Надія Петрівна відкрила очі. Вона побачила сонячний промінчик на стіні. Обличчя осяяла щаслива посмішка:
– Жива! Дожила до свого дня народження. Подумати тільки – дев’яносто років! Дев’яносто одного вже не буде… Маринка моя відпочине. Мабуть, десять років мене доглядає…, – задумалася старенька, згадуючи. – Більше вже.
Дочка її, коли в мою квартиру переїхала? А я сюди? У зятя будинок великий, двоповерховий. Нині вже й правнучка доросла…
Приїдуть сьогодні всі, а я вже їх забула. Внуків ще пам’ятаю, а імена правнуків забула.
Сьогодні й Олег приїде, синочок мій улюблений. Йому вже, – жінка знову замислилась. – Та йому вже шістдесят п’ять, він давно на пенсії. Його онуків я й не бачила, як слід.
Треба зібрати всі сили, хай навіть останні. Вони повинні мене запам’ятати бадьорою…
– Мамо, прокинулася! – дочка підійшла, поцілувала. – З днем народження тебе!
– Дякую, доню! Зараз встану.
– Давай я тобі допоможу!
Надія Петрівна сіла на ліжко, а дочка кинулася до шафи:
– Мамо, ось тобі подарунок, пухова хустка. Будеш восени в ній ходити.
– Дякую! – з її очей пішли сльози.
– Все, мамо, ходімо вмиватися! Ти сьогодні непогано виглядаєш. Там твої онуки й правнуки вже стіл накривають. Зараз я з тебе красуню зроблю.
Марина вмила свою стареньку матір. Добре розчесала волосся, зробила зачіску. Одягла на все нове. Задоволено оглянула:
– Ось яка ти в мене, мамо, гарна!
– Бабуся прокинулася! – у кімнату зайшов онук, сорокап’ятирічний чоловік під два метри на зріст. – Там уже столи тобі накриваємо.
Похапцем зайшла його дружина, обійняла поцілувала іменинницю:
– Бабусю, це подарунок від нас, – вона простягнула коробочку із золотими сережками. — Бо ти свої правнучці віддала. Ось тобі нові.
– Так ми всі подарунки мамі до застілля подаруємо, – похитала головою Марина, милуючись сережками.
– Все не встигнемо подарувати, там ще дядько Олег зі своїм сімейством приїде, – посміхнувся онук.
– Марино, а Олег приїде? – з надією у голосі спитала іменинниця.
– Дзвонив, сказав, що виїхали. Має незабаром приїхати.
– Валерію, ану виведи мене на подвір’я, – попросила Надія Петрівна в онука. – На лавці посиджу.
– Іди виведи, і сам з нею посидь! – прошепотіла Марина синові. – Щось твоя бабуся сьогодні, надто рішуча…
…Через кілька хвилин іменинниця сиділа на лавці біля будинку і розмовляла з онуком і правнуком.
Тепло пригрівала весняне сонечко, цвіла яблуня в палісаднику.
Надія Петрівна щасливими очима дивилася на дорогу, якою має приїхати її син зі своїм сімейством.
З’явилися три легкові машини:
– Здається їдуть, – сказав онук і підвівся.
Машини зупинилися біля будинку. З першої вийшов літній чоловік і кинувся до лавки:
– Мамо! – обійняв він стареньку.
– Синочку, – заплакала вона. – Не сподівалася, що тебе побачу.
– Мамо, мамо, заспокойся! Ми всі приїхали.
З машин стали виходити родичі, в яких Надія Петрівна ледь впізнавала онуків і зовсім не впізнавала правнуків.
Вони віталися, обіймали свою старійшину, вітали з ювілеєм.
З будинку стали виходити їхні родичі: рідні, двоюрідні й троюрідні. Хлопчаки стали витягувати з машин сумки з подарунками і продуктами.
Вийшла Марина, до неї одразу кинувся брат, обійняв:
– Привіт, сестричко!
– Доброго дня, Олеже! Живемо, начебто, недалеко, а зустрічаємося раз на п’ять років.
– Старіємо, старіємо…
– Та чи тобі про це говорити? – демонстративно оглянула вона брата. – Такий видний чоловік.
– Це ти такою ж красунею залишилася.
– Дякую?
– На, – посміхнувся він і поклав їй кілька купюр.
– Навіщо?
– Тут так би мовити, моя частка зі скромною пенсією для організації урочистостей.
– І як живеться пенсіонеру на одну скромну пенсію? – з іронією в голосі спитала сестра.
– Не знаю, не пробував, – засміявся брат.
Коли емоції вщухли, обійми закінчилися, всі попрямували до хати. Один із онуків баби Наді поставив усі машини на подвірʼї. Виїжджати наступного дня, схоже, ніхто не збирався.
Незабаром усі сіли за стіл.
– Так, – першим підвівся Олег. – Вітаємо іменинницю всі по порядку й по старшинству. І – до дна.
– Дядьку Олеже, ми проти, – почала галасувати одна з невісток. – У бабусі двоє дітей, четверо онуків і вісім правнуків. Та ще й дружини й чоловіки.
– А що хіба не вистачить?
– Ага. Що буде з нами? А вже з вами…
– Давайте тільки прямі родичі!
– І по трішки.
– Марино, починай! Ти старша.
Коли галас стих, встала Марина:
– Мамо, тут зібралися всі твої діти, онуки, правнуки і…, – дочка затнулась на її обличчі майнула загадкова усмішка. – Одного тобі тільки бажаю, міцного здоров’я!
Усі встали без жодної команди.
– А щось я одного нащадка бабусі не бачу, – сказав син Олега після чергового тосту, і повернувся до своєї двоюрідної сестри. – Наталю, а де твоя дочка Світлана.
– Вона скоро прийде, – та глянула на годинник. – Їй ніколи, але вона скоро прийде.
Відчувалося, що Наталя хвилювалася, постійно дивилася на свій телефон. Раптом вона встала:
– У мене тост, хоч і трохи не в черзі, – вона підняла келих. – За п’ять поколінь, що зібралися за цим столом…
– Наталю, чотири, – сказав її сусід.
– За п’ять поколінь! – повторила та.
І тут пролунав тихий дитячий голосок.
Всі обернулися й ахнули від здивування.
В залу, у супроводі чоловіка, зайшла Світлана, дочка Наталі, з маленькою дитиною на руках. Вона підійшла до іменинниці і, крізь сльози щастя, сказала:
– Прабабусю – це моя дочка, твоя праправнучка…
Надія Петрівна застигла, зустрілася поглядом з онукою, яка підійшла, і здивовано промовила:
– Наталю, ти вже бабуся?
Та закивала головою.
– Дайте мені її потримати?
Світлана обережно поклала дитину на руки своєї прабабусі. Маленька перестала вередувати і Надії Петрівні здалося, що вона дивиться на неї і посміхається, й посміхнулася своїй праправнучці у відповідь.
А онуки іменинниці підводили до них Марину й Наталю, а решту легенько відводили убік.
І тут усі зрозуміли, що йде зйомка. Адже не в кожній родині можна побачити одразу п’ять поколінь жінок.
Веселощі тривали ще кілька годин. Марина все частіше поглядала на матір. Та здавалась веселою, але дочка раптом зрозуміла, що мама втомилася, дуже втомилася. Підійшла:
– Мамо, тобі пора спати!
Бабуся кивнула головою і оглянула своїх нащадків, наче хотіла зафіксувати їх назавжди.
– Все, ваша бабуся пішла відпочивати! – голосно промовила Марина.
Надія Петрівна встала і раптом зрозуміла, що не зможе зробити ані кроку. Поруч тут же опинився Олег:
– Мамо, з тобою все добре?
– Все добре, синку, я пішла відпочивати, – спробувала зробити крок, але ноги не слухалися.
Марина тут же кивнула головою своєму синові. Той одразу все зрозумів, підійшов, узяв бабусю на руки і поніс її у кімнату. Коли вони дійшли, Марина встигла розстелити їй постіль. Син обережно поклав бабусю та й пішов.
У кімнаті залишилися її літні діти. Вона дивилася на них зі щасливою усмішкою на обличчі.
– Мамо, з тобою все добре? – запитала дочка.
– Все добре! Побудьте зі мною трохи! Давно вас не бачила разом. Я сьогодні така щаслива. Усіх побачила, навіть праправнучку.
Мати кілька хвилин, не відволікаючись, дивилася на них, а потім тихо прошепотіла:
– Ідіть! Я буду спати.
– Мамо, ти спи, а ми з Олегом біля віконця постоїмо. Зараз лампу увімкну, а світло вимкну.
Брат із сестрою стояли біля вікна й тихенько розмовляли:
– Олеже, щось мені лячно за маму.
– Вона ніби добре себе весь вечір почувала, весела була.
– Мама останнім часом рідко вставала з ліжка, а сьогодні з ранку така жвава…
– Нехай відпочиває.
Марина повернулася у бік її ліжка і раптом ахнула:
– Мамо!
Вони кинулися до ліжка, стала навколішки і взяли матір за руки…
…Надія Петрівна ніби відчула, що вона знову молода лежить на своєму ліжку.
Молодий чоловік стоїть поряд.
Ось підбігли діти, вигукнули:
– Мамо!
Маринка й Олежик, такі маленькі й рідні…
Щаслива усмішка так і залишилася назавжди на обличчі їх мами…