Борис сидів за ноутбуком, як раптом почув, що двері в квартиру хтось відкриває ключем.
Він подивився на годинник і зрозумів, що з роботи прийшла мама.
– Мамо! – покликав він, не відволікаючись від монітора ноутбука. – Ти купила молока?
Але Борису чомусь ніхто не відповів…
Він здивовано глянув на двері й оторопів від несподіванки.
Замість його матері з коридору в кімнату зайшов якийсь незнайомий чоловік і весело запитав:
– Тук-тук, зайти можна?
Потім, не звертаючи уваги на приголомшеного Бориса, що сидів на дивані з ноутбуком, гість став оцінювально розглядати все навкруги.
– А що? – сказав він. – Красива квартирка…
Борис не розумів, що це таке відбувається.
Нарешті, помітивши на собі здивований погляд юнака, чоловік підійшов до нього і простягнув руку.
– Привіт. Я Анатолій. Будьмо знайомі. А ти, мабуть, Борис?
– Ви як зайшли у мою квартиру? – обережно спитав хлопець, ігноруючи простягнуту руку.
– У твою? – здивувався гість. – Чи ти хотів спитати – як я зайшов у квартиру твоєї матері?
– Це й моя квартира… – обурено вигукнув Борис. – У вас що, ключі є? Хто вам їх дав?
– Іринка, хто ж іще.
– Яка Іринка?
– Ти що, не знаєш, як звуть твою маму?
– Знаю. Але вона… – Борис нічого не розумів. – А чому вона вам дала свої ключі?
– Тому що ми з нею, напевно, скоро одружимося. Вона зараз трохи затрималася в магазині, вибирає собі кофтинку. А мені сказала, щоб я йшов сюди і познайомився з тобою.
– Зачекайте! – ахнув хлопець. – Ви що таке говорите? Ви з нею… Одружитеся?
– А чого ти дивуєшся? – усміхнувся Анатолій. – Хіба ти не знаєш, що чоловік і жінка створені саме для того, щоб могли створити сім’ю? Люди жити на цьому світі самотніми не повинні. Ти колись чув про це?
– Не повинні? – запитанням на запитання відповів Борис, і по-дитячому смішно закліпав очима.
– Стривай, хлопче, тобі скільки років? – насторожився чоловік. – Мені Ірина сказала, що тобі ніби як тридцять два роки.
– Ну так…
– А чому ти поводиться так, ніби тобі шістнадцять років?
– Чому я поводжуся?
– Це я тебе питаю – чому ти поводиться так? Ти що, справді не знав, що чоловіки та жінки мають створювати сім’ю?
– Ну, знав…
– А у тебе є сім’я?
– Є.
– Та ти що? – зрадів Анатолій. – Виходить, у тебе є дружина?
– Немає в мене дружини, – похитав головою Борис.
– А хто в тебе є?
– Мама.
– Про маму я знаю. А сім’я де?
– Так моя сім’я – це і є ми з мамою.
– Що? – Анатолій знову здивовано глянув на хлопця. – Мама і дорослий син – це вже не родина. Це, любий мій, сумна історія. Ось коли твоя мати стане моєю дружиною, ось це буде сім’я.
– А я? – розгубився Борис.
– А ти, мусиш створювати свою сім’ю. Ніби ж, у тебе навіть десь і квартира є. Мені Іра розповідала. Своя. На тебе записана. Адже так?
– Ну так. Є.
– А чого ти тоді зволікаєш?
– З чим?
– Зі створенням сім’ї. Чому ти живеш із матусею? Чи у тебе якісь негаразди? Слабий може?
– Чому це? – Борис здивовано дивився на цього дивного гостя.
Анатолій, побачивши його очі, скривився.
– Мені здається, хлопче, тобі таки не тридцять два, а чотирнадцять. Або навіть десять. Ти вже, будь ласка, не ганьби свого віку.
Чоловік сів поруч із Борисом, і подивився на екран ноутбука.
– Ну, гаразд… Виходить, ти поки що неодружений. Розкажи тоді, чим ти у цьому житті у свої тридцять два роки займаєшся?
– Я?
– Так, ти.
– Я, власне, блогер.
– О, чудово! – зрадів чоловік. – І про що твій блог? Які теми в ньому?
– Ну… Як сказати… – замʼявся Борис – Я пишу про… життя.
– Про чиє життя? Про своє?
– Та ні… – ухильно відповів Борис. – Пишу взагалі про життя. Про стосунки…
– А про стосунки сина з мамою пишеш? Про те, як самотній мамі важко створити нову родину, коли на у неї ще дорослий син сидить. Як вона переживає, намагаючись натяками вмовити його знайти собі пару, щоб спокійно зітхнути й зайнятися своєю долею. Про це пишеш?
– Ні, – молодик раптом надув щоки і задивився у порожнечу.
– А ти напиши, – поплескав його по плечу чоловік. – А ще у своєму блозі поміркуй про те, у скільки років хлопець повинен відволіктися від спідниці мами, щоб самому стати чоловіком. Теж не замислювався на цю тему?
– Ні. – уже невдоволено відповів Борис.
– А даремно. Адже це теж – життя. І ще одну тему можу тобі підкинути. На її основі можна мільйон історій накатати. І ці історії люди читатимуть аж бігом. Хочеш, поділюсь?
– Хочу, звісно…
– Тоді лови ідею. Дарую. З завтрашнього дня почни писати на тему – як молодій людині жити одному без мами у своїй особистій квартирі. Уявляєш?
– Поки ні.
– От і добре, що не уявляєш. Тому коли ти завтра переїдеш від матусі Ірини на свою особисту квартиру, яка тобі дісталася від бабусі, і почнеш щодня описувати, як тобі вдається налагоджувати свій побут…
Анатолій підморгнув хлопцю.
– Ти станеш дуже популярним.
– Ви думаєте? – зацікавився раптом Борис.
– Я впевнений на всі сто відсотків. Адже кожній людині буде цікаво спостерігати за життям непристосованої до життя людини. Мені навіть самому цікаво, чи зможе прожити в цій ситуації така людина, чи ні?
– Яка така?
– Мамин синочок. Хоча, якщо подумати, ти повинен змогти. Адже кожен хлопчик з’явився на світ саме для того, щоб стати справжнім чоловіком. Розумієш? Ти ж народився хлопчиком, так? Не дівчинкою?
– Що? – не зрозумів Борис. – Ні, звичайно!
– Ну тоді все добре. Слухай, щось твоя мама десь зникла. А я ж поспішаю. Пішов Ірину проводжати, а вона раптом у магазин заскочила.
Хоча жінки – вони такими і мають бути. Це ми, чоловіки, легковажні до свого зовнішнього вигляду. А вони завжди хочуть бути гарними.
Гаразд, Борюсику, ми з тобою познайомилися, і добре. Ось тобі мамині ключі, передаси!
Анатолій дав хлопцю ключі від квартири.
– Скажи, щоб вона на мене не ображалася, що я не дочекався.
Завтра ми з нею, як завжди, побачимось. Все, бувай. І не забувай про тему, яку я тобі підкинув.
Анатолій знову поплескав хлопця по плечу, підвівся з дивана і вийшов з квартири.
Борис сидів з пів години, і весь цей час думав про себе, про маму, про колишню бабусину квартиру, яка йому дісталася у спадок…
А потім прийшла Ірина, така щаслива. Побачивши, що син один, вона відразу спохмурніла.
– А де Анатолій?
– Він пішов… – все ще ніби перебуваючи в заціпенінні, відповів Борис. – У справах… Просив не ображатися… Ви ж все одно скоро побачитеся… І навіть одружитесь…
– Він що, і це сказав тобі? – застигла мама.
– Ага…
– Ну, і як він тобі?
– Ну, як… – задумливо промовив син. – Чоловік…
Потім він узяв свій ноутбук і без зайвих слів пішов у свою кімнату.
Біля дверей застиг, обернувся знову на маму і спитав:
– Мамо, якщо я завтра переїду жити в бабусину квартиру, ти як до цього поставишся?
– А ти як думаєш? – після паузи запитала мама.
– Я думаю, ти полегшено зітхнеш.
– Ти правильно думаєш, – кивнула мама. – І правильно робиш. Через п’ятнадцять хвилин приходь на кухню, будемо вечеряти…
…Назавтра Борис дотримав своє слово – переїхав у бабусину квартиру, І після цього жодного разу про це не пошкодував…