Кожна людина повинна прожити свій вік, і цей вік бажано має дорівнювати календарному. І піти, коли навколо тебе діти, онуки й правнуки…
Так думав Микола Іванович, ось тільки життя внесло свої корективи.
П’ятдесят років, а ні внуків, ні дружини, до того ж слабе серце.
Дружина пішла, коли син поїхав навчатися в інституті. Вона вже вдруге одружилася, а син закінчив навчання і живе далеко від дому.
Нині Микола Іванович на лікарняному. Його хотіли у лікарню покласти, але він відмовився, обіцяв дотримуватися всіх рекомендацій.
Дотримується, звичайно, ось тільки на душі неспокійно, невже так життя й скінчиться?
Телевізор набрид, Микола Іванович сів свій альбом із фотографіями розглядати.
Цей альбом до нього нещодавно повернувся після того, як не стало його матері. Як слід його й не переглядав, а зараз захотілося згадати життя.
Гортав і ніби життя перед ним пропливало: садок, школа… І раптом на останній сторінці його фотографія з Катею.
– Мама навіть цю фотографію зберегла. Коли одружився фотографії друзів і подруг у мами залишилися, а Катя – це перше кохання.
Така дитяча ніжна: я – у десятому, вона – у восьмому. Потім одні розлуки. Спочатку я на службу, потім вона в інститут на шість років. Мобільних телефонів тоді не було, листи все рідше й рідше приходили. Так і загубилися…
Пішов на кухню, налив води. Думки, такі ностальгічні, так і не залишали голову:
– Ну чому, чому так сталося? Все могло бути інакше. Адже ми кохали один одного.
І тут він відчув, що із серцем знову недобре, дуже недобре. Дістав телефон і викликав швидку.
– Чекайте, зараз до вас приїдуть!
Почувши цю фразу, Микола Іванович, сів на диван.
– Не встигнуть, щось зовсім недобре, – і тут раптом згадав: – У мене ж двері вхідні зачинені!
Чоловік встав і кинувся в коридор. Встиг відкрити замок, все потемніло…
…Микола Іванович ледь розплющив очі. Навколо все біле, в голові одна думка:
– Де я?
І тут, у всьому білому, він побачив… Катю, своє перше кохання!
– Мене не стало і тепер я на тому світі, – спало на думку.
Він набрався сил і прошепотів:
– Катя…
– Не хвилюйтеся! – пролунав її голос.
Його перше кохання зникло. Знову темрява…
…Нове пробудження. Погляд ковзає по стелі. Голова починає мислити:
– Я тут! Це точно палата. Он на сусідньому ліжку чоловік лежить. Значить, загальна палата. Останнє, що пам’ятаю, це двері своєї квартири. Виходить, мене там і знайшли. Цікаво, скільки я тут?
І тут він згадав:
– Так я бачив Катю, молоду. Схоже, як побував на тому світі. Ні, я бачив її ясно. Напевно, побачив фотографію в альбомі, от і привиділося…
Зайшла медсестра:
– Як справи? – звернулася вона до Миколи Івановича.
– Живий! – усміхнувся він у відповідь.
– Що ж це в п’ятдесят років іти зібралися? Ви ж у нас уже лежали?
– Лежав. І вас пам’ятаю…
– Я вас теж запам’ятала. Давайте я вам зроблю процедури.
Микола Іванович уже вдруге був у цій лікарні. Перед цим три роки тому.
У палату заходили медсестри, няньки. Когось він пам’ятав минулого разу, когось бачив уперше. Прикрив очі і трохи задрімав:
– Як ваше самопочуття? – пролунав голос зовсім близько.
Він відкрив очі. Поруч з його ліжком на стільці в білому халаті сиділа…
– Катя?! – мимоволі вихопилося у нього.
– Чому, ви мене вдруге називаєте Катею, – усміхнулася дівчина. – Мене звуть Олена. Я – ваша лікарка.
– Ой вибачте! – кивнув головою Микола Іванович і йому спала слушна думка: – Каті зараз має бути сорок вісім, а цій двадцять… Ну, двадцять пʼять..
– Як ваше самопочуття? – повторила запитання лікарка.
– Нормально.
– Давайте я вам поміряю тиск!
Вона міряла тиск, а Микола здивовано дивився на її обличчя.
– Як вона схожа на Катю. Невже може бути такий збіг?
– Нічого, – сказала лікарка. – Але днів десять вам доведеться полежати у нас.
– Дякую, Олено!
– Поки нема за що, – знову посміхнулася вона і пішла до сусідів по палаті.
Обійшовши всіх, лікарка попрямувала до дверей, але раптом обернулася і знову підійшла до Миколи Івановича:
– Вибачте за цікавість! А Катя – це хто?
– Я вже зрозумів, що помилився.
– Але все ж?
– Перше, шкільне кохання.
– Мою маму звуть Катериною. Ми з нею дуже схожі, їй сорок вісім років, вона схвально кивнула головою. – Добре, я пішла.
Микола Іванович застиг від несподіваної здогадки…
…Після п’ятої години – відвідування. Хто міг виходив у фойє.
До лежачих родичі заходили у палати. Хоч Микола Іванович нікого й не чекав, але прийшли і до нього. Сусідка по сходовому майданчику:
– Здрастуйте, Миколо Івановичу!
– Привіт, Вероніко!
– Як ваше здоров’я?
– Вже нормально.
– Я у вас у квартирі трохи погосподарювала, – почала витягувати вона речі з великого пакету. – Тут спортивний костюм і дещо з одягу. Це туалетне приладдя. Тут трохи продуктів. Це телефон. Я вашому синові зателефонувала.
– Навіщо, Вероніко?
– Ви не уявляєте які ви були. Подзвоніть йому! – Вона встала зі стільця. – Я пішла. Якщо що – телефонуйте, мій номер у вас є.
– Дякую, тобі Вероніко!
Щойно та пішла, Микола Іванович набрав номер сина.
– Тату, як ти? – пролунав його стривожений голос.
– Ігорю, все нормально. Ти дуже не турбуйся…
– Мене у відпустку відпустили із завтрашнього дня. Завтра надвечір буду вдома.
– Ну, ось відпустка і зі слабим батьком, – але в голосі Миколи Івановича звучала радість.
– Тату, я поки що не одружений і сам вирішую, чим мені займатися у відпустці.
– Приїдеш, одразу до Вероніки зайди. Вона має ключ від нашої квартири.
…Ранковий обхід. Зайшла лікарка, так схожа на його шкільну подругу, посміхнулася і підійшла одразу до нього:
– Здрастуйте, Миколо Івановичу! Як ваше самопочуття?
– Нормально.
– Давайте, тиск поміряю.
Вона провела необхідний огляд, але йти не поспішала.
– Розповіла мамі про вас! Вона зраділа. Навіть заплакала.
– Як вона? – очі Миколи Івановича радісно засяяли.
– Працює лікаркою у нашому кардіологічному центрі, – дівчина хитро посміхнулася. – Мріє з вами зустрітися.
– А…
– Вона незаміжня. Нам із мамою з чоловіками не щастить. Так удвох і живемо, – і раптом спитала: – Ви теж не одружені?
– Розлучений.
– То як щодо зустрічі? Вона часто сюди приходить нас консультувати.
– Ні, Олено, сюди не треба, – ахнув чоловік. – Не хочу, щоб вона бачила мене отак.
– Тоді швидше одужуйте! – схвально посміхнулася та і пішла далі.
…Коли зайшла медсестра, Микола Іванович спитав:
– Мені можна вставати?
– Давайте спробуємо! – вона допомогла сісти. – Посидьте трохи і спробуємо встати.
– Миколо Івановичу, до вас відвідувач, – пролунав голос медсестри.
І одразу почулося:
– Батьку!
– Ігорю, синку!
– Тату, не вставай! – кинувся до нього син.
– Все вже нормально! Ти вдома був?
– Був.
– Розказуй, як в тебе справи!
Довго вони розмовляли. Поки батько не сказав:
– Давай, синку іди додому, відпочивай!
– Гаразд, тату, завтра прийду!
…Олена сьогодні трохи затрималася на роботі. Коли вона звільнилася, то швидко одяглася і вийшла з кабінету.
Вона швидко ішла сходами вниз. Так хотілося поговорити з мамою. Вчора вона розповіла її про свого дивного пацієнта, і навіть не очікувала, що це справить на її літню матір таке враження…
Її обігнав молодий чоловік, вона ковзнула поглядом по його спортивній фігурі, продовжуючи подумки вести розмову з матір’ю.
Каблук ковзнув зі сходинки…
Олена зашпорталася і… Опинилась у міцних обіймах.
– З вами все добре?
– Так дякую! – і одразу майнула думка: – Обличчя знайоме. Де ж я його бачила?
– Тепер я вас просто повинен провести додому.
– Проведіть! – усміхнулася вона, продовжуючи згадувати: – Де ж я його бачила?
– Мене звуть Ігор.
– Мене – Олена! – І тут дівчина зрозуміла: – Ви син Миколи Івановича?!
– Ви знаєте мого батька?!
– Я його лікарка. Крім того… – почала вона, але тут же ж замовкла.
– Ви хотіли сказати щось цікаве?
– Поки що промовчу. Не хочу здатися пліткаркою.
– Олено, може перейдемо на «ти».
– Давай!
– Олено, що там із батьком, а то він все: – Нормально, нормально.
– Зараз все справді нормально. Ось тільки чому він у вас один залишився?
– З матір’ю вони розлучилися, а я живу далеко звідси…
…Мати вийшла у коридор, щойно вона зайшла у квартиру:
– Олено, що за молодик проводжав тебе додому?
– Мамо, ти, не повіриш. Іду сьогодні сходами у нас у лікарні. Зашпорталася і опинилася в обіймах цього парубка!
– Чому ж не повірю? Будь-яке знайомство з чоловіком трохи романтичне…
– Мамо, та все ж ти, не повіриш! – обличчя дочки було таким загадковим і радісним. – Він син твого Миколи Івановича! Приходив відвідати батька у нашій лікарні!
– Он воно що!
– Гаразд, мамо, накривай на стіл, попліткуємо.
Щойно вони сіли за стіл, як мати одразу запитала:
– Як там «мій»… – Катерина наголосила на цьому слові. – Микола Іванович?
– Знаєш, мамо, він поки що не хоче з тобою зустрічатися, – на обличчі дочки майнула хитра усмішка.
– Чому? – ахнула жінка.
– Каже – не хочу, щоб вона бачила мене таким безпорадним.
– Він у школі був най-най… – на обличчі Катерини з’явилася ностальгійна усмішка.
– Мамо, ти його досі любиш?
– Не знаю. Стільки років минуло – і щоб перевести розмову, запитала. – А тобі, зважаючи на все, його син сподобався?
– Не знаю, – знизала плечима й дочка. – Він на Миколу Івановича дуже схожий. Мамо, він живе десь далеко звідси.
– Як його звуть?
– Ігор.
– Може він твоя доля? – Катерина з ніжністю подивилася на дочку. – Тобі вже двадцять чотири…
…Катя не витримала і через два дні прийшла у лікарню. Микола лежав на ліжку. Побачивши на порозі жінку у білому халаті він не дуже надав цьому уваги – ну зайшов лікар, та й зайшов….
І тут він оторопів від не сподіваної здогадки:
– Катя?!
– Лежи, лежи…
Але він уже встав і кинувся до неї:
– Привіт, Катю! – він обійняв жінку за плечі, не знаючи, як себе поводити.
– Привіт, Миколо! Постаріла я?
– Що ти таке говориш?! Ти така ж гарна, – важко зітхнув той. – Це я старий і слабий!
– Дивилася я твою історію. Позитивних емоцій тобі не вистачає, схоже, вирішив, що життя скінчилося.
– Ти що, думки вмієш читати?!
– Просто я непоганий досвід маю, – загадково посміхнулася вона. – Тобі син учора нічого не говорив?
– Ні. Хоча… Я відчував, що він хоче щось сказати.
– Ну, тоді ось тобі перша позитивна емоція, у твого сина і твоєї лікарки, здається, любов.
– Якої лікарки? У Олени?! Із моїм Ігорем?!
– Ось відвезе твій син її з собою, що я сама робитиму? Гаразд, ходімо до мене у кабінет, там поговоримо…
…Катерина повернулася додому. Голова йшла обертом:
– Він такий самий. Постарів, звичайно… А який палкий поцілунок, коли ми опинилися вдвох у кабінеті?
Треба щось вирішувати? Що я Оленці скажу? Але дочка колись вийде заміж і піде. Залишуся сама… І він сам…
У коридорі пролунав звук дверей. Вона кинулася туди. Дочка стояла з молодиком, так схожим на Миколу, і винувато посміхалася:
– Мамо, познайомся! Це Ігор.
– Здрастуйте, Катерино Олексіївно!
– Привіт, Ігорю! Ти проходь, проходь! Зараз чай приготую, – і вона кинулась на кухню.
Через чверть години всі сіли за стіл, але Ігор відразу став:
– Катерино Олексіївно, хочу попросити у вас руки вашої дочки. Заяву у ЗАГС ми вже подали. Домовилися, щоб нас розписали раніше.
– Чому раніше? – не зрозуміла майбутня теща.
– У мене через місяць закінчується відпустка, і ми з Оленою їдемо…
– Мамо, ну, чого ти плачеш? – кинулась до неї дочка.
– Це я від щастя! – вона глянула на хлопця. – Батьку сказав?
– Ні ще… Олена сказала, що через тиждень його випише. Тоді й скажемо…
…Ох і насичено пройшов наступний місяць! Миколу виписали з лікарні.
Підготовка до весілля, потім і саме весілля! Від’їзд молодих у місто до чоловіка…
А ще через місяць Микола й Катерина скромно розписалися.
Попереду вони мають чималий відрізок життя, і їм так хочеться зустріти щасливу старість разом…