Єдиний син Ганни Миколаївни Петро одружився. Обранкою молодика стала дівчина на ім’я Поліна, також єдина дочка у своєї матері Галини Віталіївни.
Обидві жінки виховали своїх дітей одні. Батьки, звісно, були. Але чоловік Ганни Миколаївни пішов до іншої жінки, коли Петру було всього п’ять років.
А Галина Віталіївна рано овдовіла. Поліна тільки-но пішла в перший клас, коли батька не стало.
Заміж більше жодна з жінок не виходила, повністю присвятивши себе вихованню єдиної дитини.
Ганна та Галина бачилися всього кілька разів. Одного разу до весілля, коли діти їх познайомили, потім на самому весіллі, і більше не зустрічалися. Молодята одразу вирішили, що винаймуть квартиру і житимуть окремо, хоч і Ганна Миколаївна, і Галина Віталіївна сподівалися на спільне проживання з дітьми.
Поліна та Петро по черзі відвідували то одну маму, то другу, а ось до себе в гості запрошувати не поспішали.
Якось Ганна Миколаївна подумала, що непогано було б краще познайомитися з матір’ю невістки. Все-таки вони тепер свекруха і теща, а один одному свахи. Чому б їм не подружитися? Вони жінки одного покоління, зі схожою долею. Невже не порозуміються?
Жінка зателефонувала Галині й запропонувала зустрітися:
– Неправильно, що ми з вами, Галино Віталіївно, майже не спілкуємось. Треба якось ближче один до одного бути, якщо наші діти сім’ю створили.
– То хто ж проти, Ганно Миколаївно? Звісно, давайте зустрінемося. У суботу вас влаштує? Годині о третій. Я стіл накрию, посидимо щиро, пообідаємо і поговоримо. У мене для такої нагоди і домашня настоянка є. На смородині зі свого городу. І картопля своя, і соління всілякі. Значить, якщо простою їжею не гидуватимете, то ласкаво прошу!
– З чого б я гидувала?! – трохи образилася Ганна. – Не пані ж наче якась. Теж із простих людей. Домовились, у суботу буду у вас неодмінно. Принесу пару своїх фірмових салатів, і грибочки мариновані. Я, знаєте, теж дещо вмію, хоч і не маю свого городу. Зате гриби я особисто збирала.
– Ну що ж, чекатиму на вас, люба свахо, і ваших грибочків із задоволенням скуштую!
…У суботу Ганна Миколаївна, зібравши сумку з провізією, вирушила в гості до свахи.
– Непогано у вас, затишно, – сказала вона, зайшовши в квартиру. – Ось тільки шпалери такі я не дуже люблю, як на мене, то незграбні…
– Чого ж це незграбні?! Мені подобаються, – заперечила Галина Віталіївна.
– Ну, головне, щоб вам подобалися… Адже самі знаєте, на любов і смак товар не всяк.
– Тут я згодна з вами, смаки у всіх різні! Ходіть за стіл, сподіваюся, що хоча б моя їжа вам сподобається.
– Та я не вибаглива. І ось, до речі, як і обіцяла, салати мої фірмові, – заметушилася Ганна Миколаївна, дістаючи з сумки контейнери. – Цей із крабових паличок. А цей із язика, Петро дуже його любить, треба Поліночку навчити такий салатик робити. А то щось мені здалося, змарнів Петро, як одружився. Може, Поліночка не дуже добре готує?
– З чого ви це взяли? – насупилась Галина Віталіївна. – Моя дочка чудова господиня.
Галина Віталіївна застигла від здивування, дивлячись на сваху.
– Ну, ви знаєте, які зараз сучасні дівчата. Не дуже турбуються веденням домашнього господарства. А у Поліночки такі нігті довгі, я й не уявляю, як з такими нігтями можна нормально почистити овочі або тісто замісити… От і переживаю, що харчується мій синочок тепер одними напівфабрикатами.
– Нічого подібного! – стала на захист доньки Галина Віталіївна. – Я тільки вчора у дочки із зятем у гостях була, і сама особисто бачила, як Поліна борщ варила. Між іншим, за моїм фірмовим рецептом такий борщ ще моя бабуся готувала. Ваш синок з таким апетитом їв, нахвалював і добавки попросив. Каже, що ще ніколи такого смачного борщу не їв!
– Та облиште, не міг мій Петро таке сказати! – не повірила Ганна Миколаївна. – Я, знаєте, теж борщі вмію варити, і не гірші від вашого фірмового, а, може, навіть краще! У мене також свої секретики є. Так що не міг мій син сказати подібну нісенітницю.
– А мені вам брехати нема чого, Ганно Миколаївно. Але не хочете, не вірте. І на дочку мою даремно не намовляйте, вміє вона готувати.
– Та навіщо ж я намовлятиму? Я просто бачу, що синок мій змарнів, от і переживаю…
– А як на мене так, він не те, що не схуд, а навіть погладшав…
– Ну я ж краще свого сина знаю!
– Може й так, тільки моя дочка тут ніяк не винна і ваш Петро голодним точно не ходить.
– Гаразд, поки закриємо цю тему, я якось у гості до сина напрошусь і перевірю, що там у них в холодильнику… А ви, до речі, як у гостях у них опинилися? Самі прийшли, чи запросили діти?
– Поліночка мене покликала вчора, я б без запрошення не прийшла, я вважаю, що нема чого в молоду сім’ю лізти.
– Вам-то, звісно, нема за що переживати, Галино Віталіївно. Вашій доньці неймовірно пощастило, такого хлопця відхопила! Мій Петро і гарний, і розумний, і перспективи у нього хороші, все-таки інститут з відзнакою закінчив!
– Та моя Поліночка, знаєте, теж дівчинка гарна. І це швидше вашому синові пощастило, що така дружина йому дісталася! Розумниця, красуня, господиня …
– Ну, краса, звісно, поняття відносне.
– Це ви на що натякаєте? Вважаєте мою дочку негарною?
– Ні, що ви, звісно, вона у вас дуже симпатична. Але ось фігура…
– А що не так?
– Аж надто тонка вона. Як народжувати, важко…
– Нормально! Полінка в мене пішла, у мене така ж фігура була до пологів, і нічого! Народила доньку сама.
– Добре, коли так… А то не хотілося б без онуків залишитися. Син у мене єдиний, онуків чекати більше нема звідки.
– Ганно Миколаївно, що ми все сперечаємось і сперечаємося? – схаменулась Галина Віталіївна. – Давайте вже за стіл сядемо, картопелька остигає.
– Давайте, Галино Віталіївно. Чого, справді, сперечаємося? Не для цього зустрілися. Нам, навпаки, треба подружитися, якщо вже мій синок вибрав за дружину вашу дочку.
– Зізнаюся, я була здивована, що моя Поліночка обрала вашого сина, – заявила Галина Віталіївна, коли вони зі свахою нарешті приступили до трапези і хильнули по чарці смородинової.
– А це ще, можна дізнатися, чому? – запитала Ганна Миколаївна, беручи виделкою шматочок оселедця.
– Та так… У Поліни завжди було багато шанувальників. До неї навіть декан в інституті намагався залицятися. Між іншим, дуже багата людина. А вона вашого сина обрала…
– Ваша дочка ще пишатися буде, що вона одружена з Петром. Мій син обов’язково досягне великих висот.
– Та хто ж проти? Нехай досягає, – погодилася Галина Віталіївна. – Давайте ще по чарчині за успіхи наших дітей.
– Ну давайте, – сказала задумливо Ганна Миколаївна.
– Про що замислилися, Ганно Миколаївно? – запитала Галина Віталіївна, знову наповнюючи склянки.
– Та ось думаю, що якось ви про сина мого погано відгукуєтесь. Не догодив вам зять, виходить? Не дуже хороший для вашої розбалуваної чоловічою увагою дочки…
– Так, облиште ви, Ганно Миколаївно, нічого такого я не хотіла сказати. Ми, матері, звісно, завжди хочемо для своїх дітей найкращого, але раз вибрала Поліночка саме вашого Петра, значить, було за що його полюбити.
– Вибрала! А що, у неї під дверима черга стояла з шанувальників? Це за моїм Петром, знаєте, скільки дівчат вилося! Одна краща за іншу. Але він вибрав чомусь саме вашу дочку. Любов зла, бачите…
– Це на що ще ви натякаєте? – вигукнула Галина Віталіївна, скочивши з-за столу. – Вважаєте, що моя дочка не варта бути поруч із вашим сином? Та це ваш Петро її не вартий.
– Ну, звісно, він же ж простий хлопець, а ви пани! – розізлилася Ганна Миколаївна і теж скочила з-за столу.
Обидві жінки дивилися одна на одну, і, здавалося, ще трохи, і справа дійде до чогось серйозного…
Але в цей момент пролунав дзвінок у двері, і Галина Віталіївна поспішила в коридор.
– Привіт, мамо! Ми знаємо, що у вас сьогодні дружні посиденьки! – радісно сказала Поліна, заходячи у квартиру.
– Здрастуйте, Галино Віталіївно, – привітався з тещею Петро, простягаючи букет троянд.
– Це з якого приводу? – здивувалася жінка.
– Просто порадувати. Хоч і привід у нас є, – відповів зять і пройшов на кухню, вручивши другий букет Ганні Миколаївні.
– О, я бачу, у вас тут все чудово, – вигукнула Поліна, побачивши накритий стіл і почату смородинову.
– Хочете їсти? – поцікавилася Галина Віталіївна.
– Ні, ми сьогодні у кафе пообідали, – сказала Поліна. – Ви сядьте обидві. І ти, мамо, і ви, Ганно Миколаївно.
– Що сталося? – не зрозуміла Ганна Миколаївна, знову сідаючи за стіл.
– Любі наші мами, – урочисто сказав Петро. – Хочемо повідомити вам, що скоро ви станете бабусями! Сьогодні ми з Поліною були в лікарні, і лікар все підтвердив. Ми навіть бачили на УЗД нашого малюка, хоча, звичайно, там поки що мало що зрозуміло.
– Але ми вже послухали його серцебиття! – усміхнулася Поліна. – Вирішили з вами поділитися цією радістю.
– Ой… Справді, радість яка, – сказала Ганна Миколаївна, витерши сльозу.
– Мамо, ти чого це? – Петро підійшов до матері й обійняв її. – Хіба є причина для сліз?
– То це від радості, – вигукнула Галина Віталіївна. – Я й сама ось-ось розплачуся. Ми станемо бабусями, щастя ж яке…
– Звісно, я від радості, Галинко, – кивнула Ганна Миколаївна. – Дякую вам, діти, от уже порадували.
– Ми тоді підемо, – сказала Поліна. – Не заважатимемо вашим дружнім посиденькам, адже вам є про що поговорити. Тим більше, у вас скоро клопоту додасться. Нам дуже потрібна допомога таких чудових молодих бабусь.
– Можете на нас розраховувати, – в один голос заявили свекруха і теща.
Коли діти пішли, Ганна Миколаївна сказала:
– Галиночко, ти пробач мені, якщо дурниць наговорила. У нас чудові діти, така гарна пара! І діти будуть гарні. Наші з тобою онуки.
– І ти мене, Ганнусю, вибач. І давай не сваритимемося, що нам ділити? Не розумію, чого ми так завелися. Ми тепер одна сім’я.
– Згодна. Тоді по одній за злагоду?
– За злагоду і щастя наших дітей!
І з того часу Ганна та Галина більше не сварилися і не говорили погано про вибір своїх дітей.
Вони змогли подружитися, а незабаром поринули в турботи про маленького онука, із задоволенням гуляючи з коляскою й допомагаючи молодим батькам виховувати малюка.
А якщо виникали між ними якісь розбіжності, то все вирішувалося мирним шляхом. Адже жити у мирі і злагоді набагато приємніше, аніж шукати приводу для сварок та ображатися один на одного…