Марина наче на крилах летіла на зустріч з коханим Максимом.
– І чого це він так раптово запросив мене в кафе? – міркувала жінка. – Це точно неспроста! Невже він зробить мені пропозицію?
Марина відкрила двері і одразу побачила його. Максим сидів за столиком.
Жінка сіла навпроти і посміхнулась коханому. Але той виглядав якось дивно.
Максим опустив очі і раптом видав несподіване.
– Марино, ми повинні розлучитися, – сказав він. – Не можу я більше нічого приховувати, у мене є інша жінка, і ми збираємось одружитися. Я зрозумів, що ти – не моя доля.
– Максиме, це що жарт?! – Марина не розуміла, що відбувається. – Ми ж рік разом були, і ти любив мене, я це відчувала… Як швидко помінялися почуття, дивно…
– Нічого дивного. Якби любив, то не з’явилася б інша. Ти гарна, просто не підходиш мені, от і все. Будь щаслива, Марино. Бувай…
Максим підвівся і пішов швидким кроком. Марина заціпеніла, настільки несподівано пролунали його слова.
Так, вони стали рідко бачитися останнім часом, менше спілкуватися, але через його роботу. Тепер зрозуміло, що то були відмовки. Яка ж вона була наївна і нічого не бачила…
Мріяла, що вийде заміж, народить сина і дочку, і тепер усі її мрії розлетілися…
Як це важко втрачати кохану людину, п’ять хвилин тому вони були парою, а тепер чужі люди. Покохав він там когось…
Марина важко зітхнула і вийшла на вулицю. Жінка сіла у машину й заплакала. Чому їй так не щастить? У подруг уже по двоє дітей, щасливі сім’ї, одна вона як неприкаяна…
Марина завела машину й поїхала додому. Час пік, машин повно на дорозі, всі поспішають додому.
Зателефонувала мама, вона відповіла.
– Марино, мені потрібні гроші!
– На що вже тепер? Я ж недавно давала тобі пʼять тисяч!
– Та що мені ці копійки? Продукти он які дорогі, ти бачила? А в мене пенсія ще не скоро!
– А роботу ти шукаєш? Твій співмешканець чому гроші не дає? Чому я маю утримувати вас, не розумію?
– Ти як із матір’ю розмовляєш?! Я тебе виростила, тепер ти повинна мені допомагати!
– Якби ви менше гуляли, і гроші були б, і робота! Більше не проси допомоги! Ідіть працюйте!
– Ну, дякую, доню! Тому ти й одна досі, бо отака невдячна! Максим не одружиться з тобою, ось побачиш, знайде хорошу жінку! А ти все життя сама будеш! І матері в тебе більше нема! Не потрібна мені така дочка!
Пролунали гудки. От і поговорили…
Батька Марини не стало п’ять років тому. Мати після поминок зовсім пустилася берега. Почала гульбанити, водити додому незрозумілих мужиків.
Рік тому зійшлася з якимось чоловіком, гульбанила менше, працювала. Потім він пішов, прийняла гульвісу Грицька. Періодично просила грошей у Марини, на ліки, на їжу. Марина сердилась на неї, але давала. Все чекала, коли мати за розум візьметься.
А тепер ось вона погана дочка стала, немає грошей – і не потрібна, значить… Може, це й на краще. Поживе спокійно хоч, без вічних прохань та скарг.
У дитинстві Марину любили батьки, і ніколи б вона не подумала, що мати стане такою…
Добре, що Марина давно вже жила самостійно, у квартирі, що дісталася від бабусі, батькової матері. Працювала у будівельній організації, зарплата хороша, на життя вистачало.
До Максима вона мала чоловіка, розумного, доброго, гарного. Але він був одружений. Коли дізналася правду, одразу розлучилася з ним. Хоч і кохала.
Із Максимом познайомилася у друзів. Одразу якось потяглися один до одного, почали зустрічатись. Думала, ну ось воно, щастя, а тепер знову одна…
Майнув придорожній щит з написом – «Водію, не поспішай, на тебе чекають удома!»
Марина посміхнулася. А як же ж, чекають на неї… Наречений покинув, матері не потрібна, батька не стало, бабусь, дідусів теж немає…
Від сумних думок очі знову наповнилися сльозами.
Різке світло, гуркіт, скрегіт металу… І тиша…
…Марина розплющила очі. Її машина вся покручена. Приїхала швидка, її забрали…
Вона бачила це все наче збоку. Нічого не турбувало, жінка відчувала неймовірну легкість.
Все як у фільмах, які вона бачила. Марину повезли у лікарню, мабуть, її не стало…
За мить Марина опинилася в лікарні. Як вона це робила – не розуміла. Силою думки. Вона все бачила й розуміла. Чудеса…
Час летів з неймовірною швидкістю, ніби на перемотуванні. Марина бачила, що її поклали на ліжко, підключили якісь апарати. Вона спала, а душа вільно переміщалася.
Марина наблизилася до себе. Скільки минуло часу, жінка не знала. Вона переміщалася туди, куди захоче, достатньо було просто подумати про це місці.
Ось вона вдома у мами. Тій повідомили, що дочка втрапила в халепу.
– От же ж ця Маринка! Вляпалася! Не вмієш їздити за кермом нормально – не берись! Зараз ще й гроші почнуть просити з лікарні за її лікування, а де їх брати?
Одні проблеми створює… Краще вже б все закінчилося, – веселий вже співмешканець матері міркував, сидячи за столом.
На ньому стояла біленька, відкрита банка консерви – кілька у томатному соусі.
Мама Марини щось пробурмотіла у відповідь і налила біленької. Знову гульбанить. Їй байдуже, виходить, що з дочкою…
Марина повернулася у лікарню. Нікому вона не потрібна, і сенс тоді жити? Нехай все зупиниться…
Раптом вона почула тонкий дитячий голосок:
“Тітка Марина, забере мене, вона хороша, добра, і не забуде про мене!”
Та це ж Валя! Сусідська дівчинка семи років. Марина часто приходила в гості до неї та її мами Ольги.
Приїхали вони із невеликого села. Оля – сирота, виховувала її бабуся. Після школи Оля вступила в училище, зустрічалася з хлопцем, завагітніла. Одружитися відмовився, дитину не визнав, сказав, що нагуляла.
Бабуся допомагала чим могла. Коли Валі виповнилося п’ять років, бабусі не стало. Її будинок зайняв син із сім’єю, Ольгу з дитиною виставив. Вона поїхала у місто, орендувала квартиру, знайшла роботу, Валя ходила в дитсадок.
Марині подобалася Ольга. Проста, добродушна, дуже любить доньку.
Часто вони гуляли разом, Марина купувала Валі іграшки, солодощі, їй хотілося порадувати цю милу біляву дівчинку. Вона мріяла, що колись у неї теж буде така донька.
Ольга часто брала підробітки ввечері й залишала доньку в Марини. Вона була тільки рада. Максим не дуже добре ставився до цього.
– Воно тобі треба, сидіти з чужою дитиною? Це її проблема, чи не так? Я не збираюся сидіти тут з вами в ляльки гратися, поїду з хлопцями в більярд пограю, а ти няньчись тут…
Часто Валя обіймала Марину своїми тонкими рученятами, і Марина мліла від дитячої безпосередності. Які ж все таки діти щирі.
– Тітко Мариночко, я тебе так люблю! Після мами… Ти така добра, хороша. А дядько Максим злий… Не любить він тебе…
– Валечко, Максим добрий, ти його погано знаєш…
– Поганий він, я знаю… Давай у Барбі пограємось.
І Марина гралася. І варила какао, смажила млинці, які Валя потім наминала зі згущеним молоком.
Марині було шкода сусідку. Росла вона з бабусею, батьків не пам’ятала, їх не стало, коли вона була маленькою. Наречений покинув, потім дядько виставив, за що їй це все…
І ось тепер Марина бачить Валю у дитячому будинку. Вона дивиться у вікно і чекає на неї.
– Валю, відійди від вікна я сказала! Іди лягай у ліжко вже, всі діти вляглися, одна ти блукаєш! Не прийде по тебе ніхто! Ти сама тепер, мами нема більше, не стало її! І Марина не прийде твоя! Житимеш тут тепер, це твій дім!
Валя витирала сльози, не хотіла вірити в почуте. Мами немає, кажуть і її поховали. Валя в цей час була у лікарні, у спеціальній палаті. Потім її відправили у дитбудинок.
Вона не хоче тут жити. Їй тут не подобається! Злі тітки, які весь час сваряться, несмачна їжа… Тітка Марина дізнається, що вона тут і обов’язково забере.
Валя вночі гірко плакала в подушку, дуже сумувала за мамою.
Марина, коли вона побачила все це, аж стрепенулася. Вона потрібна Валі! Вона її любить і чекає! Але чим вона може допомогти, бо ж лежить у лікарні.
Треба щось робити! Марина перемістилася у палату. Все було стабільним. Апарати пікали, вона лежала під простирадлом.
Жінка зрозуміла, що хоче жити далі. Заради Валі. Вона повинна допомогти цій дитині!
Заблимали лампочки на апаратах, пролунали гучні звуки. До палати забігла медсестра.
– Вона прокинулася! Дівчата, йдіть сюди!
…З дитячого будинку виходила жінка з дівчинкою, яка радісно посміхалася й міцно тримала її за руку.
– Тітко Марино, я тебе кликала весь час, я знала, що ти прийдеш!
– Я знаю, Валечко! Я тебе почула, і ось я тут! Ти тепер житимеш у мене, я все оформила, як годиться!
Валя посміхнулася…
Тепер, проїжджаючи повз щит з написом: “Водію, непоспішай, на тебе чекають удома!” Марина посміхалася, а не плакала, як тоді, того злощасного вечора.
Її чекають удома, її люблять. І все в них буде гаразд…