– Ніно, як у тебе справи в особистому житті? – обережно й запобігливо запитала Ангеліна Михайлівна племінницю, з якою вони пили чай за круглим столом, вкритим білою скатертиною.
Ніна важко зітхнула і, голосно стукаючи ложкою по ручці улюбленої чашки, сказала роздратованим голосом:
– Ніяк. Все без змін. Нема чого розповідати.
– Погано, – задумливо пробурмотіла Ангеліна Михайлівна. – Пора вже про жіноче щастя б подумати. Тобі так не здається? Адже не дівчинка вже, а солідна сорокарічна дама.
– Тітко Ангеліно, прошу тебе, не починай, – обурено вигукнула Ніна, почервонівши від образи. – Давай хоча б сьогодні ти не будеш говорити про те, що мій поїзд вже пішов і мені час рейки цілувати.
Ніна була самодостатньою, успішною жінкою, яка обіймала в невеликій транспортній компанії посаду заступника генерального директора. До своїх сорок років вона встигла купити власну квартиру в центрі міста та гарну іномарку, але в особистому житті жінці категорично не щастило. Їй або траплялися одружені егоїсти, або молоді, віроломні пройдисвіти. Жінка старанно доглядала себе і виглядала набагато молодшою, ніж її однолітки, але бездоганна краса щастя їй не приносила. Лежачи пізніми одинокими вечорами в холодному ліжку, Ніна таємно мріяла про людину, з якою могла б поділити своє життя, хоч і не зізнавалася в цьому нікому. У неї завжди були короткі зв’язки, що нічого не означали, але не таких відносин жінці хотілося. Ніна обурювалася, коли знайомі та родичі обговорювали її особисте життя та засуджували жінку. Вона завжди знаходила різкі, зрозумілі відповіді для людей, які любили втручатися у чужі справи. Тільки тітоньці, яка її виростила з пелюшок, Ніна не могла нічого такого сказати. Ангеліна Михайлівна була її єдиною рідною людиною, тому Ніна терпляче вислуховувала її вчення.
– Скільки у тебе залицяльників та кавалерів було, які готові були тебе до вівтаря на руках понести, а ти всіх відкинула. Жодному чоловікові найменшої нагоди не дала себе показати, – ображено і розчаровано вимовила Ангеліна Михайлівна, а потім дістала з кишені якусь фотографію, але поклала її на стіл так, щоб приховати зображення від очей племінниці, – Послухай, нещодавно до мене приїжджала в гості стара університетська подруга. Вона живе в іншому кінці країни, але ми так само тісно спілкуємося. І, знаєш, Віра розповіла мені про свого сина. У неї син твого віку, переїхав сюди десять років тому, відкрив свій бізнес та успішно працює. Уявляєш, не гульбанить, займається спортом у вільний час, такий красень! Ну просто мрія, а не чоловік. І такий скарб досі вечорами, як і ти, повертається додому до порожньої, самотньої квартири. Коли Віра розповідала про свого сина, я думала про тебе. Ідеальна пара для тебе. Завтра останній день року, що минає. Я хочу попросити тебе перед Новим роком зустрітися з ним та познайомитися ближче. Впевнена, що ви сподобаєтеся один одному. Зроби це заради мене.
– Ні! – Голосно вигукнула Ніна, різко схопившись з дивана, – Ні за що! Я просила тебе не нав’язувати мені синів, онуків, племінників своїх подруг. Тітко Ангеліна, мені цілком добре живеться одній. Коли настане час, я знайду свого єдиного, а тебе попрошу не дбати про моє особисте життя… Ну, будь ласка!
– Ти хоча б подивися, який він гарний, статний… Впевнена, що Георгій зможе тебе здивувати. Не упускай такий шанс. Такі чоловіки на дорозі не валяються, повір…
– Ні і ще раз ні! – невдоволено вигукнула Ніна, даючи зрозуміти, що на цьому розмова закінчена.
Незабаром Ніна проводила свою засмучену тітоньку до дверей і вирушила до спальні, коли задзвонив її мобільник. Ніні дзвонила розлучена подруга, яка попросила вранці наступного дня відвезти її разом із маленькими дітьми до села, де Юля постійно святкувала Новий рік із літніми батьками. Ніні відчайдушно не хотілося кудись їхати напередодні Нового року, але вона погодилася, пожалівши самотню матір, і подругу в одній особі. Жінка встала о шостій ранку, випила кави і вирушила до Юлі. Поки її діти збиралися, минуло ще кілька годин. У результаті повернулася Ніна із села до міста лише після обіду.
Сніг того дня йшов з самого ранку, вітер пронизував все тіло. Корки на дорогах були такі, наче всі мешканці вирішили раптом залишити місто. І ось Ніні вдалося нарешті вирватися з чергової пробки, але тільки вона додала газу, на дорогу несподівано вискочила величезна німецька вівчарка. Ніна різко загальмувала. Але хоч вона і зреагувала швидко, собаку все-таки зачепила. Схвильована Ніна вибігла з машини і поспішила до вівчарки, що лежала на сніговій землі. Жінка полегшено зітхнула, зрозумівши, що не сталося нічого серйозного. Скоріше за все, зачепила її праву лапку, але це було не страшно. Ніна одразу зрозуміла, що вівчарка домашня. На її шиї висів нашийник, на якому було написано адресу місця проживання пса. Найближча ветеринарна клініка була далекою від того місця, де знаходилася Ніна, а вівчарка жила зовсім близько. Ніна вирішила відвезти собаку господареві, вибачитися перед ним і заплатити компенсацію. Вона ледве занесла вівчарку в салон автомобіля і сіла за кермо. Господар собаки жив на першому поверсі. Жінка несміливо подзвонила у двері, і незабаром із квартири вийшов високий, підтягнутий чоловік приблизно її віку. Побачивши на сходовому майданчику свого собаку, він одразу кинувся до нього.
– Мухтаре! – Вигукнув господар, обіймаючи собаку, – Я місця не знаходив від хвилювання за тебе.
Ніні довелося розповісти чоловікові, як Мухтар несподівано вибіг на дорогу. Чоловік слухав її з скорботним, пригніченим виглядом. Закінчивши свою розповідь, Ніна дістала з сумки гаманець, щоб дати гроші господареві. Але він відмовився.
– Заберіть свої гроші! – Обурено сказав чоловік, – Я у ваших грошах не потребую. Бажаєте відкупитися? Я весь день шукав Мухтара. Думав, що більше його ніколи не побачу.
– Слухайте, мені дуже шкода, що так сталося. Бачить Бог, я не хотіла нічого поганого вашому собаці. Чи можу я хоч якось загладити свою провину?
– Можете, – відповів, пом’якшившись, чоловік, – Я зараз з’їжджу у свою ветаптеку за ліками для Мухтара, а ви поки що посидіть з ним. Він не повинен залишатися на самоті. Я буду хвилин за сорок.
Ніна спантеличено подивилася на годинник, думаючи про те, що не такої розплати вона чекала. Вона готова була віддати будь-які гроші, але було очевидно, що господар Мухтара їх не потребував. Вона, зітхаючи, кивнула. Незабаром Ніна залишилася одна з собакою в розкішно обставленій квартирі. Ніні дуже захотілося пити, і вона пішла на пошуки кухні. На столі лежала дошка з покришеними на маленькі шматочки солоними огірками. Поруч із дошкою стояли різнокольорові миски з вареними яйцями, картоплею та морквою, які ще не були покришені. Ніна зрозуміла, що господар є любителем знаменитого новорічного салату та посміхнулася. Вона сама визнавала лише олів’є і кожен Новий рік його готувала.
Ніна сама зазначила, що опинилася в квартирі холостяка. У ній не панувала утихомирююча душевна атмосфера, яка зазвичай буває в сім’ях. У цій квартирі, як і в неї самої, пахло самотністю та сумом. Хазяїн собаки виявився людиною пунктуальною, повернувся, через сорок хвилин, як і обіцяв. Він приніс для свого собаки ліки, якими дбайливо обробив лапку Мухтара. Той невдовзі заспокоївся.
– Сподіваюся, що тепер я прощена, – сказала Ніна, з розчуленням спостерігаючи за тим, як ласкаво і ніжно звертається чоловік до Мухтара, дбайливо і трепетно гладить його.
– Ще не зовсім, – відповів чоловік, нітрохи не зніяковівши, – У мене тут невелика проблемка намалювалася. Скоро Новий рік, а мені нема чого їсти. Допоможіть доробити олів’є, і ви прощені та вільні.
Починало темніти. Ніні довелося погодитись і допомогти чоловікові доробити салат. Вона почала шаткувати моркву, а Георгій продовжив займатися солоними огірками. Чоловік уважно спостерігав за тим, як спритно розправляється Ніна з овочами та посміхався.
– Все-таки хто б який вишуканий салат не придумав, олів’є залишиться навіки неперевершеним до смаку, – поділився Георгій своїми роздумами з Ніною.
– Згодна, – буркнула засмучена жінка.
Незабаром Георгій та Ніна доробили салат. А коли ненавмисна гостя зібралася піти, він сказав їй вкрадливим тоном:
– Ви не хочете скуштувати наш спільний шедевр? Я дуже зголоднів і відчуваю, що не зможу дотягнути до дванадцятої. А на самоті їсти якось не хочеться такого вечора. Може, складете мені компанію?
Ніна не змогла відмовитися від цієї привабливої пропозиції. Вона була настільки голодна, що живіт її зрадливо видавав характерні звуки, які неможливо було не почути. Жінка охоче кивнула, і Георгій з радістю почав накладати салат у тарілку. Уплітаючи олів’є, Ніна здивовано думала про те, наскільки життя непередбачуване. Ще вранці вона уявити собі не могла, що наприкінці дня сидітиме в чужій квартирі і їстиме святковий салат із чоловіком, якого вперше у житті бачить. Але жінці було настільки затишно, легко і просто в компанії Георгія, що її нюанси не хвилювали.
Ніна зрозуміла, що їй зовсім не хочеться йти. Якась частина її душі знайшла спокій у чужій квартирі поряд із незнайомою людиною. Несподівано мобільник жінки задзвонив, і вона вискочила з кухні, щоб дістати телефон із сумки, що лежав на тумбі у коридорі. Дістаючи мобільник із задньої кишені, жінка звернула увагу на фотографію, що валялася на підлозі поряд із тумбою. Ніна застигла від несподіванки, побачивши на тій фотографії себе. Вона невпевнено підняла фото та здивовано подивилася на своє зображення. Ніна здивувалася від побаченого. Як її фотографія опинилася в квартирі Георгія?
У цей момент у коридор вийшов і сам господар квартири, і Ніна хрипким від подиву голосом запитала в нього, простягнувши йому свою фотографію.
– Звідки у тебе моя фотографія?
– Твоя? – Збентежено перепитав Георгій? – Не зрозумів!
Чоловік взяв протягнуту йому фотографію та застиг. Хвилину він мовчки дивився на фото Ніни, а потім тихо промовив:
– Нещодавно у мене була в гостях моя мама. Вона приїжджала з мого рідного міста. Це вона принесла фотографію. Дуже просила мене звернути на тебе увагу, хотіла познайомити мене з тобою, хвалила, казала, що ти її подрузі приходишся племінницею. Я навіть не став дивитись на фото, а просто поклав його на тумбу. Мабуть, фотографія впала. І я благополучно про це забув. Я не знав, що мати хоче познайомити мене з тобою. Я їй відмовив, сказав, що давно не хлопчик, і сам знайду собі супутницю, коли настане час.
Ніна в шоці слухала Георгія і не вірила своїм вухам. У такій ситуації зовсім недавно виявилася вона сама. Жінка зрозуміла, що з долею сперечатися безглуздо. Якщо двом судилося зустрітися і покохати один одного, їх зустріч відбудеться, незважаючи ні на що.
– А я теж не захотіла дивитися на твою фотографію, – здивовано прошепотіла Ніна, – Вона досі лежить у мене десь на кухні.
Ніна тієї ночі не змогла піти. Вона зрозуміла, що не може залишити квартиру чоловіка, де все здавалося їй уже рідним. Ніна та Георгій зустріли разом Новий рік. На їхньому святковому столі був лише їхній улюблений салат, але обох це влаштовувало. Випадково невипадкові знайомі проговорили аж до світанку. Вранці Ніні не хотілося йти, але вона розуміла, що повинна поїхати додому і переодягнутися, привести себе в порядок. Вона залишила Георгію номер свого телефону і, нагородивши його легким ніжним поцілунком, пішла. Увечері того дня вони знову зустрілися. Ніна була неймовірно рада цьому знайомству. Вона розповіла своїй тітці про мінливість долі і зізналася їй у тому, що безмежно щаслива. Ангеліна Михайлівна щиро пораділа за племінницю.
Ніна вийшла заміж за Георгія, через два місяці. Вона переїхала жити до його квартири і незабаром завагітніла. Ніна не сумнівалася, що знайшла того, кого так довго шукала, про кого не даремно мріяла довгими одинокими вечорами.