Мирослава відкрила кришку і зазирнула в каструлю, яка стояла на плиті. Жінка застигла від побаченого. Вона була порожня…
– Вікторе! – гукнула Мирослава свого чоловіка. – Вчора залишалися ще котлети в каструлі. Десь десять штук. Ти їх не перекладав нікуди?
– Я ж раніше за тебе ліг спати, – відповів той.
Чоловік зайшов на кухню і теж зазирнув у каструлю.
– Дивно, – пробурмотів він. – Сашко не зміг би їх всі зʼїсти. А я пригадую, що багато котлет було.
– Сашко, підійди-но до нас з мамою! – гукнув Віктор сина.
– Ти з’їв котлети? – стривожено запитала Мирослава сина. – Тобі ж недобре може бути. Як ти себе почуваєш?
– Нормально, – очі хлопчаки винувато забігали. – Вони дуже смачні були…
– Гаразд, я сьогодні ще насмажу, – розгублено пробурмотіла мати. – Їжте на здоров’я.
Сашко полегшено кивнув і помчав на вулицю.
– Удома, в місті, він не їв у такій кількості, – проводжаючи сина поглядом, промовила Мирося. – Тут у селі на дачі свіже повітря, хлопець постійно на вулиці.
Мирослава задумливо подивилася на чоловіка.
– Треба буде в місто з’їздити, ще продуктів закупити…
– Ти що так нічого ще й не зрозуміла?! – раптом запитав чоловік.
– А що я мала зрозуміти? – Мирослава здивовано дивилася на Віктора, не розуміючи про що той говорить.
– Корму для собачок купити треба! – раптом засміявся Віктор. – Подивися, цей дачний песик уже чекає на нас. Та звісно, каструлю котлет з’їсти.
– Ти думаєш Сашко його підгодовує? – здивувалась Мирося.
– Звичайно! Я так само колись робив. Мати сварилася ще.
Чоловік усміхнувся.
– Одного разу, коли бабуся заслабла, ми з мамою все літо у неї в селі жили. А там був вуличний песик. Тимко кличка. Він був нічийний. Бігав по всьому селі. Люди підгодовували його.
Місцеві хлопці спочатку не прийняли мене. Міським називали. Ось ми з Тимко і подружилися. На риболовлю разом бігали та й так по селі гуляли. Я тоді часто брав їжу з холодильника і годував Тимка.
– Тимко? Ти колись казав, що песик у тебе був Тимко, – згадала Мирослава. – Ти його на честь того собачки назвав?
– Ні. То він і був. Мені дозволили його забрати…
Віктор замислився.
– Я якось із мамою у сільський магазин пішов. А там сільські собачки…
Мама мене собою прикрила. А вони величезні. Тут Тимко вискочив і став на наш захист. Мама галасує. Я плачу. Добре, що чоловік на машині їхав. Зупинився. Допоміг. Я памʼятаю, Тимко лежить на землі, очі закриті.
Чоловік взяв його і ми до місцевого ветеринара помчали. Довго слабий був. Ми його до себе в хату забрали. Доглядали його.
А коли виїжджали до міста, то з собою взяли. Прожив з нами ще вісім років…
Віктор тяжко зітхнув.
– Хороший песик був. Добрий і вірний…
– Мамо! – на кухню раптом забіг Сашко. – Я їсти хочу! Я візьму ковбасу? Там у холодильнику її багато…
– Сідай, кашу поїси, – Мирослава хитро глянула на сина. – Тільки зварила. Смачна каша.
– Ну-у-у, – замʼявся син, – Може, ковбаски? Я щось не хочу кашу…
Віктор строго глянув на сина.
– Сідай і їж кашу. А після сніданку підемо в магазин і корму купимо. Як друга хоч звуть?
– Тимко… – шморгнув носом Сашко. – А як ви здогадалися про нього? А можна, ми його візьмемо собі? Він хороший! Він любить купатися і зовсім не брудний. Він нічийний. Сторож сказав, що взимку він звідкись сюди прийшов…
Батько здивовано підняв брови:
– Ну Тимко, так Тимко. Тоді можна…
Мирослава важко зітхнула, дістала ковбасу і простягла синові.
– Нагодуй вже того ласуна, поки корм не купили… – посміхнулась вона.
Сашко радісно взяв ковбасу і побіг пригостити свого нового друга…