Був кінець літа, спекотний, жаркий. Невелике містечко було все в зелені, на клумбах цвіли квіти, за якими доглядали з любов’ю, маленькі кафе вздовж вулиці дарували аромат кави й ванільного морозива.
Рая йшла під руку зі своїм коханим Олежиком, якого незабаром вона мала провести на службу. Він їхав на заробітки.
Раптом він зупинився, ніжно обійняв її і зазирнув у вічі. Вона відповіла усмішкою, і вони зрозуміли один одного без слів – він повернеться, і вони одружаться.
Дружили вони ще зі школи, яку разом закінчили. Раї пощастило вступити в коледж, а Олег не зміг, хоч Рая й намагалася підтягнути його знання перед вступними іспитами.
Але була ще одна проблема – Олег залишав бабусю одну з молодшим братиком.
Все літо він працював, щоб допомогти їй, а зараз усе лягало на її плечі.
Бабуся Софія вже була на пенсії й іноді підробляла шиттям.
Але замовлень було мало, на це не проживеш, як і на її пенсію.
– Нічого, онучику, не хвилюйся. Володя слухняний хлопчик, у садок ходить поки що.
Допомогу отримую на нього. А до школи вже йти, то Олежику, повернешся. Впораюся я.
Батьків у братів не було. Мами не стало, а батько пішов минулого року. Але в них була Рая. Вона допомагала у всьому, бабуся її дуже любила і говорила нишком:
– Ти його дочекайся, доню. Яка гарна родина у вас буде! І Володю всі разом виховаємо, і з вашими дітками я допоможу вам.
Рая весело засміялася і відповіла:
– Дякую, тітко Софіє! До наших дітей ще ой як далеко. А допомагати я вам із Володею буду, навіть не сумнівайтеся.
Софія Іванівна гладила дівчину по голові й примовляла:
– Бережи вас Господь обох. Щастя яке. Така пара!
Так і провели Олега. Бабуся з Раєю стіл накрили, напекли, наготували. Батьки дівчини допомогли, вклалися. Прийшли друзі зі школи, чоловік п’ять, і проводи вдалися. Тільки у бабусі Софії очі заплакані були. Ну ще б пак – онук, кровиночка її, їхав на службу…
З Раєю Олег попрощався ніжно, цілував, обіцяв писати, просив, щоб чекала.
Дівчина дивилася в його очі, посміхалася й теж обіцяла допомагати його бабусі з Володею і, звичайно, чекати.
Перше повідомлення від Олега прийшло швидко. Та й потім писав часто, описував свої будні, успіхи й досягнення. Маленький Володя слухав, що йому писав брат.
Він часто малював брата.
– Ось Олег повернеться, ми йому покажемо, – казала бабуся Володі, і той радісно кивав.
Бабусю Софію він любив, слухався і був життєрадісною дитиною.
…Минуло пів року, і повідомлення почали приходити дедалі рідше. Рая спочатку переживала, а потім вирішила, що служба справа нелегка, втомлюється Олег, та й що писати?
Усе найважливіше вони вже сказали один одному. І про кохання, і про очікування.
Але коли повідомлення почали надходити раз на місяць, Рая захвилювалася. А тут і бабуся Софія заслабла. Довелося дівчині всю роботу по господарству взяти на себе. Вранці в садок із Володею, потім на заняття. Після чого знову садок, магазин, аптека, приготування вечері.
Іноді Рая залишалась у них ночувати, щоб зранку не бігти знову за Володею.
Батько якось сказав їй:
– Мені не подобається, що ти всю себе присвятила їм, Раїсо! Ти ж не родичка.
– Скоро стану, – відповіла дівчина і тікала, щоб не вислуховувати невдоволені батькові слова.
Термін служби добігав кінця. Звістки перестали приходити зовсім, навіть бабусі. І та засмучувалася не менше за Раю.
Дівчина з нетерпінням чекала зустрічі, а відсутність звісток так само пояснювала його зайнятістю, хоча серцем відчувала, що є інша причина та інше пояснення його рідкісним, скупим посланням.
Десь за тиждень до його повернення Раю дуже здивувала бабуся Софія. Якось увечері вона сказала їй:
– Рає, ми з Володею поїдемо на пару тижнів, хочу до своєї молодшої сестри з’їздити, давно обіцяла.
Рая здивувалася:
– А як же ж Олег? Він же ж повернеться з дня на день, тітко Софіє!
– Я ключ у сусідки залишу, я написала йому. А ви вже тут зустрінетеся, без мене вам буде зручніше.
А очі так і бігають, на Раю не дивляться. Засмутилася Рая, але ні часу, ні точної дати повернення свого хлопця вона не знала. Залишалося лише чекати.
Того суботнього дня заняття в коледжі закінчилися раніше, і Рая йшла додому пішки, розмірковуючи про майбутню зустріч.
Вона і сукню собі купила гарну, і туфельки.
Подорослішала, погарнішала незважаючи на свою постійну втому. Часто ловила на собі погляди перехожих чоловіків, не кажучи вже про студентів у коледжі.
Але навіщо вони їй, якщо вона чекає на свого нареченого, і ніхто інший їй не потрібен. Так із цими думками Рая і йшла по вулиці, як раптом глянула на інший бік дороги й так і стала, як укопана від побаченого…
З іншого боку вулиці йшов Олег… За ручку з якоюсь красивою дівчиною, яка сміялася!
Вони про щось радісно розмовляли, не помічаючи нікого й нічого довкола.
Це було так несподівано, що Рая без сил сіла на лавку і не могла рушити з місця…
…Прийшовши нарешті додому, вона зачинилася у своїй кімнаті і нікого не хотіла бачити, окрім мами.
Їй вона все розповіла, а ось перед батьком дочці було соромно.
Але цей сором перекривали розпач, образа, розчарування. І все разом це вилилося у неймовірну тугу…
Олег з’явився на порозі приблизно через тиждень, коли вона вже почала вставати, але надвір так і не виходила.
Він прийшов поговорити, порозумітися. Рая вислухала його мовчки.
В шпиталі, коли він занедужав, той познайомився із медсестрою.
Вона виходила його, поставила на ноги, але за цей час між ними зародилося почуття.
– Розумієш, Раю, у нас з тобою дружба була, шкільна дружба хлопчика й дівчинки, симпатія. Але не кохання… Я це зрозумів, коли зустрів Юлю.
– Чому не написав, не подзвонив? – сухо спитала вона.
– Не знав, як розповісти про це… Я бабусі написав, думав вона жінка, знайде слова, як тобі все, пояснити, щоб не дуже засмучувати. Вибач мені, якщо зможеш…
– Не зможу, – відповіла Рая і виставила колишнього нареченого за двері.
Після цього вона ніби зачерствіла, перестала посміхатися, зосередилася на навчанні, щоб після закінчення поїхати подалі і забути про все це.
Вона знала, що Олег одружився з цією Юлею – деякі однокласники ходили на весілля.
Але від усіх розмов про це вона абстрагувалася, берегла свої ледве відновлені нервові.
Закінчивши коледж із відзнакою, Рая поїхала працювати в Київ. Тепер зі старим життям було закінчено назавжди! Починалося нове життя в столиці.
Олег поступово вивітрився з голови і нарешті звільнив її душу від гніту неприємних спогадів про те, що сталося: про зраду та про його зізнання, що покохав іншу…
І тут і їй усміхнулося щастя… Рая познайомилася з молодим чоловіком, який своєю увагою і теплом остаточно відігрів її душу.
Вони разом приїхали до її батьків, щоб познайомитись і запросити їх на весілля.
Тітку Софію вона зустріла випадково у магазині, куди прийшла одна. Жінка низько опустила голову, підійшовши до Раї, привіталася, спитала, як та поживає.
– Все добре, тітко Софіє. Як ви, як Володя?
Але та лише похитала головою, погладила її руку і пішла далі, так нічого й не відповівши…
…А ще через рік, приїхавши до батьків, Рая дізналася, що Олег розлучився із дружиною. Її не влаштував побут бабусі і дитина в домі.
Це було зовсім не те, чого вона очікувала. Сам він часто гульбанив, залишив брата у бабусі, зійшовся з якоюсь жінкою, яка теж любила застілля.
Працював Олег різноробочим, вчитися не став.
Коли дізнався, що Рая приїхала, зачекав її якось біля під’їзду. Покликав на сердечну розмову. Очі червоні, куточки губ опущені, руки тремтять…
Вони сиділи на лавці, від нього пахло біленькою, і він благав її повернутися.
– Я заради тебе життя знову почну, клянуся, гори зверну!
Він вибачався, благав, брав її за руки, але Рая була абсолютно байдужа до його прохань.
Вислухавши його нарешті, вона сказала:
– Знаєш, Олеже. Навіть якби я була зовсім одна, навіть якби я любила тебе, як раніше, я б все одно не повернулася до тебе, зрозумій це.
Той який зрадив один раз, зрадить знову, це як закон природи!
Я більше не тримаю образи, і маю своє життя. А в тебе своє, і вони ніколи не перетнуться. Змирись із цим…
Рая встала й пішла, а він ще довго сидів на лавці біля її під’їзду, все ще сподіваючись, що вона повернеться…
Вечоріло, коли Олег нарешті важко підвівся і пішов куди очі дивляться.
Йому здавалося, що життя закінчилося, або він залишився за його бортом, і йому вже не вибратися назад…