Зоя не любила понеділок. Їй важко було вставати рано, але треба приготувати сніданок, сина розбудити, проводити його до школи, а потім йти на роботу. Не розплющуючи очі, вона сіла на ліжку і ще хвилин п’ять подрімала. Все, час. Вона скинула ковдру та встала.
Звичайний будній день, схожий на нескінченну низку таких самих. Звичний маршрут – ванна, кухня, кімната сина та ще раз по колу. Нарешті, всі ранкові справи зроблено, і ось Зоя вже на вулиці. Рання осінь, моростить дрібний дощ. Похмурий ранок зовсім не додає настрою. Щулячись від ранкового холоду, Зоя швидко йшла на зупинку.
Їй давно вже хотілося купити собі гарний пуховик, легкий та не об’ємний. У неї були зайві кілограми, і зазвичай у пуховиках вона була схожа на кругле ведмежа. Але ж є такі тоненькі та теплі! У їхньої начальниці був такий. Назбирати гроші не вдавалося, постійно набігали якісь термінові сімейні потреби. Все як завжди. Нічого не змінюється день у день
На роботі чекав той самий жіночий колектив. Тут вона працювала вже майже сім років і заздалегідь знала, що відбуватиметься протягом дня. Майже вісім годин сидіти, дивлячись в комп’ютер з невеликими перервами на обід і чаювання. Вона почала робити бухгалтерські проводки та повністю відключилася. Ще якась помилка вискочила, треба знайти, бо начальниця знову премії лишить. Синові треба планшет, чоловікові нові черевики.
І тут пролунав дзвінок її телефону. Незнайомий жіночий голос уточнив її прізвище та запросив до нотаріальної контори для оголошення заповіту. Зоя не одразу зрозуміла, що каже жінка. Який заповіт? Когось не стало, схвильовано спитала вона і подумала, що навіть не знає, на кого подумати. Жінка назвала прізвище того, хто склав заповіт. Зоя так і не змогла згадати цю людину, але сказала, що прийде.
Тепер її думки були зайняті цим незрозумілим заповітом. Що їй могла залишити ця людина, яку вона навіть і не знала. Напевно, якусь дрібницю. Працювати вона вже не могла, відпросилася у начальниці та побігла до нотаріуса. Те, що вона почула, здивувало її. Нотаріус байдуже оголосив, що за заповітом їй тепер належить квартира цієї людини. Зоя повністю запам’ятала його ім’я.
Нотаріус попередив її, що разом із спадщиною вона може отримати і борги, але йому про борги нічого не відомо.
– Так що ви не поспішайте, ще є час, все дізнайтеся.
Зоя вийшла на вулицю і тут же зателефонувала своїй матері, розповіла їй про те, що сталося. Та теж замислилась.
– Стривай, але в нас такого родича немає, мабуть, це з боку твого батька.
Батька Зої не стало кілька років тому, а з матір’ю вони давно розійшлися. Мати пообіцяла дочці все дізнатися. Вона передзвонила їй за півгодини, яку Зоя провела в найближчому кафе, і сказала, що це дядько Петро, двоюрідний брат батька. Сім’ї у того не було. Чому він залишив усе Зої, мати не знала.
– Мамо, нотаріус ще сказав, що якщо я погоджуся на квартиру, а там є борги, то вони теж мені перейдуть, ти можеш якось це дізнатися.
– Навіть не знаю, навряд. Донька бери квартиру, це майже центр міста.
Зоя відразу повернулася до нотаріуса і все підписала. Вона йшла вулицею і не вірила в події, які відбуваються з нею. То всередині в неї все тріумфувало, то вона сповільнювала крок, дивлячись на всі боки. Неспроста все це, такі подарунки. Як би що не сталося чогось. На роботу вона не пішла, поїхала на адресу своєї нової квартири.
Їй одразу сподобалося зелене подвір’я. Сам будинок був ніби відгороджений з усіх боків іншими будинками. Тихо, затишно. Дитячий майданчик та навіть машин мало. Там, де мешкала Зоя, було дуже галасливо, машини стояли навіть на газонах. А з іншого боку її будинку була проїжджа частина. Вікно не відкриєш, шум, гам.
Який тут добрий район, знову зраділа Зоя. Чоловікові вона поки нічого говорити не стала, треба спочатку все з’ясувати. Це їй мати підказала – потім Генадію скажеш. Зятя теща стереглася після того, як той узяв у неї велику суму грошей і не повернув. Все обіцяв, що поверне із відсотками, треба лише почекати.
Зоя відчинила двері і з деяким хвилюванням увійшла до широкого коридору. У квартирі давно не відчинялися вікна. Треба все провітрити та вимити. Вона вже по-господарськи обвела поглядом помешкання. У квартирі були дві кімнати, велика квадратна кухня та ванна кімната. І тут у двері постукали. Зоя схвильовано здригнулася. Вона так і знала, що це не так, як здається. На порозі стояла незнайома жінка похилого віку.
– Зоя? – Запитала вона.
– Так, – здивувалася Зоя.
– Можна я ввійду?
– Звісно, проходьте, – чомусь зраділа Зоя. Може, хоч щось з’ясується щодо боргів.
– Мене звуть Вероніка Степанівна, я сусідка Петра Івановича. Ми були у дружніх стосунках, і він мені розповів, кому хоче заповідати квартиру.
Зої стало незручно, бо Петра Івановича вона навіть не знала і ніколи не бачила. Сусідка наче зрозуміла це.
– Та ви не хвилюйтесь. Петро Іванович довго жив у іншому місці, а у вашому дитинстві він часто приїжджав до вас. Вони з братом дуже дружили. Останній рік Петро Іванович тут прожив, погано себе вже почував. Ось кішці дав притулок, вона зараз у мене. Я їду, залишити її нема з ким, так що, може, ви візьмете?
Таки є борг, подумала Зоя і закивала. Звісно, візьму. Сусідка принесла переноску, там тихо сиділа сіра пухнаста кішечка. Ще сусідка принесла велику сумку.
– Це все для кішки? Як я все це понесу?
– Мій син вас відвезе.
Всю дорогу Юра мовчав. Зоя поглядала на нього. Який представницький чоловік, хвилювалася вона і тихенько зітхала. Її Генадій зовсім не такий.
– Це буде наша кішка? – здивовано спитав син, побачивши маму.
– Так, вона тепер житиме у нас. Звати її Джессі.
Син зрадів і відразу заметушився, облаштовуючи кішці її новий будинок. Генадій, щось жуючи, вийшов із кухні. Він насмішкувато спостерігав за метушнею сина та дружини.
– Навіщо принесла. Я не люблю у квартирі тварин.
– Доведеться полюбити. Джессі буде жити в нас.
І тут Зоя швидко розповіла всі події сьогодення. Чоловік її кілька разів перепитував, намагаючись зрозуміти, а потім довго не міг повірити, що його Зоя раптом отримала задарма цілу двокімнатну квартиру.
– Ти все вигадала, – нарешті сказав він, але тут Зоя показала йому документи.
– Щоправда, ще три місяці чекати, – ніби виправдовувалася вона і побачила задоволене обличчя чоловіка. Весь вечір Генадій пурхав біля неї і навіть сам вимив посуд, чого не було за всі роки їхнього шлюбу. Причина цих змін була зрозумілою, але Зої було так добре. Вранці вона прокинулася, і просто так усміхнулася. Ось уже не чекала вона від чоловіка, що він може бути таким енергійним.
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила на кухні чоловіка, свекруху та зовицю. Вони щось бурхливо обговорювали, а побачивши Зою, на хвилину замовкли і продовжили свою розмову. Зоя мовчки поставила продукти в холодильник і почала готувати вечерю. Вона спочатку не зрозуміла, про що радиться ця тепла компанія, а потім до неї дійшло, що зовиця говорить про нову машину, а свекруха про якусь дачу.
Генадій їм щось пояснював ціни на заміські ділянки. Свекруха жила тільки на пенсію, зовиця завжди намагалася в когось позичити грошей. І чому вони до них прийшли обговорювати нові придбання, Зоя не могла зрозуміти. Вона смажила котлети і знову замислилась. Що робити із квартирою? Вирішила, що найкраще здаватиме її в оренду, так і гроші у них якісь з’являться, а потім синові, коли він виросте, перейде.
Вона ні на хвилину не сумнівалася, що Генадій думає так само. Тут вона згадала про кішку. Пройшла до кімнати сина і спитала. Син ображено відповів, – бабуся вигнала її, каже, поки вона тут, жодних кішок у хаті не буде. Переноску в під’їзд виставила. Вона не слухала мене. Мамо, підемо, знайдемо Джессі і повернемо її.
Вони вийшли в під’їзд і почули нявкання. Кішка сиділа поверхом вище, схвильовано втиснувшись у куточок. Зоя взяла її на руки, і вони повернулися до квартири. Свекруха тільки зиркнула на них із кухні, але нічого не сказала, а Зоя почула слова чоловіка:
– Мама зараз не треба сваритися, почекай поки.
Зоя не хотілося з’ясовувати стосунки, вона й так втомилася на роботі. Вона лягла в кімнаті на диван, але чоловік її покликав на кухню. Свекруха й зовиця мовчали й уважно дивились на Зою.
– Ти завтра на роботу не йди, ми з мамою під’їдемо, заберемо тебе та поїдемо до нотаріуса. І не забудь свій паспорт, – сказав Генадій.
– Навіщо, – нічого не зрозуміла Зоя.
– Як навіщо? Ти хіба не бачиш, у нас тут сімейна нарада. Ми вже обговорили все. Завтра поїдемо до нотаріуса, оформиш на маму генеральну довіреність.
– Навіщо це треба робити?
– Ти допізна працюєш, потім справи вдома, ще з сином тобі треба займатися, – говорив Генадій. – Ти не маєш часу, щоб папери оформляти. А моя мама зовсім вільна. Ми ж цю квартиру продаватимемо, – як про вже вирішене сказав він.
– Так, – закивала свекруха, дивлячись на сина. – Зоя, повір, так буде краще. Я тебе знаю, ти обов’язково потрапиш до якоїсь історії. Продаси за дешево або взагалі квартиру втратиш – і свекруха навіть помахала їй пальцем. – А це ж наш сімейний збиток буде! Ми одна сім’я.
Зої відразу хотілося нагадати про те, що Генадій взяв у борг у її матері і досі не віддав. А це чий збиток цікаво. Свекруха, бачачи, що невістка мовчить, із задоволенням продовжувала, – сама знаєш, я тільки на пенсію живу, мені не вистачає. Дочці у квартирі ремонт треба зробити, а Генадій машину хоче. Ми ще що тут подумали – дачу треба купити. І ти приїжджатимеш, і онукові там буде добре, а я господарюватиму, — свекруха навіть посміхнулася.
– І коли все це станеться, коли гроші ділитимемо?
– Ну, Генадій сказав, три місяці треба чекати, потім одразу продамо. Я цим питанням займуся, у мене часу багато, все вивчу, все Генадію розповім. Потім одразу поділимо гроші, чесно поділимо.
Генадій, його мати і зовиця знову почали між собою бурхливо обговорювати, кому скільки належить. Зоя дивилася на них і розуміла, що більше бачити цих родичів не хоче.
– А чому ви вирішили що я, – вона підкреслила слово “я”, – продаватиму свою квартиру і ділитиму між вами гроші?
– Кохана, ми ж одна сім’я і повинні допомагати, – ніби не зрозумів її чоловік.
– Про рідних прийнято дбати, – вставила своє слово зовиця.
Всі троє дивилися на Зою.
– Я вас уважно вислухала. Квартиру я продавати не буду, я її здаватиму в оренду. Гроші ці витрачатимуть лише на свою родину. До речі, моя сім’я – це мій син, моя мама, – і тут вона зробила паузу! Генадій навіть здригнувся. – І чоловік, – тихо закінчила вона. – І ще, – вона повернулася до свекрухи. – Кішка житиме тут постійно. Якщо вам це не подобається, то, мабуть, вам доведеться приходити до нас якомога рідше.
Свекруха не чекала такого. Зазвичай Зоя була з нею ввічлива і завжди слухала її. Свекруха звикла себе почуватись господаркою в будинку сина. Зазвичай вона приходила, всім роздавала вказівки та задоволена йшла до себе. Онук її не любив. Він потім так і говорив мамі – нехай баба Таня більше не приходить до нас.
– Генадій, ти що мовчиш! – смикнула сина за рукав його мати.
Генадій про щось задумався, а потім, хвилюючись, заговорив.
– Моя дружина у всьому має рацію. Ми поспішили. Вибач. Тобі, мамо, час додому, пізно вже. Я вам зараз таксі викличу.
– Квартири ще немає, а ти вже гроші витрачаєш, – не хотіла йти свекруха зі своєю донькою.
– Так, Генадій, викликай, я дам грошей, – погодилася з чоловіком Зоя.
Свекруха та зовиця поїхали. Чоловік і дружина мовчки вечеряли. Генадій обійняв Зою.
– Ти не ображаєшся? Ти ж знаєш мою маму. Адже у нас все гаразд? – Він запитливо глянув у її очі. – Джессі, йди їсти. Посуд я помию, відпочивай, люба.
– Добре…