У Надія Григорівни та Ігоря Васильовича була звичайна сімʼя. Вона – вчителька, а чоловік на заводі невеликим начальником працював.
Донька Леся учениця сьомого класу, слухняна, зразкова дівчинка.
Жили вони у звичайній пʼятиповерхівці, але квартира була велика, трикімнатна, обладнана всім необхідним, у чудовому стані.
Стосунки у сім’ї були рівні, без сварок.
Сімейні вечері за розмовами про те, як у кого день пройшов.
Поїздки на дачу у вихідні, влітку на канікули до татового брата Миколи в Одесу…
…Ну ось так і жила сім’я, начебто нічого особливого.
От тільки Ігор по вечорах якось почав віддалятися від дружини і доньки.
Він сідав за свій трохи застарілий комп’ютер, брав навушники і засідав в інтернеті, звертаючи увагу на дружину та дочку, тільки коли вони його до чаю покличуть.
А ось Леся і мама часто відверто розмовляли.
Телевізор дивилися рідко, і то, якщо показували їх улюблений фільм, або цікаву передачу.
А ось розмовляли вони про все:
– Як справи у школі? – запитає мама наприклад.
– Ой, а то ти не знаєш, матусю! – говорила Леся. – Усі мої оцінки тобі напам’ять відомі.
– А з Олегом Коваленком як? Кажуть, ви друзі не розлий вода? – продовжувала розмову мама безтурботним тоном.
Тоді Леся червоніла і змінювала тему розмови, до ладу не відповівши на мамине запитання.
А все тому, що Олег Лесі, звичайно ж, дуже подобався.
Вони й сиділи за однією партою. А дівчата в класі навперейми звертаються до нього: то допоможи завдання вирішити, то розкажи, як за кордон їздив, то покажи свій телефон…
Батьки в Олега були «дуже круті», як сказав хтось із хлопців.
І сам Олег теж був крутим, це вже всезнаючі Ліза так висловилася.
Але хлопчик ні на кого особливої уваги не звертав, а точніше, з усіма був однаково ввічливий і простий.
З усіма, окрім Лесі…
Їй він і рюкзак допомагав іноді нести, і про Норвегію, де був недавно, розповідав. Як там красиво взимку…
З іншими він так себе не поводив.
Навчав Лесю на своєму телефоні грати в різні ігри. І ще від нього завжди дуже гарно пахло, якоюсь свіжістю із тонким ароматом хвої…
Леся теж стала непомітно пахнитися маминим парфумами, щоправда, зовсім трохи.
Щоб тільки поблизу аромат відчувався, бо якась учителька обов’язково мамі поскаржиться.
А коли по Олега приїжджав його батько на своєму чорному блискучому джипі, тут уже всі стояли на ґанку школи й дивилися на цю красу.
А того дня Олег за всіх запропонував Лесі підвезти її.
Але вона відмовилася. Посоромилася однокласників, Ліза буде пліткувати, та й мамі це навряд чи сподобається.
А до неї обов’язково дійде.
Але все одно цей епізод не виходив у неї з голови. Вона бачила тата Олега у темно-синьому костюмі, білосніжній сорочці з краваткою. Він вийшов із машини, дістав щось із багажника, помахав усім рукою, і вони поїхали.
Леся згорнулася клубочком на дивані. Вона згадувала цю картину і мимоволі дивиться на свого тата.
Він сидів за комп’ютером, що стояв на столику в кутку кімнати.
На ньому були спортивні штани, трохи розтягнуті на колінах, футболка теж старенька з тигром. На ногах капці.
Він схилив голову з навушниками досить близько до екрану і примружив очі, щось там розглядаючи.
Лесі стало його шкода. Він зовсім не був схожий на тата Олега і, мабуть, не махав би їм так рукою.
У нього немає такої машини і ніколи не буде, та й у Норвегію всією родиною вони теж ніколи не поїдуть.
Прийшла мама, принесла Лесі яблуко і сіла поруч, збираючись увімкнути телевізор.
– Мамо, скажи, а ти любиш тата? – раптом запитала Леся.
Питання явно застав жінку зненацька, настільки воно було несподіваним.
– Ну… А як ти думаєш? – відповіла все ж таки вона. – І чому ти раптом запитала?
– Не знаю. Просто всі дівчата говорять про кохання, по телевізору теж, у книгах. То Ромео і Джульєтта, то Попелюшка з принцом…
А дівчата так і взагалі всі мріють про цього «принца на білому коні».
– Ну і що? Мріяти в юності – це дуже непогано. А принц, він у кожного свій, розумієш?
– Розумію, – відповіла Леся, згадавши чомусь батька Олега. – А я дивлюся на нашого тата і думаю, ну який же ж він принц? Хіба ти про такого мріяла? Він добрий, хороший, мені його шкода трохи. Але ж він не принц, мамо! Простий дядечко. Який із нього принц?
– А який у твоєму розумінні принц? – запитала мама, обійнявши Лесю за плечі. – На коні?
Дівчинка посміхнулася.
– Ні звісно. Ну, не такий, як усі, – тато Олега знову з’явився перед очима. – Незвичайний, чи що. А тато, він же ж зовсім звичайний. Ти ж теж чекала на свого принца, а вийшла за тата. За що ти покохала його?
Мама замислилася на хвилинку і посміхнулася – як швидко виросла дочка!
– Не смійся, я серйозно, – сказала Леся.
– Ну якщо серйозно, тоді слухай …
Але тут підвівся Ігор Васильович.
Проходячи повз них, він поцілував дружину, погладив доньку по волоссю і зник, гримнувши дверима у ванні.
Повернувся він хвилин через п’ять і знову сів за комп’ютер.
Тоді мама, зменшивши звук телевізора до мінімума, розповіла Лесі свою історію…
…Коли вона була ще студенткою, подобався їй один старшокурсник, Юрій.
Гарний, високий, стрункий, з голочки одягнений. Тільки на неї уваги він не звертав, ну майже зовсім.
А їй так хотілося з ним подружитися.
Та незабаром виявилось, що він зустрічається з іншою.
Вони були чудовою парою, обоє красені з хороших сімей.
А Надя була простіша. Не мала такого шикарного одягу, таких модних чобітків.
Ні, вона не заздрила цій дівчині. Просто змирилася з тим, що цей хлопець їй не пара.
Але на душі все одно було неприємно, чи трохи прикро. Аж поки на зимових канікулах вона випадково не зустріла цю парочку…
Вони йшли попереду Наді, дуже голосно розмовляючи.
Дівчина намагалася довести йому щось, а він голосно сварився. Говорив такі неприємні слова…
Це була неприємна сцена! Надія сховалась за кущ, переживаючи, що вони побачать її…
Їй чомусь було соромно й шкода цю дівчину, яка заплакала.
А він повів її далі за собою. Так розвіялася мрія про принца…
Надія незлюбила цього хлопця, а під час зустрічі завжди оминала. Хоча раніше так і мріяла потрапити йому на очі…
…Леся слухала уважно і думала, чи міг би так поводитися Олег, чи її тато? Ні! Хоча вони такі різні… Але байдуже.
– А далі що було? Ти зустріла тата?
– Так, ми познайомилися випадково. Я зашпорталася, опинилась на землі, підвестися сама не змогла.
Він допоміг, потім довів до лавки, я перевзулась і пішла додому.
Він щось казав мені, але я до ладу не слухала, нога все ж турбувала трохи, і я думала про те, як я в інститут піду наступного дня.
Так і розійшлися тоді…
…А знову молоді випадково зустрілися вже влітку. Надія зовсім вже забула була про той випадок.
Вона поволі йшла з магазину з важким пакетом продуктів у руках.
Раптом дівчина почула позаду чоловічий голос.
– Ви ж Надія, я не помилився?! – запитав хтось.
Дівчина здивовано обернулася, й глянула на молодого хлопця, який ішов до неї.
Він здався їй якимось знайомим. Але Надія ніяк не могла зрозуміти хто це такий.
– Надійко, що ж ви так швидко забуваєте тих, хто вам допомагає?! – посміхаючись запитав хлопець і взяв у неї з рук пакет з продуктами. – Давай, допоможу…
Надія придивилась до незнайомця і ахнула.
Тут вона й зрозуміла, що це той самий хлопець, який їй тоді допоміг з ногою. Але імʼя вона забула на відміну від нього.
– Ігор я, дуже радий зустрічі, – знову посміхнувся той…
…– А він тобі сподобався? – запитала Леся.
– Та не знаю навіть… Звичайний, хоч симпатичний, акуратний такий.
Допоміг донести пакет додому і запросив мене на побачення.
Я не відмовилась.
Так ми почали зустрічатися, а потім покохали один одного. Розумієш, Лесю, у людині, у чоловікові має бути щось таке, що зачепить…
…І вона розповіла, що коли не стало її мама, батько був сам не свій, а бабуся, тим більше.
Як же ж це так, вона дочку пережила! І Надія залишилася віч-на-віч зі своїм горем…
Але її підтримував Ігор. Він постійно був поруч, він допомагав морально, був поруч на поминках, їздив з нею на цвинтар, допомагав доглядати могилку.
Після цього Надія зрозуміла, що це її чоловік, який ніколи не підведе, не покине, не обмане.
– Це так схоже на тата, – сказала Леся. – Пам’ятаєш, коли я слаба була, він теж від мене не відходив. Я дуже люблю його, як і ти.
Мати й дочка обійнялися. Але вони обидві не знали, що навряд чи Надія та Ігор були б разом, якби не один маленький епізод, про який знав тільки він сам…
То була його маленька таємниця.
Так, Надя дуже сподобалася йому прямо з першого погляду.
Але тоді вони розлучилися тільки обмінявшись іменами. Провести її вона не дозволила, пішла сама.
Потім вони довго не бачилися, і раптом такий успіх!
Літо, вечір і красива дівчина попереду.
Повернулась у профіль, і він тут же ж її впізнав!
На його щастя, Надя погодилася з ним зустрітися.
Але тоді він тільки-но пішов звичайним робітникам на завод, і навчався на механіка.
Отримував мало, одягався скромно. Як він переживав не зганьбитися на першому побаченні!
Одягнув усе найкраще, що в нього було, начистив до блиску черевики.
І задумався про квіти. Зайшов у квіткову крамничку. На жаль, окрім як на скромний букет ромашок грошей не вистачило.
Довелося купити його…
Він ішов парком, хвилювався. І раптом бачить, прямо з урни букет білих троянд у сріблястій обгортці!
Хтось недавно спересердя викинув. Він озирнувся довкола, нікого.
Потягнув за обгортку – квіти не поламані, свіжі. Ну чим не удача!
Хлопець стояв, розмірковував, а час вже підходив, запізнюватися не хотілося б.
І тут раптом йому спало на думку:
– Ні, не можу я обманювати дівчину в першу ж зустріч. Навіщо мені цей чужий букет із урни? Не заслуговує вона ні на обман, ні на ці нещасні, викинуті кимось квіти!
Він поклав букет назад і поспішив у центр парку, де було призначено зустріч. Надія вже сиділа на лавці і сказала:
– Не хвилюйся, це я час переплутала, прийшла майже на годину раніше. Погуляла поки що. Так добре тут!
Він вручив їй ромашки, і очі її засяяли від радості.
– Мої улюблені, – зізналася вона, і молоді пішли алеєю.
– Ти уявляєш, – сказала Надія. – Поки я тебе чекала, гуляла довкола, то побачила сварку хлопця з дівчиною, он на тій алеї. Вона так плакала! Хлопець подарував їй розкішні білі троянди в сріблястій обгортці, а вона викинула їх в урну і пішла.
І хлопець пішов, діставати їх не став…
У Ігоря по спині пробігли мурашки, і він зрозумів, що якби припустився цієї помилки, то не був би ніколи такий щасливий.
Він втратив би Надію назавжди.
Один неправильний крок, одне неправильне рішення, і життя пішло б зовсім по іншому руслу…
…Щаслива сімʼя сиділа за столом. Всі пили чай. Тато жартував, смішив своїх дівчаток.
А вони дивилися на нього і думали, що принци, мабуть, і такі бувають.
Хороші, добрі і найголовніше – улюблені!