Яна відварила молодої картопельки, посипала свіжим кріпчиком. Вона поставила тарілку собі й своєму коханому Володимиру і вони сіли вечеряти.
– Володю, а ти коли у те своє відрядження їдеш? – раптом задумливо запитала Яна.
Чоловік уважно глянув на неї і відповів, що наступного тижня у четвер. А повернеться у суботу, чи в неділю.
– А що, зі мною хочеш поїхати? – спитав він з надією в голосі і обійняв її.
Вона непевно знизала плечима.
– Та я б із задоволенням, але в мене в п’ятницю заняття, ти ж знаєш, – відповіла вона, почервонівши.
А наступного дня, як тільки Володимир вирушив на роботу, вона засіла в інтернет у пошуках однієї важливої справи.
Відкладати її було далі вже нікуди. А тут такий випадок! Володя їде, значить, все можна провернути так, що він і не дізнається.
Тільки робити все треба не тут, не в їхньому містечку. Тут будь-яка таємниця стає відомою всім, особливо така…
Яна неодноразово замислювалася, чи любить вона Володимира? А чи він її? І завжди тривога закрадалася в душу. Ні, він добрий хлопець. Живуть разом уже другий рік, і завжди все в гроші впирається! Володя аспірант, вчений майже. Зарплата так собі. Вона студентка четвертого курсу. Обидва завантажені, тому ні про який підробіток і думати нема чого. І як бути?
– Нам треба потерпіти, Яночко. Зараз для мене найважчий і вирішальний рік, я сказав би, найвідповідальніший у житті. А потім буде легше, ось побачиш. Мені б тільки дослідження закінчити вчасно, щоб не випередили. Потім збільшення зарплати. Істотне, між іншим. Потерпимо? – спитав її нещодавно Володя.
А що вона могла відповісти йому? Що не хоче терпіти? Набридло харчуватися гречкою з сосисками, носити одяг, який мама з татом купили, відправляючи його на навчання. Хотілося і квартиру зняти якнайкращу, про машину вже й мови немає! І чи є альтернатива такому життю? І чи треба його ускладнювати?
З цими думками вона провела Володю, і ось сама вже в дорозі. Автобус минув міські перехрестя і мчав гарною широкою дорогою у бік містечка. Там у неї було призначено прийом.
У сусідньому ряду через вузький прохід сидить літня пара. Років по сімдесят. Тітонька в бордовому пальто, і чоловік у балоновій куртці. За руку тримаються, розмовляють:
– Кажуть, у цьому містечку дешевше: і цукор, і яйця. Багато нам не набрати, Микольцю, але скільки зможемо. Все ж таки економія.
– Так, і два квитки на автобус в обидві сторони. Даремно ми це затіяли, Зіно. Така дорога…
– Не бурчи, квитки недорогі, все одно дешевше вийде. Спершу в магазин зайдемо, а потім до Тамари.
А він тільки сильніше взяв її долоню і прикрив повіки. На зупинці люд вийшов, поряд із нею місце звільнилося, і на нього сів неприємний мужик, відсунувши Яну до самого вікна. Пахло від нього несвіжим одягом. І весь він був неохайний і в брудному взутті. Та ще й певно гульбанив нещодавно. Яна відвернулася до вікна.
– Скільки зупинок до автобазару, старі? – Запитав він голосно, але літня пара лише плечима знизала.
Тоді він торкнувся Яну, нібито вона мала знати.
– А ти знаєш, дівко?
– Що ви собі дозволяєте! – обурилася вона і спробувала піти зі свого місця, але він посадив її назад.
Вона відпхнула його руку і гнівно сказала:
– Ану пусти!
– Ой–ой–ой, які ніжності, – сказав він неприємним голосом і обійняв її.
Яна ахнула, а літній чоловік голосно сказав на весь автобус:
– Водій, тут хуліган! Його висадити треба, – при цьому літня жінка сховала голову в плечі, але автобус зупинився, і двері відчинилися:
– Нехай вийде, – оголосив водій, але мужик розреготався, відпустив Яну і гукнув у його бік:
– Їдь, давай! Розумник знайшовся!
Але автобус не рушив з місця, і тут раптом розгніваного пасажира хтось взяв і різко підняв із сидіння. Він замахав руками, опираючись, але швидко опинився на вулиці.
Двері відразу зачинилися, і автобус рушив далі. Всі з повагою дивилися на високого, дуже симпатичного чоловіка, який просувався салоном із впевненим виразом обличчя.
Він озирнувся на всі боки, підійшов до Яни і запитав:
– Ви в порядку?
І тут же сів поруч, хоча були й інші вільні місця. Яна подякувала і йому, і чоловікові, який не побоявся і подав голос. Його супутниця посміхнулася і відповіла:
– Він такий у мене. Не терпить такого і таких от… Висловлюватися не хочеться. А ви спортсмен? – Звернулася вона, повернувшись до молодого чоловіка.
– Був колись, – відповів він, але тут у нього задзвонив мобільний у кишені.
Яна миттю оглянула його. Темні штани, добротні черевики, дороге пальто й шарф на шиї. Руки сильні, натруджені, але чисті з акуратно підстриженими нігтями. Приємна зовнішність. І голос також, баритон.
– Мене сьогодні не буде до кінця дня. Все, я не можу говорити. Перенеси зустріч, Людо, – сказав він впевненим, але не грубим голосом.
– Ви у справах, мабуть, їдете? – знову запитала його жінка похилого віку, через прохід, і пара з цікавістю подивилася на чоловіка.
– На цвинтар до батька, річниця сьогодні, – відповів він. – На машині швидше впорався б, але вона на техогляді, а відкладати став. А ви всі містечко? – Запитав чоловік, повернувшись до Яни.
Вона знову відвернулася до вікна, воліючи не вступати в розмову, а літня пара навпаки охоче розмовляла з ним. І до самого цвинтаря розмова не припинялася.
Говорили переважно про гроші, про пенсії, про те що не вистачає на життя. Яна приготувалася почути репліку, що не в грошах, мовляв, щастя. Що в здоровому тілі здоровий дух, бережіть, мовляв, дідки, своє здоров’я. Але чоловік раптом сказав:
– Жити завжди легше, коли хтось поряд, рідний та близький. Це в будь–якому віці, і в молодому, і в зрілому, і літньому. Любов потрібна людині. А що толку, коли гроші є, на життя вистачає, а поряд порожнеча. І часом її буває не заповнити. Так що ви щасливі люди. Живіть довго, а мені пора на вихід.
Він попрощався й вийшов на своїй зупинці. Затримався на хвилиночку, уважно подивився на Яну через скло, посміхнувся, помахав рукою і попрямував у бік цвинтаря, що виднівся вдалині.
Їй стало сумно. Невже такі чоловіки бувають самотні? А що, якби їй зустрілася на шляху така людина? Видно, що заможний, може на посаді, добре забезпечений, сильний, розумний…
Думки потекли далеко і вперлися у Володю. Ким він був для неї? Майже чоловік, щоправда, пропозицію так і не наважився поки що зробити. «Добрий? Так. Розумний? Так. Любить… Я сподіваюся», – розмірковувала вона. «Тоді навіщо я обманюю його? Хіба від добра шукають добра? Чи я його люблю? А що є підстави сумніватися? Так є. Сьогоднішня подорож, наприклад…».
Яна мимоволі здригнулася. Перед очима стояло обличчя її рятівника. Та що вона, власне, знає про нього? Подумаєш, нахабного мужика виставив із автобуса. Володя теж терпіти б не став! Так, він не такий сильний, але не промовчав би, це точно, не злякався б!
А ще кажуть, що сильний, значить, владний. Такий чоловік може свою дружину приструнити! Ні, поки не дізнаєшся людину, нема чого наділяти її ідеальними якостями. Подумаєш, усміхнувся і помахав рукою. А ось заговорити не наважився.
– Наступна зупинка, кінцева! – Почули пасажири голос водія і заворушилися.
Літня пара, заметушилась і попрямувала до виходу, побажавши Яні гарного дня. Вона попрощалася, а важкий сум раптово скував її зсередини. Через годину з невеликим вона повинна вирішити одне з найважливіших питань, навіть вирішити чиюсь долю і свою в тому числі, не повідомивши Володю.
На автовокзалі вона сіла на лавку і глибоко вдихнула свіже повітря. Подивилася на небо, напрочуд високе і таке світле, що їй довелося трохи примружити очі. Як Володя їй тоді сказав, за їхньої першої зустрічі? Навколо тебе аура світла, як блакитне небо, тільки прозора.
Ось і зараз небо було таким, блакитно–прозорим, як її аура. Вона дістала телефон і прочитала повідомлення від Володимира:
«Добрався, все гаразд. Готуюсь до доповіді. Після виступу зателефоную. Люблю, цілую”.
– І я добралася, – тихо промовила Яна і підвелася з лавки.
Їй пора було йти.
Ішла вона швидко. Красива, обсаджена деревцями з обох боків алея, вела прямо до центру містечка.
«І чому ці старенькі вирішили, що тут продукти дешевші? Хто їм сказав? – подумала Яна.
Їй–то ого–го як доведеться розщедритися. Довелося у батьків грошей просити. Добре хоч не спитали, на що.
І тут вона наздогнала цю літню пару. Вони йшли, ніжно пригорнувшись один до одного.
– А може, ну його, цей магазин? Зайдемо після Тамари, – казала жінка. – Ходімо спершу прогуляємося містечком. Пам’ятаєш, ми в молодості поки нове місце не обійдемо вздовж і впоперек, не заспокоїмося?
– Звичайно, пам’ятаю, Зіночко. Як же ж не пам’ятати? Цілувалися під кожним стовпом, – відповів їй чоловік, і Яні стало ніяково, що вона чує цю розмову.
Хотіла було обігнати їх, але цікавість взяла гору: разом уже, мабуть, років п’ятдесят. Невже такі почуття й стосунки можна зберегти надовго?
– Та ну тебе, Микольцю! Безсоромник, знайшов, що згадати, – сміючись, відповіла жінка.
– Любив я тебе, Зіно, тоді, шалено, чесне слово…
– А зараз що ж, любиш не шалено? Чи розлюбив? – Кокетувала жінка, прихиливши голову чоловікові на плече.
– Правильно цей хлопець сказав сьогодні. Головне, що людина є рідна поряд. Дорожче за тебе немає нікого. Діти своїм життям живуть, а ти поряд, моя опора, Зіночко. Добре, що по молодості дурниць не наробили, га? Зберегли сім’ю.
Далі підслуховувати було просто непорядно. Яна відстала, зупинилася, а сльози самі потекли з очей. Що ж вона робить? Яна знову сіла на лавку, не в змозі йти далі. Повз неї пройшла молода елегантна жінка, штовхаючи перед собою гарний дитячий візочок.
На жінці довге біле пальто, чорне волосся розпущене по плечах і блищить на сонці. У гарному візку не лежить, а сидить чудовий карапуз, з яким вона ніжно розмовляє про пташок, сонечко. Малюк посміхається.
Сонце раптом сховалося за легку пелену хмар, стало трохи прохолодно й тривожно. Хоча тривога і так не залишала її, а всередині, просто під серцем щось затремтіло. Володя… Добрий, ніжний, дбайливий. Ні, він ніколи не пробачить її, якщо дізнається. Ніколи! А якщо щось піде не так?
Вона не може, не має права створювати йому проблеми у його найвідповідальніший період у житті! Зрозумівши це, Яна відчула, як тепла хвиля пробігла по всьому тілу. Вона побачила його очі зі смішком, відчула його дотик, його дихання поряд. Почула його слова: «Я так люблю тебе, Яночко…»
Сльози так і котилася мимоволі з очей. А рішення прийшло само собою, навіть без її зусилля. Яна дістала телефон і знайшла потрібний номер, який значився в її списку контактів, як Віра. Відповіли їй одразу.
– Віро Іванівно, це Яна. Я записана у вас сьогодні на дванадцяту. Скасуйте процедури. Я передумала.
У слухавці спочатку була тиша, а потім була відповідь:
– Ви впевнені? Потім пізно буде, термін вже.
– Я впевнена. Сказала ж, що передумала. Прощавайте!
Вона витерла сльозинки, видалила номер, озирнулася довкола і поспішила назад, на зупинку. Автобуса довелося зачекати, а на душі було так легко! Начебто її раптом випустили на волю.
На невеликій дошці оголошень тріпотів на легкому вітерці папірець: «Потрібен репетитор з математики». Ось воно, рішення! Чому така думка їй раніше не прийшла в голову?
Їй доведеться тепер взяти академічну відпустку, швидше за все. Залишиться без стипендії. Але вона зможе в цей час зайнятися репетиторством з англійської мови. Впевнена, Володя не буде проти!
Підійшов автобус, вона сіла і поїхала назад з таким почуттям, ніби виконала якийсь обов’язок. Дістала телефон і надіслала Володі повідомлення:
«Сподіваюся, доповідь пройде добре. Ти розумник. Люблю тебе”.
І це було чистою правдою, він справді розумник! І вона кохає його.
На відповідь довелося чекати недовго. За кілька зупинок він передзвонив їй.
– Яночко, я все! Ти не повіриш, доповідь пройшла чудово! Після захисту кандидатської мені місце пообіцяли завідувача відділу. Шеф так і сказав, ти наша надія! А ще якийсь іноземець мені візитку дав, попросив з ним зв’язатися, уявляєш? Можлива співпраця!
– Я ж казала, що ти розумник, Володю! Я так пишаюся тобою.
– І ще… Яночко, ти вийдеш за мене? Давай не відкладатимемо це…
Вона не встигла відповісти, як автобус зупинився і в нього зайшов її нещодавній рятівник. Побачивши Яну, він попрямував у її бік, а вона відповіла в слухавку:
– Я згодна, Володю! Повернешся і одразу в ЗАГС! У мене для тебе є сюрприз!
Чоловік зупинився, але почувши її слова, пройшов повз і сів десь наприкінці автобуса.
Але Яна навіть не обернулася, думаючи про своє, про те щастя, яке вона щойно зуміла зберегти…