Іван притримав двері в ресторан, пропускаючи свою дружину вперед.
Двері за ними плавно зачинилися, стишивши ритм музики і шум голосів.
Вдалині виднілося яскраве світло міста, а через темряву до нього тягнувся звивистий ланцюжок ліхтарів.
– Ти щось кепсько виглядаєш… Може, все-таки таксі викличемо? – запитала Люба.
– Не треба, самі доберемося. Просто спекотно там, у залі. Зараз подихаю свіжим повітрям і поїдемо, – Іван обійняв дружину.
– Мама дзвонила. Артем спати не лягає без нас, чекає, – зітхнула Люба. – Я втомилася…
– Тоді їдемо? Пів години і будемо вдома, – Іван дістав з кишені піджака ключі, натиснув на кнопку брелка.
У глибині паркування їхня машина відповіла сигналом і кілька разів блимнула фарами.
Іван виїхав з паркування заміського ресторану, і впевнено повів машину до міста.
На сусідньому сидінні Люба витягла стомлені ноги, відкинула голову на підголівник – більше їй не треба було переживати про зачіску…
– Чудове у Павлика весілля вийшло, правда? Але наше було краще, – сказав Іван, дивлячись в дзеркало на світло ресторану, що віддалялося.
– Якщо чесно, я невиразно його пам’ятаю, – відповіла Люба, прикривши втомлені очі.
– Я теж, – озвався Іван.
– Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно здається кращим за інших, – обізвалась Люба.
– Дійсно, – посміхнувся Іван.
– Думаю, мамі треба залишитись ночувати у нас. Поки приїдемо, поки ти відвезеш її додому… – Люба позіхнула.
– Звісно, нехай залишається. У мене теж очі злипаються.
– Я ж казала, що таксі треба викликати. Ніколи мене не слухаєш, – тихо сказала Люба.
– Пізно – ми вже їдемо. Та й не хочу я завтра знову їхати сюди і забирати свою машину…
Люба не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима і мріяла про те, щоб скоріше дістатися до дому, переодягтися, скинути тісні туфлі, взути м’які капці, прийняти душ…
А якби вона розплющила очі, то помітила б, як Іван цупко взявся за кермо, напружено вдивляючись у полотно дороги, що бігло назустріч…
Він спітнів і важко дихав. Та Люба нічого цього не бачила…
Іван не сказав їй нічого, але вже шкодував, що сів за кермо. Йому і справді було не дуже добре.
Зупинитись? Ні, краще скоріше доїхати додому і лягти відпочити…
Уздовж дороги стіною темніли дерева, а місто не наближалося, а ніби віддалялося від нього.
Що було далі Іван вже не чув…
…Водій вантажівки побіг до автомобіля, який був на узбіччі.
Він одразу зрозумів, що чоловіка не стало. Поруч сиділа жінка. Він спробував відчинити дверцята – заклинило.
Він зателефонував у швидку і почав чекати.
Його потім ні в чому не звинувачували. Сказали, що у того чоловіка було слабке серце…
Водій вантажівки прийшов у лікарню, щоб дізнатися, як та жінка з машини.
Йому сказали, що їй зробили процедури, але потрібна була ще одна. І вона була дуже дорогою…
…– Ілля, нарешті ти прийшов! Я таку квартиру знайшла хорошу. Прямо все, як ми мріяли – п’ятий поверх, вантажний ліфт, будинок у центрі міста, чудове планування. Потрібен, звичайно, чималий ремонт, але я добряче знизила ціну. Завтра поїдемо дивитися. Скільки у нас на рахунку? Якщо ти не знімав нічого, то має вистачити! – радісно говорила Зоя, поки Ілля роздягався і мив руки у ванній.
Зоя стояла на шляху, ловлячи його погляд.
– Стривай, Зоє, – Ілля відсунув її вбік і вийшов із ванної.
– А чого чекати? Така квартира швидко піде. Я вмовила господаря нікому більше її не показувати. Я не могла до тебе додзвонитися – ти відключив телефон, – Зоя ані на крок не відставала від чоловіка.
– Коли я за кермом, я не беру слухавку, ти ж знаєш, – Ілля сів за кухонний стіл. – Краще дай поїсти, – стомлено сказав він, відводячи очі.
Зоя дістала тарілку, відкрила сковорідку і застигла над нею з ложкою.
– Ти що, передумав купувати квартиру? – вона різко обернулася до нього. – Може, у тебе змінилися плани? Ти пішов з роботи, яка добре оплачувалася, пішов таксувати за копійки? У тебе інша жінка? Чого мовчиш?
– Не говори нісенітниці! Нема в мене нікого. Грошей теж нема, – тихо додав Ілля.
– Як?! – Зоя сіла на стілець з порожньою тарілкою і ложкою в руках, і дивилася на чоловіка.
Вона не розуміла, що відбувається.
– А де вони? Ти коханці квартиру купив?!
– Та зупинись ти! – сказав Ілля дружині. – Я їх віддав тій жінці, вірніше у лікарню, щоб їй процедури зробили.
– Тій, у якої чоловіка не стало? Але ти тут до чого?! Ти ж не винен… Я не розумію…
– Я не винен. Він не винен. Ми просто випадково опинилися не там, і не в той час. Чоловіка не стало, вона слаба, а в неї син…
– Пошкодував, значить… А мене не шкода?! Нас не шкода?! Скільки збирали, ти з рейсів не вилазив. Все життя живемо в однокімнатній. Я квартиру шукала, меблі дивилася. Такий варіант… Ні, ну ти зовсім вже виробляєш!
Зоя скочила зі стільця, гримнула тарілкою з ложкою і вибігла з кухні.
Ілля зітхнув і пішов за дружиною. Вона сиділа на дивані, схрестивши руки і відвернувшись до темного вікна. Ілля торкнувся її за плече. Зоя скинула його руку.
– Вибач, що не порадився з тобою. Але це я заробив гроші, і я маю право розпорядитися ними. Ми живі та здорові. А вона слаба, їй дитину треба піднімати. Я теж винен, хоч би тим, що опинився там. Зрозумій, я не міг би жити спокійно, знаючи, що…
– Але чому ти? – зупинила його Зоя.
У голосі її чулися сльози.
– Вибач. Я так вирішив.
– Нам ніколи більше не назбирати, – Зоя шмигала носом.
– Навіщо нам з тобою велика квартира? Якби діти були… – Ілля намагався заспокоїти дружину.
– Ти дорікаєш мені, що в нас немає дітей? Я ж пропонувала взяти дитинку з дитбудинку, – вже сварилася Зоя.
– Ну яка дитина, Зоє? Мені через три роки п’ятдесят. Мені онуків пора мати, а не дітей. Та й ти не набагато молодша…
Зоя довго сварилася, казала, що Ілля думає тільки про себе.
Потім дала йому в руки подушку і відправила спати на вузький диван, на кухню.
Ілля довго не міг заснути, крутився, зітхав. Як він міг пояснити їй, що втомився від тривалих відряджень, безсонних ночей за кермом. Вік уже не той. Його виправдали, але з себе він провину не зняв. Він у тисячний раз програвав знову і знову ту ніч…
Він виїжджав із міста. Звідки зʼявився той автомобіль? Вантажівка зупинилася не одразу. Що він міг зробити? Так склалось…
Після цього Ілля пішов з роботи. Став таксувати. Так, грошей менше, але спокійніше.
Він тоді ходив у лікарню, бачив ту жінку. Вона постійно спала.
Лікар сказав, що зробили все, що змогли, але потрібні процедури. У себе вони не роблять такого, треба везти за кордон.
Але це коштує великих грошей.
І тоді він перевів гроші на процедури, все до копійки, що назбирав.
Адже ще потрібен буде догляд. Попросив не казати їй, що гроші дав він…
…Він знав адресу, де живе та жінка із сином. Але боявся йти. Що він скаже? Та й чи потрібні їй слова підтримки, пояснення? А якщо вона звинувачувати його почне? Він живий, а її чоловіка нема. Скільки разів він проїжджав повз її будинок, а так і не наважився зайти, дізнатися, як вона…
…Після сварки з дружиною минуло два тижні. Зоя готувала, прибирала, але розмовляти з ним відмовлялася.
Він так і спав на вузькому дивані на кухні. Одного разу він прийшов додому і побачив у коридорі валізу. Ілля цього чекав, не здивувався…
Та Зоя пішла сама. Наговорила йому всякого, назвала його насамкінець невдахою.
Потім він дізнався, що пішла вона до їхнього спільного знайомого, у якого два роки тому не стало дружини.
Якось він знову поїхав до будинку тієї жінки. Навіщо? І сам не знав. Була субота. Серпень. У неї у дворі яскраво переливалися на сонці помаранчеві грона горобини…
Ілля вийшов з машини, подивився на будинок, намагаючись вгадати її вікна, не наважуючись піднятися і подзвонити у двері.
У двір повільно зайшла жінка. Вона всю дорогу вмовляла десятирічного хлопчика віддати їй пакет.
Хлопчик ішов далі, видно було, що йому важко, але пакет він не віддавав.
– Ну, Артеме, дай мені пакет, – все говорила йому жінка.
– Здрастуйте, дозвольте вам допомогти? – Ілля зробив пару кроків і опинився перед хлопчиком.
– Ви хто? – захвилювалася жінка.
– Я Ілля.
По віях, які здригнулися, він зрозумів, що їй знайоме його ім’я.
– Так, я той самий, у чию машину втрапив ваш чоловік.
Він простягнув руку і забрав у хлопчика пакет.
Той виявився справді важким.
– Мені нічого від вас не потрібно. Я просто хочу допомогти. Ваш другий під’їзд?
– Так, – відповіла жінка і пішла слідом за Іллею.
– Вам важко? Процедури не допомогли? – запитав він.
– Допомогли, але треба ще одну робити. Чекаю. Втомилася я вже від лікарень…
– Син у вас молодець, помічником росте. А вчишся як, герою?
Артем невдоволено насупився, не відповів.
– Я знаю, що ви не винні. Мені треба було наполягти взяти таксі. Чоловіку видно було, що недобре, а я дозволила йому сісти за кермо, та ще й задрімала…
– Ніхто не винен, так зійшлися зірки… Здається, так кажуть у таких випадках?
Коли ліфт зупинився на сьомому поверсі, жінка дала синові ключі.
– Артеме, відчиняй двері. Спасибі вам велике. Далі ми самі.
Артем відімкнув замок, прочинив двері. Біля його ніг опинився складений аркуш паперу.
– Що там у тебе? – запитала Люба.
– Слюсар залишив. Написав, що приходив, а нас не було вдома, – відповів Артем.
– Ой, я й забула зовсім про нього. Викликала, а сама в магазин пішла. Невідомо, коли тепер прийде, – засмучено сказала Люба.
Вони стояли перед дверима. Люба не запрошувала Іллю увійти, дивилася на нього з жалем.
Ілля зрозумів, що заважає. Допоміг і досить, побачив, що жива-здорова, тепер настав час йти…
Ілля поставив пакет біля дверей, попрощався і пішов до сходів.
– Стривайте! – гукнула його Люба. – У мене кран капає, спати не можу. Можете подивитись?
– Звісно, – Ілля швидко повернувся.
Він розібрав кран, щось там покрутив у ньому і знову зібрав. Вода із крана більше не капала.
– Прокладка погана. Я поправив, але треба поставити нову. Якщо хочете, я завтра прийду і заміню.
Він чекав, а Люба роздумувала.
– Ну, тоді я піду, – сказав Ілля.
– Я чайник поставила. Давайте пити чай. А може, борщу? – запитала Люба.
– Згоден на борщ. Дружина пішла, а сам я не мастак готувати.
– Пішла? Через оце все?
– Ні. Просто пішла. До нашого спільного знайомого, – відповів Ілля, сідаючи за стіл.
…Наступного дня Ілля доробив кран. Він став приходити до Любі і допомагати по господарству.
Хлопчик довго ставився до чоловіка насторожено. Потім Ілля навчив його грати у шахи.
Тепер Артем часто чекав його, щоб зіграти партію.
Якось Ілля засидівся допізна. Коли він збирався йти, Люба запропонувала йому залишитися. Поки доїде додому, вже й вставати пора…
Не одразу, але серце Люби відтануло…
…Життя схоже на довгу звивисту дорогу. Ніколи не знаєш, куди вона поверне і що на тебе чекає за поворотом.
Та в будь-якому випадку, разом долати труднощі на цьому шляху набагато легше…