Знову Ліза прокинулася від гучної сварки на кухні, сварилися як завжди мама й тато, а ще їхні друзі, які прийшли ввечері. У своєму дев’ятирічному віці дівчинка нічого доброго у житті не бачила. Вона думала, що є таке життя, де батьки люблять своїх дітей, а от вона не знає, що це таке.
Вдягнувши свою стареньку сукню, давно не прану, Ліза потихеньку прослизнула повз кухню, переживаючи, що її помітять. Але ж батькам було не до того. Всі за столом були вже веселі.
– Швидше піти, не хочеться слухати це все, – думала Ліза.
Вона втекла на подвір’я з хати, і сховалася за старим сараєм, там було її таємне місце. Тут тихо і не чути галасу батьків. Вона часто сиділа тут.
Дуже хотілося їсти, вона навіть заплакала, розмазуючи сльози по обличчю. Скільки себе пам’ятала Ліза, батьки її завжди гульбанили. Сварки, галас – ось це все й тільки й бачила вона.
Це зараз літо, тепло і вона тікає з дому, а коли холодно, приходила зі школи, сідала за уроки, і, коли чула сварку, ховалась у кутку своєї маленької кімнатки за спинкою ліжка. Чекала, коли затихнуть.
Ішов час, а в її житті нічого не змінювалося. Їжі в будинку завжди мало. Ліза була дуже худенькою. Особливо стало важко цього літа. Якщо раніше вона ще бачила матір колись серйозною і розмовляла з нею, але зараз усе було зовсім важко.
Бабусі і дідуся у Лізи не було. Її батько був з дитбудинку, а бабусі не стало, коли Ліза тільки народилася. Сусіди шкодували, дівчата у школі ділилися з нею пиріжками.
Сьогодні вона теж сиділа на своєму місці за сараєм схлипувала та мріяла:
– Може скоро мама з татом не сваритимуться. Як я хочу, щоб настало завтра, і щоб воно було іншим, щоб завтра стало краще.
Заспокоївшись, Ліза підвела голову і побачила, що на сусідському дереві за парканом дозріли груші. Вони були не великі, але деякі з одного боку рожеві. Вона дивилася на них заворожено, дуже хотілося їсти.
– От би зірвати грушку і з’їсти, цікаво, якщо я залізу до них у садок, мене побачать? А якщо мене впіймають, що скажуть…
Довго думала Ліза, вона крізь великі дерева бачила двоповерховий будинок, правда старий, і навіть знала, що там живе самотня жінка. Бачила її кілька разів, коли та виходила з хвіртки свого будинку.
– Цікаво, чи вона одна живе в такому великому будинку?
Це Лізі здавалося, що будинок великий, бо сама вона була маленькою. Будинок був з мансардою, і мешкала тут Лідія Яківна, цього року їй виповнилося п’ятдесят вісім років. На вигляд вона була жінка строга.
Спокуса все-таки виявилася сильнішою і Ліза, дослідивши старий дерев’яний паркан, побачила дошку, що згнила і відвалилася. У цю дірку вона могла спокійно пролізти на сусідське подвірʼя. Спочатку просунула голову, а потім і сама пролізла.
Ліза озирнулася, підійшла до дерева і на її обличчі з’явилася усмішка. Вона побачила під деревом груші, які мабуть дозріли і впали. Дівчинка швидко схопила з землі одну грушку і скуштувала. Здавалося, нічого смачнішого вона не їла. Ліза не помітила, як уже доїдала третю грушу.
Дівчинка була так захоплена, що не помітила, як до неї хтось підійшов.
То була господиня, Лідія Яківна, статна жінка з темним волоссям, підстриженим коротко. Сама була у темних штанах і футболці вишневого кольору.
Хазяйка дівчинку бачила не вперше, знала, що батьки часто гульбанять, сваряться. Їй було видно з вікна мансарди їхній двір, щоправда заважали дерева, але бачила, що ця дівчинка часто ховалося сараєм.
– Доброго дня, – звернулася вона до Лізи, коли та вже майже доїла грушу.
Ліза застигла від несподіванки. Вона повільно обернулася до жінки і підняла очі, з яких ось-ось мали піти сльози.
Але побачивши добрі очі жінки, впоралася з собою, не заплакала і тихо відповіла:
– Здрастуйте.
– Скажи мені, як твоє ім’я? – трохи нахилившись, спитала сусідка.
– Ліза, – ледь прошепотіла вона.
– Зрозуміло, Ліза. Ти, мабуть, голодна. Ходімо до мене в гості, я збираюся пити чай з варенням. Ходімо, я тебе пригощу, бо мені одній нудно. А в компанії завжди веселіше, – усміхнулася вона доброю усмішкою. – Можеш називати мене тіткою Лідою.
Ліза не могла повірити своїм вухам, що її запрошують у гості, і стояла не ворухнувшись.
– Ну що ж ти, Лізо, ходемо, – лагідно повторила Лідія Яківна.
Ліза йшла слідом за господинею. Вони зайшли у будинок, гарний і затишний, так здалося дівчинці, адже вона ніколи не бачила порядку в будинку.
– Іди сюди, Лізо, ось тут вмийся і вимий руки з милом, а потім за стіл.
Лідія Яківна поставила другу чашку на стіл і розливала гарячий чай із чайника. Вона поставила вазу з печивом та цукерками, невелику вазу з полуничним варенням, у тарілці бутерброди із сиром. У Лізи розбігалися очі. Господиня бачила, як дівчинка дивилася на все це, і ласкаво сказала:
– Лізонько, не соромся, і їж скільки хочеш.
Ліза їла, не підводячи голови. Лідія Яківна дивилася на неї з жалем і тихим сумом.
Сама вона прожила хороше життя. Бог дав їй гарну роботу, чоловіка, якого не стало чотири роки тому, пенсію нормальну, друзів, але дітей не дав. Дуже вона хотіла народити дитину, але так і не вийшло. Про дітей мріяла завжди, і тепер дивлячись на Лізу, її серце стискалося від жалю.
Коли Ліза наїлася, посміхнулася, повеселішала, то не забула подякувати господині.
– А батьки твої де, ти чому там ховалась? – запитала Лідія Яківна обережно.
Дівчинка знизала плечима, і махнула рукою у бік будинку.
– Там удома… Вони не одні, – очі її знову сповнилися сльозами, а господиня вирішила більше не ставити запитань про батьків.
– Ти можеш приходити до мене, коли захочеш, та хоч щодня, бачиш, я живу сама, вже не працюю. Час вільний у мене є. А хочеш я тобі свій фотоальбом покажу?
Ліза кивнула головою.
Їй не хотілося йти від тітки Ліди, а тій хотілося теж затримати дівчинку довше, щоб не дивилася вона на своїх батьків та їхніх товаришів по біленькій. Вона навіть вирішила залишити її на обід і нагодувати млинцями з сиром.
П’ять днів поспіль Ліза приходила зранку до сусідки, вони разом снідали, обідали, так і почалася їхня дружба. Вже не молода жінка та дев’ятирічна дівчинка поступово прив’язувалися одна до одної. Їх пов’язувало те що ні в тієї, ні в іншої не було жодної рідної людини, на яку можна було б покластися.
Лідія Яківна радісно зустрічала Лізу у себе, вже на другий день вона купила їй нову сукню. Пригощала пиріжками і чаєм із полуничним варенням, яке Ліза наминала із задоволенням – подобалося воно їй. Розповідала дівчинці багато історій зі свого життя.
Вперше в житті Ліза знайшла місце, де їй було тепло, добре, і хоча б ненадовго могла почуватися щасливою. Це був її куточок спокою, а приходячи додому, лягала спати і мріяла:
– От би тітка Ліда була моєю мамою. Вона добра і дбайлива, як з нею добре.
А Лідія Яківна погано спала ночами, їй було дуже шкода Лізу, нічого ця дитина не бачила хорошого в житті.
Але раптом Ліза не прийшла.
Вона чекала на дівчинку, дивилася у вікно, але на тому місці її теж не було. Минув день, потім другий, дівчинку і на подвір’ї не було видно, тільки ходив її батько з дружками.
Вона переживала:
– А раптом із Лізою щось трапилося…
Нарешті не витримавши через три дні пішла до них і, відкривши хвіртку, зайшла на недоглянуте подвір’я, поросле бур’яном. Постукала у двері. Через деякий час двері відчинила мати Лізи, а за нею з’явився батько дівчинки, веселий і роздратований.
– Де Ліза? – строго запитала Лідія Яківна.
– Забрали Лізу, – буркнула мати.
– Опіка, – вставив своє слово батько. – А ти, хто така?
Нічого не відповівши, Лідія Яківна пішла. Їй було неприємно і важко. Ліза житиме в дитбудинку при живих батьках. Вони її ніколи не заберуть звідти, вона їм не потрібна. Декілька днів вона не знаходила собі місця.
Якось вирішила звернутися до своєї однієї знайомої Інни.
– Інночко, привіт, люба, ти мені можеш допомогти в одній серйозній справі?
– Звичайно, Лідію Яківно, слухаю вас, – відповіла та радісно і привітно.
– Я скоро під’їду…
Пояснивши все про Лізу, вона попросила:
– Дізнайся куди відправили дівчинку. Ірина Петрівна – директор нашого дитбудинку моя знайома, і якщо Ліза там, я звернуся до неї щодо опіки.
Інна дізналася інформацію про Лізу, вона знаходилася у місцевому дитбудинку.
– Дякую, Інночко, поїду туди, – подякувала Лідія Яківна.
Директорка дитячого будинку була на місці.
– Доброго дня, Ірино Петрівно.
– Здрастуйте, Лідіє Яківно. Ось уже кого не очікувала побачити тут, – сказала вона з усмішкою. – Сідайте.
Та знову розповіла про Лізу.
– Я хочу взяти опіку над Лізою. Розумію, що складно, я самотня, не молода, але я ще сповнена сил. І дуже шкода дівчину. Прошу допоможіть.
Лідія Яківна переконалася, як це добре мати гарні зв’язки. Минув деякий час, поки вона зібрала документи.
І ось настав той самий день. Лідія Яківна приїхала в дитбудинок із документами, з дозволом забрати Лізу. Коли вона зайшла у кімнату, де гралися діти, Ліза дивилася у вікно, а потім побачивши її, кинулась до неї.
– Мамо… Мамо, ти до мене приїхала, як я рада, – видихнула дівчинка, обхопивши її руками.
Плакали обидві.
– Так, Лізонько, так. Тепер ми з тобою завжди будемо разом…
Ірина Петрівна, стоячи за ними, теж витирала сльози.
Ліза була найщасливіша на світі, адже її забрали з дитбудинку мама.
Тітка Ліда тепер її мама.
Від радості, поки йшли на автобус, Ліза бігла підстрибом, дуже хотілося їй якнайшвидше опинитися вдома, де так тепло і затишно…