Надія йшла вулицею, нічого не бачачи перед собою. Щойно, відвідуючи подругу Ольгу в хоспісі, вона дізналася про таємницю, яка ніяк не вкладалася в голові…
Жінці здавалося, що вона ненароком потрапила всередину якогось серіалу.
***
– Наталко, коли вже ти мені онука народиш? – вкотре запитала Ольга у тридцятирічної дочки. – Так хочеться з малюком повозитися… Немовлята такі хороші… Ти просто не уявляєш…
– Мамо, як ти мене дістала, – роздратовано відповіла дочка, – хочеш онука? Добре. Народжу і віддам тобі. Згодна?
– Згодна! – Вигукнула Ольга, а сама подумала: «Нехай народить, потім сама від малюка не відійде. Віддасть вона його… Як же!
– Ти серйозно? – посміхнулася Наталя.
– Абсолютно!
– Домовилися …
– Тільки тата гідного підбери, – гукнула Ольга жартома.
– Зрозуміло, – озвалася дочка…
Розмова перейшла на іншу тему, Ольга вже забула про свої слова, оскільки й подумати не могла, що дочка прийме це буквально…
Наталя поїхала. Зателефонувала за три місяці:
– Ну що, мамо, вітаю! Я вагітна.
– Здорово! – Зраділа мати, – А хто він?
– В сенсі? – Здивувалася Наталка.
– Ну… Чоловік, з яким ти зустрічаєшся.
– Ні з ким я не зустрічаюся. А той – не гульбанить, веде здоровий спосіб життя. Освіта вища. Сім’я хороша. Так! Спортсмен. Ну, і красень, звісно. Сподіваюся, дитина хороша вийде.
– Наталю, навіщо ти так про дитину? А майбутній тато вже в курсі? – Ольга все ще намагалася з’ясувати, що та як там у дочки склалося…
– Ні звичайно. Навіщо?
– Як навіщо? – Розгубилася мати.
– Мамо, я заміж не збираюся. Ти дитину хотіла, ти її отримаєш. Здається, ми саме так домовлялися?
– Ти жартуєш?!
– Ні. А ти що, передумала? Тоді завтра піду і вирішу проблему кардинально.
– Ні ні! Не треба! – запереживала Ольга, – народжуй, доню… Це ж таке щастя…
Поки Наталка ходила вагітною, Ольга сподівалася, що у дочки прокинуться материнські почуття.
Але ні. Дізнавшись, що буде дівчинка, Наталя спочатку не зраділа, а потім сказала матері:
– Мабуть, це навіть краще. У тебе ж є досвід … з дівчинкою …
Пологи пройшли без ускладнень. Внучка народилася здоровенькою, гарненькою.
Вдома, вперше взявши до рук внучку, Ольга зайшлася від щастя.
Наталя дивилася поблажливо.
Потім видала:
– Годую місяць. Потім їду. Дитину оформимо на тебе.
– Як?! – ахнула Ольга. – Навіщо? Це ж твоя дочка!
– Так, стоп, – жорстко відповіла Наталка. – Ти хотіла внучку? Ось вона. Займайся. Мені вона не потрібна. Хто знає, може, я заміж вийду?
– Наталю, що ти робиш? Прийди в себе, Наталю!
– Мам, все. НЕ починай. Ти отримала, що хотіла. Скажи дякую, що я місяць її годуватиму…
– Дівчинку ніхто на мене не оформить! – Ольга все ще намагалася знайти соломинку.
– Це не твоя турбота. Все оформимо як слід.
За місяць, як не зупиняла Ольга, Наталя зібралася та поїхала. На маленьку Віру навіть не поглянула.
Сказала лише:
– Не кажи їй потім, що я її мати. Скажи – сестра. Так краще буде…
Ольга мовчки кивнула у відповідь.
Так вона стала матір’ю своєї онуки.
Віра росла, не створюючи Ользі жодних проблем. Практично не нездужала. Легко пішла до садка. Потім у школу.
Вчилася добре, була поступливою, лагідною. По дому допомагала. І дуже любила свою старшу сестру Наталю, яка іноді приїжджала у гості.
Лише одного разу, ставши старшою, десь років у п’ятнадцять, запитала у Ольги:
– Мамо, а хто мій батько? Чому ти так пізно мене народила?
– Розумієш, – не замислюючись відповіла Ольга – вона давно заготувала відповідь на це запитання. – Думала, що вже пізно мені народжувати, розслабилася. Зрозуміла, що вагітна, коли ти заворушилась усередині. Ми з батьком так зраділи, що в нас буде втіха в старості… Не дочекався він. Не стало його.
– То це ти до нього на могилку постійно їздиш?
– Ну так…
– А можна я з тобою?
– Звісно… Наступного разу поїдемо разом…
Більше питань Віра не ставила…
Наталка тим часом справді вийшла заміж. Знайшла якогось іноземця та поїхала до нього на батьківщину. З’являлася раз на кілька років.
Потім повернулася: чоловік по суті виставив її, бо вона ніяк не могла народити спадкоємця.
Приїхала Наталка невдоволеною, ображеною на весь світ.
Тепер вона майже не приїжджала до матері, а потім зовсім зникла… Кілька років Ольга не знала, як і де живе її дочка.
Невідомо, як би вона вижила на той час, якби не Віра…
Відповідальність за внучку переконували Ольгу хоч якось ворушитися.
Бачачи, що Наталя не оголошується, що її не хвилює доля Віри, Ольга, здоров’я якої різко похитнулося, дедалі частіше замислювалася про те, що онука має знати правду.
Тільки як їй про все розповісти?
Дізнавшись про свою важку недугу, Ольга потай плакала: не хотіла хвилювати Віру. Потім взяла себе в руки: вона мала подбати про внучку.
Перше, що зробила – оформила дарчу на свою квартиру. Вірі.
Потім перебрала все в домі: викинула зайве, оновила необхідне…
Розповіла внучці про свою недугу:
– Віра, ти повинна знати… Мене скоро не стане…
– Мамо, не кажи так… Ти обов’язково видужаєш…
– Навряд чи. Ось дивись: це документи на квартиру. Нікому їх не віддавай.
– І Наталці?
– І їй також. Якщо вона раптом повернеться, захоче жити з тобою – пусти. Але якщо запропонує продати житло – не слухай. Це твоя квартира, вона тобі потрібна. Нехай Наталя сама вирішує свої проблеми. Ти зрозуміла?
– Так, матусю…
– Ось картка. Тут мої заощадження. Витрачуй акуратно, сильно не витрачай. Коли ще ти почнеш заробляти… На початок у тебе все є…
– Мамо, та мені рік всього залишилося вчитися, – Віра погладжувала руку Ольги, – не хвилюйся … До того часу ти вже будеш здоровою!
– Не думаю… Із сімейним життям не тягни. Зустрінеш гарного хлопця – виходь заміж. Однією важко… Буде чоловік, діти будуть і буде щастя…
– Добре, мамо… Тільки…
– З сестрою дружи. Наталка – хоч і вітряна вона в нас, а душа рідна. Ближче за неї в тебе нікого немає… Не забувай про це…
Сказавши це, Ольга відключилася.
Схвильована Віра викликала швидку…
Потім була лікарня – Віра щодня бігала до Ольги.
Потім запропонували покласти Ольгу у хоспіс.
***
Там і відвідала Ольгу її давня подруга Надя. Важко видихнувши, Оля промовила:
– Надя, обіцяй, що доглянеш мою онучку. Особливо спочатку…
– Внучку? У тебе є онука? Наталя з’явилася? Вона народила?
– Ні, Надія. Вона народила… Двадцять років тому… Я про Віру говорю…
– То вона твоя онука? – здивувалася Надія…
– Так… І вона не знає про це…
– Неймовірно…
– Так вийшло, – прошепотіла Ольга, – у моєї Наталки геть-чисто відсутній материнський інстинкт.
– Ти маєш сказати Вірі… Сама…
– Якщо встигну…
***
Ольги не тсало тихо, уві сні.
Про те, що вона була її бабусею, Віра дізналася від Наталі, коли та стала вступати в спадок …
Дівчина «сестрі» не повірила…
Спочатку приїжджала на могилку, вдивлялася у фотографію на пам’ятнику і казала:
– Мамочко, ти ж моя матуся, правда?
Якось її слова почула Надія, яка теж приїхала відвідати подругу.
Вона розповіла Вірі про останню розмову з Ольгою.
Наприкінці додала:
– Ти тільки не ображайся на бабусю. Вона хотіла найкращого для тебе.
– Я й не ображаюся. Вона назавжди залишиться моєю мамою.
– І Наталку вибач… Люди такі різні…
– Та я на неї не ображаюся… Це вона сердиться, що мама мені квартиру подарувала. Свариться… Каже, що вона – головна спадкоємиця…
– Потерпи… Вона згодом заспокоїться… Усе у вас налагодиться…
– Звичайно, налагодиться, – посміхнулася Віра, – ми ж сестри.