Була ніч, вітер розігрався не на жарт і віяв на шибки вікон краплі дощу.
Зої Федорівні не спалося, серце її було не на місці.
– Господи, невже що з Андрієм? Третю ніч не можу нормально спати. То з вечора не можу заснути, то серед ночі прокидаюсь і все – немає сну. Ну що це таке? Андрій не відповідає на телефон, а ця його Валька мені ніколи не відповідала та не відповість. Така вже вона… Ой, Господи пробач, що сварюся.
Заснула Зоя Федорівна, але сон був неспокійним і прокинувшись рано вранці, вирішила:
– Поїду до Андрія. Будь що буде. Щось не на місці серце в мене.
Випивши чаю, вона взяла свою стареньку сумку, поклала в гаманець грошей, одягнулась, подумавши, взяла стареньку парасольку, дощ моросив за вікном. Зачинивши будинок, вийшла з двору і зайшла до сусідки.
– Ой, тітко Зоє, привіт, ти чого так рано, ще майже не розвиднілося, – запитала Настя. – І куди це ти зібралася?
– Настю, доброго ранку. З’їжджу я до Андрія, серце вже який день не на місці. На телефон не відповідає. А ця його ніколи не відповідає мені. Вона ж мене не любить зовсім. Вона давно стала міською, а я що, живу в селі. Придивись за будинком, Настю. Не можу сказати повернуся я сьогодні, чи ні, а раптом що з Андрієм…
– Гаразд, тітко Зоє, не турбуйся, подивлюся. Але така погода, бруд, до поїзда ще дійти треба, може, передумаєш, негода на вулиці.
– Ні, Настю, мені треба…
Зоя Федорівна вже була налаштована і швидко пішла у бік станції. Їхати їй на електричці дві години, син живе у районному місті. А вона у невеликому селі, їй сімдесят років виповнилося пів року тому.
Живе одна, чоловіка давно не стало, Андрія має єдиного сина, навіть онуків немає. А все тому, що його Валя не народила йому дітей. Спершу не хотіла, казала, що для себе треба пожити, а потім чомусь просто не народила. Ніхто не знає, чому…
Андрієві сорок два роки, народила вона його пізно, був ще син старший, але його не стало. Їхав на мотоциклі а там вантажівка назустріч… Отож і довелося Зої Федорівні поховати спочатку старшого сина, потім чоловіка за один рік і пішли. Тому завжди переживала за Андрія, єдиний він у неї, одна радість й надія. Часто думала вона:
– Душа не на місці за Андрія, немає в нього щастя в житті, а сам винен, одружився не з тією. Спокусила його Валька, і сама не живе з ним нормально і йому не дає життя. Чого терпить?
Повернувся б додому, он Настя з юних років любить його, я все бачу і знаю.
Зоя Федорівна майже бігла по дорозі, переживаючи запізнитися на електричку і тільки-но купила в касі квиток, сіла перепочити на лавці на невеликому вокзалі. Електропоїзд прийшов за п’ятнадцять хвилин. Сівши до вікна у вагоні, вона нарешті заспокоїлася.
– Ну, все встигла, тепер поїду спокійно.
Вона дивилася у вікно і думала про сина Андрія. Ось він подорослішав, закохався і розповідав матері, що з дискотеки з клубу проводжав Вальку, дівчину з сусідньої вулиці. Зоя Федорівна знала її родину – недолугого батька й матір сварливу. Не хотілося їй бачити невісткою цю Вальку. Спритна дівчина, сама й причепилася до Андрія. А він, куди вона його вела, туди і йшов. Звичайно Валька була гарною і яскравою, одягалася зухвало, затьмарила вона всіх, і Андрій привів її до матері.
– Мамо, ось моя наречена, Валя! Ми одружуємося з нею, вона вже погодилася, так що готуйся до весілля.
Як не відмовляла його мати, Андрій стояв на своєму:
– Люблю я її, і вона мене теж!
Весілля було галасливе й веселе, після весілля молодята поїхали у місто, приїжджали у відпустку, але ненадовго.
Зоя Федорівна давно помічала, що Настя, сусідська дівчина своїми великими блакитними очима закохано дивилася на її Андрія.
– От би Андрій одружився з нею, – думала мати, але серцю не накажеш.
Мати навіть кілька разів говорила синові, що була б рада бачити Настю невісткою, але він тільки посміхався. Настя звичайно відрізнялася зовнішністю від Вальки, та яскрава й красива, а Настя ніжна й скромна, одягалася скромно, користувалася косметикою, але злегка. Вона вивчилася на фельдшеру і працювала у сільській поліклініці. Але коли Андрій одружився, вона раптом зібралася й поїхала до тітки на Закарпаття.
Скільки разів Андрій зустрічав Настю на вулиці, вітався і опускав очі, проходячи повз. Він знав, що їй подобався. Коли Настя поїхала, він навіть і не спитав у матері, куди поділася сусідка, мабуть, було все одно.
Минуло кілька років. Андрій із Валентиною так і жили в місті, дітей не було. Хоч і вів розмови Андрій:
– Валю, давай вже народимо дитину, мені хочеться сина чи доньку, пора уже.
– Рано ще, не хочу я дітей, для себе треба пожити, – відповідала дружина.
Але зненацька повернулася додому Настя, ведучи за руку гарненького хлопця років п’яти. Зоя Федорівна побачила їх, коли ті проходили зі станції повз її будинок і завернули до свого подвір’я. Вона швидко побігла до них.
– Здрастуйте, Настю, а це хто ж у нас такий гарненький хлопчик, дивлячись на нього запитала вона:
– Ігорчик мене звуть, – чітко сказав він. – А ти хто?
– А я баба Зоя, ваша сусідка.
Настя ласкаво сказала синові:
– Ігорчику із бабусею Зоєю треба розмовляти на «ви».
– Ну що ти Настю, мені подобається, що Ігорчик розмовляє на «ти», наче мій онучик, – говорила Зоя Федорівна, а в цей час вийшла мати Насті на ґанок, зустрічати своїх рідних.
Це потім уже мати Насті розповіла сусідці, що не пощастило Насті з заміжжям. Чоловік майже з перших днів гульбанив, гуляв, іноді й додому не приходив на ніч. Тож Настя швидко зібрала сина деякі речі й поїхала назавжди до матері, подала на розлучення.
Зоя Федорівна ніколи не приховувала від матері Насті, що хотіла б бачити невісткою її дочку, але…
– Знаєш ти, Петрівно, як мені хотілося, щоб мій Андрійко був з Настею, але ось не доля. Ця Валька його звела зі шляху, як там живуть, не знаю. Але думаю не солодко у мого сина, відчуваю я. Валька ця вертлява якась, чужа, не можу досі прийняти її.
Та й вона мене теж, он приїжджають, вона до своїх біжить, а до мене ані ногою, навіть не вітається. Мабуть, відчуває, що вона мені теж не подобається. А останнім часом і Андрія відвадила від дому, у відпустку їдуть на море чи ще кудись. Додому їй не хочеться.
Не минуло й року, як Настя повернулася додому з Ігорчиком, і раптом Петрівна, її мати різко злягла. Заслабла тяжко. Усього близько чотирьох місяців пролежала і пішла в інший світ.
Дуже переживала Настя, залишилася сама на всьому білому світі, батька свого навіть не знала. Зоя Федорівна, як могла вмовляла, заспокоювала, допомагала з Ігорчиком. Потім настав час і він у перший клас пішов, зустрічала його зі школи, годувала, з уроків прибігав прямо до неї. Настя працювала фельдшеркою, часу в неї на сина залишалося мало, ось сусідка баба Зоя доглядала, як за своїм онуком.
Зоя Федорівна отямилася від спогадів, побачивши околицю міста, незабаром їй треба було виходити. Приїхала вона у місто, пересіла на трамвай і доїхала до будинку, де жили Андрій із дружиною. Важко піднялася на п’ятий поверх, натиснула на дзвінок, потім постукала у двері, ніхто не відчинив.
– На роботі мабуть, доведеться чекати тут у під’їзді, – подумала вона, оглядаючись куди б притулитися.
Їй стало душно, чомусь найшла нудота і слабкість, мабуть зголодніла, та й таки піднялася на п’ятий поверх. Опустилася на сходинку й сіла.
– Ось у кожній квартирі люди живуть, – думала вона. – А я одна зовсім. Андрій рідко почав приїжджати.
В цей час відчинилися сусідні двері і вийшов чоловік, здивовано глянув на літню жінку.
– Вам кого? – запитав він.
– Андрія.
– Андрій у лікарні.
– Як у лікарні, в якій! – вона аж побіліла.
Сусід дав адресу лікарні і почав спускатися сходами.
– А де ж його дружина, Валька? – запитала вона чоловіка.
– Валентина, чи що? – перепитав сусід. – А ви що не знаєте що сталося?
Зоя Федорівна стояла й не розуміла, що відбувається.
– Вони вже давно розлучилися, вона переїхала від нього до іншого, ви хіба не в курсі? Він уже вдруге в лікарні, як тільки він вперше потрапив, вона одразу й переїхала від нього. Спочатку він був на обстеженні, а зараз йому зробили процедури, моя дружина працює там у лікарні, вона й розповіла мені. Вона за Андрієм доглядає, адже до нього ніхто не приходить. А ви, я так розумію, його мати. А що ж він не сказав вам нічого?
Зоя Федорівна знизала плечима:
– Не повідомив і не відповідає на телефон.
– Ну, значить шкодує він вас, не хоче засмучувати. Усього хорошого вам, – сказав сусід і вийшов із підʼїзду, вони розмовляли, поки спускалися на перший поверх.
Вона поїхала до лікарні за вказаною адресою, увійшла до палати. Андрій лежав навпроти вікна і невідривно дивився на нього. Позавчора йому зробили процедури, він багато спав, тепер прокинувся. Повернув голову в її бік і тихо промовив:
– Мама? Ти звідки тут? Як ти дізналася, я ж тобі не повідомляв?
– Серце підказало, синку.
Він витяг бліду руку з-під простирадла і простяг її матері. Вона обома руками взяла її і гарячі сльозинки ринули з її очей. Обидва мовчали, потім син погладив її по голові.
– Мамо, заспокойся, зі мною все добре, тепер житиму, – вже веселіше сказав він. – Все добре, за мною доглядає сусідки Ірина, вона тут працює і навіть фрукти мені принесла, от бачиш, – мати мовчки кивала головою, переживаючи знову розплакатися. Вона була дуже рада, що з сином майже все добре, і вдячна його сусідам.
Виписали Андрія за три тижні, Зоя Федорівна весь цей час жила в його квартирі, дзвонила Насті, дбала про будинок. За чотири дні після виписки вони поїхали додому. Все також стояла осінь, уже глибока осінь і ось-ось має випасти перший сніг. Холодно, сльота, але мати не звертала уваги, вона була рада, син буде поруч.
Вийшовши на своїй станції, Андрій озирався на всі боки, знайомі будинки, знайома вулиця, а от і рідний будинок. Він був радий. Ще лежачи в лікарні, у нього дозріло рішення повернутися до села та розпочати нове життя.
– Ну ось, синку і наш дім. Тут ти швидко видужаєш, рідні стіни допомагають, поживеш і видужаєш.
Увечері забігла Настя.
– Доброго дня, Андрію, як я рада тебе бачити. Я в курсі, що ти після лікарні, ну нічого поставимо тебе на ноги.
Андрій усміхнувся їй і подивився ніжно в її блакитні очі, вона майже й не змінилася, тільки гарнішою стала. А Настя розглядала його худорлявість, сивину, що де-не-де з’явилася в його волоссі.
– Змінився Андрій, – подумала про себе. – Тільки очі такі ж гарні та теплі. – Ну, нічого поставимо його на ноги, відгодуємо з тіткою Зоєю.
Вона пам’ятала його ще хлопчиськом, тоді й зародилася в її серці кохання, він був старший за неї на три роки. Тільки не знайшло це кохання взаємності, з’явилася суперниця – Валька з сусідньої вулиці. Вона бачила, як Андрій дивився на Валю, проводжав її. Ох, скільки сліз пролила Настя про нерозділене кохання.
– Здрастуйте, – почув Андрій і побачив хлопця років чотирнадцяти.
– Здрастуйте, а це хто у нас?
– Ігор, я сусід ваш, – гордо сказав хлопець, а Настя обійняла його.
– Це мій син.
– Хороший у тебе хлопець, Настю, помічник росте.
– Це мій помічник.
Отак і зустрілися Андрій із Настею. Вона дуже раділа, її любов до Андрія нікуди не пішла, а в нього сколихнулося серце, спалахнуло почуття до неї. Тепер вона приходила робити йому процедури і стежила, щоби вчасно приймав ліки. Одужав він справді швидко, почував себе добре і навіть влаштувався на роботу. Вони вже гуляли, а одного разу він сказав:
– Настю, пробач мені. Яким же я був недолугим, моє щастя було під боком, а я кудись поїхав. Вибач, давай з тобою одружимося?
Настя звісно дала згоду, від щастя літала на крилах. Андрій переїхав до неї в будинок, а через рік народилася у них донька Вірочка.
Андрій відбудував стару хату, зробив прибудову, збудував нову кухню, одним словом життя налагодилося. А як же ж була рада Зоя Федорівна, у неї ніби друге дихання відкрилося, адже поруч син, бажана невістка й улюблені онуки!