрійовича. Рано прийшов, мабуть.
— То він за школою прибирає. Він же ще й двірник у нас.
Денис кивнув і неквапливо пішов за школу, так і не вийнявши руки з кишень штанів.
Батько сидів на поребрику біля далекого закутка і дивився на зібране в купу листя. Денис не одразу його впізнав. Таким старим виглядав його батько. Сутулий, неголений, худий, у безглуздій величезній куртці, наче з чужого плеча, безхатько не інакше. Денис навіть зупинився.
– Денис! – Батько підскочив. Впізнав. Зрадів, пустив скупу самотню сльозу із сірих очей.
Син давно переріс батька, змужнів. Тепер здавалося, подивися збоку, він батько, а цей другий хлопчик його син. Все навпаки.
– У мене весілля наприкінці місяця, – почав Денис, все ще сумніваючись у тому, що збирався зробити.
— Вітаю синку, щастя тобі.
– Якщо хочеш, приходь на реєстрацію, – не своїм голосом видавив син.
Батько мовчав.
— Якщо запрошуєш, то, звичайно, буду. Грошей подарувати багато не зможу, але чим багатий, – розвів руками батько.
— То приходь. Юля просить.
— Наречену, отже, Юля звуть.
– Так. Ось, — Денис простяг батькові запрошення і пішов.
День весілля настав несподівано швидко. Усі метушилися, бігали. Наречений весь у турботах, схвильована наречена. Запізнювався на викуп свідок.
А потім все якось устаканилось і пішло вільно, легко. До будівлі ЗАГСу під’їхали вчасно. Гості стояли довкола щасливі, радісні. Дехто вже прийняв трохи для настрою і пританцьовував в очікуванні банкету.
Батько Дениса теж приїхав, стояв осторонь, оглядався. Він поголився, підстригся, виглядав цілком солідно у своєму єдиному суворому костюмі, що зберігся з часів молодості. Трохи псували вигляд старі черевики, але він їх начистив до блиску.
Молодята просто світилися від щастя, коли вийшли з реєстрації. Денис відразу підхопив Юлю на руки, довго кружляв. Ігристе розливали по пластикових стаканчиках нескінченним потоком.
— Ти чого, батьку, на, бери, син одружився, — тицьнув хтось у Семена Андрійовича келихом з ігристим.
Батько взяв, кивнув, але до вмісту не торкнувся.
Потім молодь поїхала кататися містом і вже до п’ятої години всі почали збиратися біля ресторану. Фотограф бігав навколо присутніх. Робив багато знімків. Тамада нарешті приєднався до свята і тут почалося…
Вітали батьки з кожного боку, говорили. Спочатку батьки Юлі привітали молодят, а потім стали і батьки Дениса. Мати взяла мікрофон і прочитала дуже милі вірші, побажала багато щастя, батько кивав. Тут же стояли друзі нареченого із двома підносами. На один складали конверти, подарунки, а другий був із чарками та закусками.
Тетяна Валентинівна поклала конверт і зробила ковток ігристого зі свого келиха. Семен Андрійович сором’язливо поклав свій конверт і тут йому простягли чарку, і подали бутербродик, на якому красувалася червона ікра.
Усі, хто зібрався, дивилися на Семена Андрійовича. Незручність зростала. Тамада затяг:
— Пий до дна, пий до дна за здоров’я молодих, — і батько, перекинувши стопочку, взяв бутерброд.
Денис трохи захвилювався. А мати з сумним виглядом подивилась на сина.
Свято набирало обертів: усі танцювали, раділи, багато їли та пили. Пив і Семен Андрійович. Не соромлячись нікого. Часом сам із собою, без тосту.
Тетяна Валентинівна кілька разів попросила колишнього чоловіка зупинитися. Але він лише махнув рукою:
— Син одружився.
Коли Денис стояв на ганку ресторану з друзями, до нього підбігла тітка і почала трясти за рукав.
— Денисе, ходімо, швидше…
У темному коридорі, що веде на кухню, чулися чи то вигуки, чи то благання. Денис почув голос Юлі:
— Семене Андрійовичу, відпустіть її, ідіть… — майже гукала вона.
— Вона поклала свій конверт окремо, іди… йди до свого чоловіка, не смій лізти, — Денис бачив, як батько відштовхнув Юлю однією рукою, а другою тримав за блузку його матір.
Біла хутряна накидка затріщала і порвалася. Юля втрималася, але накидка була зіпсована.
За секунду Денис опинився там. Він швидко вивів батька через задній вхід, щоб не було соромно перед гостями, Денис батька вів під руку, там сунув у перше вільне таксі, яке чергувало поряд, дав грошей таксисту і закрив двері.
— Не смій більше з’являтися в моєму житті, — сказав син батькові просто перед тим, як відправити з ресторану.
Охоронця перед воротами Денис попередив про всяк випадок не пускати цього чоловіка.
Мати стояла на ганку, витираючи туш під очима.
Юля побігла сходами вниз, назустріч чоловікові. Вона сховалася в його обіймах, наче маленька дівчинка, яка хотіла отримати захист.
— Все добре, я послав його додому. І я тебе попереджав.
— Так, вибач, я не думала, що все так скінчиться, я…
— Юля, просто є ситуації, коли настає час прощати, а є той час, коли не прощають. Забудь, підемо до гостей, зараз почнуть хвилюватись, як там мама?
— Денисе, все добре, — ніби зрозуміла з погляду сина, що він переживає, і сказала сама, махнувши рукою.
— Куди втекли наші молодята, настав час подавати торт? Покличемо їх хором, — гукав у мікрофон тамада. – Гірко, гірко…