Ірина Іванівна поховала чоловіка десять років тому, і тепер жила сама.
Діти її виросли й розлетілися в різні боки. Про неї згадували рідко.
Ірина Іванівна розуміла, що в них сім’ї, робота, турбота і тому не навʼязувалася.
Усі в селі називали стареньку просто Іванівною, ім’я її вже й ніби призабулося.
Тільки листоноша Галина, приносячи їй пенсію, і називала її за паспортом.
Було Іванівні вже за дев’яносто, але на свій вік вона не виглядала.
Була ще сповнена сил, сама і будинок утримувала і невелике господарство. І все в неї було добре, не в кожної молодої господині в будинку така чистота була.
Фіранки накрохмалені, половички сама ткала, віконця в квітах. Будиночок акуратненький, замилуєшся.
Сама Іванівна була завжди в чистій білій хустці, навіть фартух собі шила завжди зі світлої тканини. Подивишся на неї і не скажеш, що живе вона в селі і їй уже понад дев’яносто років.
Тримала Іванівна двох кіз. Була раніше і корова, але стало з нею важко справлятися. Кози були дійні, і до старенької приїжджали по корисне козяче молочко навіть із сусідніх сіл. З усіма старенька була привітною, любила розмову підтримати.
– Доброго дня, Іванівно! – привіталась сусідка Раїса. – Ми ось із донькою до тебе по сир прийшли, не хоче магазинний їсти, тільки твій любить.
– Як добре, що заглянули. А я для Марійки гостинчик приготувала, і Іванівна винесла разом із сиром, солодкий пиріжок.
– Тримай, Марічко, як ти любиш із вишнями.
– Дякую, бабусю, – пролепетала дівчинка, наминаючи смачний пиріжок.
– Дякую, Іванівно, балуєш ти нас, – промовила Раїса.
– Та як же ж не балувати? Діти вони, як янголятка. Дивлюся на них і радію Мої розлетілися, майже не бачу. Минулого року Іванко внук на день приїхав з друзями відпочити і все. Інші в турботах, ніколи їм.
– Так, у них у місті інше життя, шалене якесь. Усі все поспішають кудись. Я ось із села їхати не хочу. Люблю тишу, мені ця метушня міська ні до чого.
– Ну вони на такі професії вивчилися, що тут їм робити нічого.
– А тобі, напевно, важко вже зі своїми козами поратися? Продавати не хочеш?
– Ні. Куди ж я без них? Вони мені життя продовжують. Що б я без них робила, на ліжку щодня лежала? А з ними щоранку, як за розкладом, треба вставати, годувати, напувати, доїти.
Рух це життя. Без них давно б не стало мене. А відпочивати, як то кажуть, на тому світі буду, напевно.
Й Іванівна засміялася. Ось такий у неї характер був, безжурний.
– Та й дітям своїм допомогти хочеться. У місті одна хімія в магазинах, ось я і надсилаю їм із сусідом Михайлом посилочки, нехай порадіють свіженькому.
Він там щодня буває, таксує. Ось тільки востаннє все назад привіз.
Я дочці і пиріжків насмажила з капусточкою, і молочка баночку дала, і сиру поклала, варення… Не взяла, каже не їдять…
А як можна такої смакоти не їсти, не розумію?
– І не зрозумієш. Міськими стали…
– Ох, і заговорилася я з тобою, а огірки ж не политі в мене лишилися. Ви приходьте ще, буду рада.
Й Іванівна, провівши Раїсу з донькою, пішла на город. Як і в будинку, там був повний порядок. Не любила вона, щоб город травою заростав. Кожен куточок засаджувала.
У дальньому кутку посадила гарбуза. Ось зараз величезні гарбузи й грілися на сонечку, підставивши свої боки.
Ближче до криниці росли помідори, огірки, капуста.
Цибулю Іванівна днями вже прибрала, тепер у сараї на сушилася.
Більшість городу картопля займала, без неї в селі нікуди.
За нею особливий догляд треба, жук допікає, сил немає з ним уже боротися.
Іванівна щодня жука збирала у відра.
Сусіди її віку на лавках уже прохолоджувалися, а Іванівна все в праці та в турботах.
– І звідки у тебе, сусідко, стільки сили береться?
– Та я й не знаю. Не залишу ж я своїх дітей, от заради них і стараюся. Не люблю я сидіти без діла. От не буде сил до дітей поїду доживати, а поки ноги ходять, поратимуся. Мені це в радість…
Сусідки мовчки хитали головами. Вони знали, що сталося, коли Іванівна останній раз передавала гостинці…
Знали, що останні рази всі її гостинці Михайло привіз назад, мовляв дітям не треба.
Син приїжджав рік тому, привозив начальника на рибалку.
Онук із друзями у травні з’явився з юрбою друзів. Так бабуся їм стіл накрила. Всю ніч горланили на все село.
На другий день проспалися і додому. А допомогти бабусі не треба…
Доньки зовсім не приїжджали років зо три, кажуть робота. Онуки виросли.
Це маленькими їх до Іванівни на все літо сплавляли, а зараз вони й дорогу сюди забули, відпочивають по закордонах.
А Іванівні вже дев’яносто п’ятий рік пішов, про неї забули всі…
…І тут взимку старенька злягла. Попросила сусідку Раїсу подзвонити дітям, повідомити про неї, але ті не приїхали.
Так люди допомагали. Михайло ліки привіз із міста, Раїса доїла кіз, годувала песика і курочок.
Інша сусідка приносила поїсти. Незвично було Іванівні, бо звикла сама всім допомагати, а тут, як сама казала, клопоту всім завдала.
Після цього зовсім Іванівна ослабла. Написала дітям:
– Заслабла, заберіть мене до себе.
Тільки ніхто не відгукнувся, ніби й не отримували повідомлення…
Так Іванівна дожила до літа. Кіз своїх віддала Раїсі. Лишила тільки курей, і песик гавкав, попереджав, хто йде.
Іванівна вперше не посадила город, і тепер, сидячи біля вікна, дивилася на ділянку, що заростала травою. І така в очах її туга була…
Ледве по хаті ходила. Михайло сусід води їй натягав, дров заготував, заніс їх у сарай.
Раїса приносила молока з сиром, інша сусідка намагалася смачненьким почастувати. Але радості в очах у Іванівни не побільшало. Туга брала бідну стареньку.
Тож Іванівна до осені дожила. Знайшла вона якось у сінях старі зошити своїх дітей, вирвала листочок і сіла писати листа.
Руки погано слухалися. Кожна літера давалася важко. Весь день над кількома рядками просиділа, кожне слово обмірковувала.
Потім склала навпіл листочок, поклала на середину столу, а поруч хустинку з грошима…
…За вікном кілька днів лив дощ. Від дітей звісток не було.
Тільки через два дні сусіди помітили, що з труби Іванівни не видно диму, поспішили до неї.
Бабуся лежала на дивані, вкрившись ковдрою. Не стало старенької.
На дзвінки ніхто з дітей не відповідав. Написали повідомлення…
Сусіди самі організували поминки.
Діти приїхали тільки надвечір, коли сусіди вже прибрали всі столи. Вони передали синові ключ від дверей і пішли.
У будинку, як завжди, було чисто. Стояв запах від свічок та запаленої лампадки. Круглий стіл біля вікна був накритий білою скатертиною. Там посередині лежали гроші, загорнуті в носову хустку, і листок– прощальний лист від матері:
«Любі мої діти – Павло, Надія і Зоя. Ось я і зібрала вас усіх разом. Після того, як мене не стане, живіть дружно, не сваріться, підтримуйте один одного. Хазяйство я вже роздала, ікони віднесіть у церкву, якщо собі не захочете взяти. Песика мого попросіть забрати сусіда Михайла. Будинок продайте, гроші поділіть порівну. Прощавайте. Ваша мама.»
…Отак і спорожнів дім Іванівни. Діти поїхали, закривши вікна і двері дошками, а песика просто відпустили.
Більше вони в село не приїжджали. Купувати старий будинок у забутому Богом селі ніхто не хотів, так він і стояв зарослий високою травою…
Могилка Ірини Іванівни теж заросла травою. Тоді Раїса почала її доглядати.
Багато хорошого для неї Іванівна зробила в житті…