Марина прокинулася від наполегливого дзвінка у двері. З якимись дивним хвилюванням, вона вийшла в коридор.
Не подивившись у вічко, жінка відчинила двері і побачила схвильовану матір.
– Щось сталося? – з тривогою спитала вона.
– Сталося! – впевнено заявила Зоя Василівна і, відсунувши дочку в бік, пройшла до квартири.
– З татом щось? – припустила Марина, вирішивши, що з батьком сталося щось погане.
– Ні, зі мною! Точніше, з нами! – з викликом промовила мама й осудливо подивилася на дочку.
– З нами? З ким? – нерозумно перепитала Марина.
– З тобою і мною сталося! – знімаючи пальто на ходу, пробурчала жінка. – Мабуть, ти забула про те, що я твоя найближча людина на цій землі!
– Ух! Налякала ти мене, – з полегшенням видихнула Марина. – Наче я жива і здорова, та й ти, дивлюся, теж на ногах.
– Це правда, що ти свасі свої речі віддаєш? – перейшла до причини свого приходу Зоя Василівна.
– Ну так, віддала, – жінка незрозуміло поглянула на матір, вимагаючи пояснення.
– Я бачила її вчора у твоєму пальті. До того ж воно в хорошому стані, – монотонно процідила Зоя Василівна. – Чим вона заслужила до себе таке ставлення?
– Яке ставлення? – усміхнулася Марина. – Мамо, вона моєї комплекції, я їй і віддала…
– Чому мені спочатку не запропонувала? – спохмурніла жінка. – Мені здавалося, що мати завжди повинна бути ближчою за свекруху, тим більше що ти в курсі, що свекрухи не найкращі люди…
– Ні, мені пощастило. Людмила Михайлівна дуже хороша і добра людина, – заперечила жінка.
– Тож ти вирішила безкоштовно віддавати їй свої речі? – єхидно сказала Зоя Василівна. – Не розказуй мені казки!
– Мамо, я трохи набрала зайвого, і пальто стало мені в обтяжку, а Людмилі Михайлівні якраз підійшло. Тобі я не стала пропонувати, бо воно б не налізло, вже вибач за відвертість, – поспішила виправдатися Марина. – Людмила Михайлівна все одно збиралася купувати собі, от я й запропонувала їй, щоб гроші заощадити.
– Вона й рада, мабуть, тому, що ти їй так послужила, – невдоволено прошепотіла мати. – Хустка мені теж була б мала?
– Хустка чудово підходить до цього пальта, от я й вирішила разом з ним віддати, – зніяковіло відповіла дочка.
– Про мене, звичайно, ти навіть не подумала, – обурилася Зоя Василівна. – Мені б вона теж чудово підійшла б.
– Мамо, ну вибач. Можу тобі іншу хустку запропонувати, – бажаючи загладити свою провину, заметушилась Марина.
– Ні не потрібно! Я хотіла ту хустку. Іншу не братиму, – пробурчала жінка. – Могла б і мені те саме пальто запропонувати, я знайшла б, куди його прилаштувати.
– Мамо, воно тобі маленьке…
– Я б його продала знайомій. Вона має дочку твоєї комплекції. А гроші знайшла б на що витратити, – пробурчала Зоя Василівна і невдоволено примружила очі.
– Добре, наступного разу я так і зроблю, спочатку спитаю тебе, – Марина поспішила заспокоїти матір, проте та продовжувала обурюватись.
– Я не хочу наступного разу! – тупнула ногою жінка. – Я хочу зараз!
– Не піду я забирати у свекрухи свій подарунок, – у відповідь посміхнулася Марина.
– А чому б і ні? Що в цьому такого? Скажеш, що вирішила віддати його мамі, – Зоя Василівна з надією подивилася на дочку.
– Незручно якось… Ні, я не буду так робити, – зіщулилася жінка, сором’язливо опустивши очі в підлогу.
– А з матір’ю рідною тобі зручно чинити так? – не витримала Зоя Василівна, зрозумівши, що дочка не збирається забирати пальто у свахи. – Що ти їй ще віддаєш?
– Сукні іноді, спідниці, – невпевнено відповіла Марина, переживаючи, що мати образиться у відповідь на її одкровення.
– Не розумію, і чого ти так до своєї свекрухи підлизуєшся? Хорошою хочеш бути? Не старайся, все одно ніколи не будеш! – з урочистістю заявила жінка.
– Чому ти так вирішила? У мене з Людмилою Михайлівною відмінні стосунки, навіть кращі, ніж з тобою, – здивовано знизала плечима Марина. – Та й підлизуватись я не намагаюся, цього просто не потрібно.
– Кращі, ніж зі мною? Так? Ось так, значить? – від обурення обличчя Зої Василівни стало багряним. – От і підлизуйся до неї далі! – Жінка розвернулася на сто вісімдесят градусів і, схопивши свій верхній одяг, у сльозах покинула квартири дочки.
Марина не обманювала. У неї справді склалися дуже добрі стосунки зі свекрухою, яка виявилася простою добродушною жінкою.
За три роки життя з Михайлом його мати жодного разу не сказала їй поганого слова чи засудила її.
Марина знала, що може будь-якої миті звернутися до Людмили Михайлівни, і та обов’язково дасть їй слушну пораду.
Цей факт не міг не злити Людмилу Василівну, яка почала ревнувати дочку до свахи.
Ось і історія з пальтом дала жінці зайвий привід для цього. Марина стала для матері ворогом номер один.
Жінка сприйняла відмову забрати у Людмили Михайлівни пальто, як особисту зраду.
Вона розповіла всім родичам про те, що рідна дочка нічого не дарує їй, зате з приводом і без балує свою свекруху, перед якою намагається вислужитися.
– Марино, ти що проміняла нас на свекруху? – подзвонила ввечері того ж дня старша сестра.
– Чому проміняла? – Заперечила жінка. – Мама через якесь пальто розвела якусь проблему. Адже нічого не сталося.
– Якби це було не так, ти запропонувала б річ комусь із родичів, а ти – свекрусі. Ось всі й зробили висновки, – з осудом промовила сестра.
– Вона взагалі теж моя родичка, – заперечила Марина, якій набридло, що рідня вирішила її вчити, що і кому дарувати.
– Знаю я, навіщо дарують свекрухам подарунки, – багатозначно посміхнулася в слухавку жінка. – Підмазатись таким чином вирішила.
– Як ви не розумієте, мені нема чого до неї підмазуватись, у мене з Людмилою Михайлівною і так чудові стосунки! – не витримавши, заперечила Марина.
Однак ніхто з родичів не хотів вірити в те, що невістка та свекруха живуть у мирі та злагоді.