– Мамо, а ви на дачу скоро поїдете? – Марина позіхаючи вийшла зі своєї кімнати і увійшла на кухню. Тато в так званій “літній піжамі” сидів за столиком і їв з апетитом яєчню з ковбаскою, мама чай наливала.
– А що ти хотіла, Марино? На дачу нас якнайшвидше відправити?
– Та ні, ну мамо, просто бабуся попросила її до тітки Каті в гості відвезти, я і подумала, може ми поки що поживемо з Ромою у нас? Ми ж одружитися збираємось, а раптом ми разом жити не зможемо, і що тоді? Ну якось треба хоч спробувати.
– Нісенітниця все це! Нема чого з цим Ромою в нашій квартирі жити, поки заміж не вийдеш! Ось у наш час пристойні люди так не робили і взагалі чужим у нашій квартирі не місце! Пам’ятаю я одну вашу вечірку, я потім не дорахувався чогось, – втрутився тато. – Марино, ти мене зрозуміла?
– Миколо, ну припини, коли це була та вечірка, згадав, скільки років минуло! І взагалі, чому ти знову так одягнений? Я ж тебе просила, у нас донька вже зовсім доросла, а ти ходиш не зрозумій у чому!
– Ти права мама, доросла! Дивись як добре буде, ви з татом на дачі нарешті удвох побудете, і ходитимете там у чому хочете, ви ж у мене ще не старі! Бабуся у тітки Каті погостює, від шуму відпочине, а ми тут із Ромою! – і Марина зробила рукою жест у повітрі, мабуть зображуючи, як це буде чудово.
– Нема чого чоловіка балувати завчасно, ось що я скажу. І що це означає – сподобається, не сподобається, а не сподобається, то ти що, іншого до нас у квартиру приведеш? – розсердився Микола Іванович.
– Ну тату, це взагалі-то і моя квартира теж, я ж не сиджу на вашій шиї – я і вчуся, і працюю і до себе можу привести кого хочу, – засмутилася Марина. – А Рома тим більше не хто небуть, ви його давно знаєте!
– Миколо, перестань, ну це вже занадто! Часи зараз інші, наші діти хороші, ось у моєї подруги на роботі син знаєш, що робить? Водить додому то одну, то іншу, та й спробуй йому скажи! А Роман із Мариною заяву подали! І взагалі, йди переодягнися нарешті! – Ірина Іванівна взяла зі столу порожню сковорідку, щоб вимити.
– Та робіть ви, що хочете, не слухаєте батька – нарікайте на себе, змовилися, “Рома, Ромочка, хороший хлопець”! – Микола Іванович подивився на сковорідку в руках дружини.
Незабаром Микола Іванович та Ірина Іванівна поїхали на дачу.
Усю дорогу Микола під ніс собі бурчав, що спочатку треба чогось навчитися, а потім заміж виходити!
– Бач, зібралася, вирости до ладу не встигла, а все туди ж, заміж!
– Не жени так, вже більше сотки їдеш, гонщик! І досить доньку ревнувати! Їй вже двадцять один, ти себе хоч згадай, як ти в мене вдома з’явився? Сидів за столом тихіше води, нижче трави, коли тато мій тобі запитання всякі каверзні ставив, а тепер ти як поводишся татко! – не витримала Ірина.
– Ти це, Іро, облиш! Теж мені згадала, та й не так усе було! Я на заводі працював тоді і в черзі на квартиру стояв, – гордо сказав Микола, і пригальмував біля воріт дачі.
– Ой, це ти теж мені – у черзі він стояв, а в результаті черга твоя розсипалася, часи які були? І бабуся ж моя нам свою квартиру і відписала, а сама з моїми стала жити, забув?
А ремонт як робили, Миколо, ти пам’ятаєш? У магазинах нічого не було, а ми дістали дивні шпалери червоні в смужку самоклеючі, як клейонка. Вони взагалі-то кухонні були, а ми їх у кімнаті поклеїли, і добре як було! Затишно, а головне – своя квартира, ми удвох, і ніхто нам не указ.
А посуд бабусин пам’ятаєш який гарний був? А ліжко старе, пружинне, ми на ньому як у гамаку лежали, а потім ми новий диван кутовий купили, от радості було!
Микола відчинив ворота, машину поставив – добре то як, зелено, а повітря!
Відпустка на дачі швидко пролетіла, Микола та Ірина загоріли, наче на курорті побували. На дачі справ завжди безліч, але все було в радость. А потім вони їхали купатися на дальнє озеро, це було їхнє улюблене місце.
У місто повертатися не хотілося, Микола запитав як би між іншим дружину, вдаючи, що не дуже йому і цікаво,
– Іро, а як там Марина з цим… з Ромою зі своїм?
– Та начебто все в них добре, скоро приїдемо і все побачимо, – Ірина в душі переживала, Микола різкий буває, чоловіки такі…, за ними потрібне око, та око. Ще примудриться з майбутнім зятем до весілля стосунки зіпсувати!
Але все виявилося навіть краще, ніж Ірина думала. Двері відчинила Марина, і з ходу:
– Мамо, тату, а ми вас дуже-дуже чекаємо! Вечерю приготували, будете? Бабуся поки що у тітки Каті гостює, але скоро вже приїхати збирається. А ми тут вам зробили сюрприз, та-дам! – і Марина відчинила двері ванної кімнати.
Ірина та Микола так і ахнули – вони давно хотіли там ремонт зробити. Плитка вже стара, та по стелі чорні цятки пішли – кажуть треба терміново щось робити!
– Мамо, ви ж знаєте, що Рома на новому котеджному селищі працює, так у нього в бригаді хлопці досвідчені, дивіться, як зробили гарно та акуратно! Тату, і за кольором все, як ви любите, ти пам’ятаєш мені показував, як тобі подобається? А ще ми від вас із Ромою після весілля з’їдемо за місто. Нам із Ромою його шеф за чудову роботу дозволив у новому котеджі жити в селищі, а якщо все піде добре, то Рома замом буде і котедж стане наш, здорово, правда?
Роман уважно дивився, що скаже тато Марини Микола Іванович. Було помітно, що йому це важливо, і побачивши, що тато задоволений, він тут же руку простягнув.
– Здрастуйте, Миколо Іванович! Ми старалися, раді, що вам сподобалося. А за Марину ви будь ласка не турбуйтеся, я її дуже люблю і ніколи не ображу. Все зроблю, щоб вона була щасливою.
Ірина помітила, що Рома хвилювався і вони з Мариною непомітно взялися навіть за руки.
Увечері перед сном Ірина не витримала:
– Миколо, ну що скажеш, як тобі Роман? По-моєму, хороший хлопець?
– Нормальний, піде! Рука міцна, хоч сама і не особливо велика. А головне – батьків пошанував, значить і справді любить він Маринку. Решта нісенітниці, буде він замом, не буде, і про котедж цей ще не факт, та й хто їм котедж подарує, теж мрійники. Я не проти, хай би поки що і з нами жили, та я й не сумнівався, що моя дочка за хорошого хлопця тільки й згодиться вийти!
– Ну ти все бурчиш, наче дід – моя дочка, моя дочка, смішний ти, Миколо!
А що, Ірино, ми з тобою скоро справді можемо дідом і бабою стати, ось як життя летить.
Ну та гаразд, начебто все і справді добре. До весілля час готуватися, ось що! Адже єдину дочку заміж видаємо, та за гарного хлопця!