– Людмило Петрівно, це ви?!
Жінка в дорогій шубці обернулася, зупинившись перед одним із магазинів торгового центру, почувши своє ім’я по-батькові, і подивилася на скромно одягнену пару з часточкою зверхності.
Подивилась зверху вниз і сказала:
– Ну, припустимо.
– А я вас одразу впізнала. Ви мама Жанночки, – розпливлася в посмішці жінка. – А це ваш чоловік. Євген Іванович?
– Так.
– А ми батьки В’ячеслава, – чоловік, що стояв поруч із незнайомкою, взяв чоловіка Людмили в обійми, а потім почав трясти його руку.
Люда трохи зніяковіла, але все ж таки посміхнулася.
– Як я рада, що ми нарешті зустрілися. Треба нам зібратися, поки діти поїхали на море відпочивати, познайомитися, не чужі люди як-не-як.
Людмила посміхнулася куточками губ.
Не так вона уявляла батьків нареченого. Славко завжди одягнений з голочки.
Приїжджає на дорогій машині до дочки, та й подарунками її обдаровує.
Ось знову на море поїхали, а це вже втретє за рік.
Але тут Людмила згадала, як бачила по телевізору передачу, що всі мільйонери вважають за краще одягатися дуже скромно, їздити на старих авто.
І Людмила Петрівна ще раз усміхнулася батькам нареченого, тепер вже тепліше.
– Так що? – спитав батько Славка. – Завтра тоді у нас, запишіть мій телефон і дружини. Я Юрій Сергійович, а дружина моя Ольга Андріївна.
– Дуже приємно, – нарешті відповів батько Жанни.
– Нічого з собою не приносите, ми самі накриємо стіл, приходьте, посидимо!
– Може, краще в ресторан сходимо? – запропонував Євген.
– Ні, що ви, Олечка любить приймати гостей. У неї таке гаряче завжди вдале, та й хіба розслабишся в ресторані? – підморгнув батькові Жанни Юрій Сергійович.
– Добре, ми прийдемо. Скасуємо все й прийдемо, – закивала Людмила і поправила комір короткої шубки.
На тому й розійшлися, обмінявшись телефонами.
– Навіщо ти, Людо, сказала, що ми все скасуємо, що нам скасовувати? – здивовано запитав Євген.
– Ой, – махнула рукою дружина. – Нехай думають, що ми все кинули, і вони для нас важливіші, треба ж перше враження справити. І… Мені до перукаря тепер зранку треба і сукню купити…
– У тебе старих вбрань ціла шафа, давай без сукні, я й так купу грошей за куртку й шубку цю твою віддав.
– Жадібний ти, Євгене.
– А ти марнотратна. Ну не дуйся. Як тобі ці?
– Нічого так. Енергійні. Одягнені тільки дуже бідненько.
– Так, я теж помітив. Сіруваті. У жодне порівняння зі Славком. Ходімо додому, Людо, чого ж ходити, якщо нічого не купуємо?
– Так я шубку вигулюю, а не по покупки приїхала…
…Батьки нареченого також обговорювали зустріч. До цього моменту за всі півтора роки, що знайомі їхні діти, вони не зустрічалися жодного разу.
– Ну як?
– Що як, – перепитав Юрій.
– Як тобі батьки Жанни?
– Поки що не зрозумів. Нуднуваті.
– А в Людмили помітив шубку? Вона її весь час поправляла, щоб привернути до себе увагу.
– Шуба, як шуба. Давай краще готуватись до завтрашнього дня. Що там у нас в меню? Ще біленьку треба купити.
– Ти зовсім дешеве не бери, побережи себе, – попросила Ольга.
Чоловік махнув рукою – гуляти, так гуляти!
Гості прийшли вчасно, намагалися не запізнитися. Біля будинку, куди запросили їх у гості, всі місця для паркування були зайняті автомобілями, а про багато з них, мабуть вже й забули.
Втім, про зовнішній фасад будинку можна було сказати те саме: ремонту не було тут дуже давно.
Сутінки ще більше посилювали негативне враження від побаченого.
– Так-так, – сказав Євген Іванович. – Щось вони зовсім у якійсь дірі живуть. Сподіваюся, хоч ікри поїмо, давно хочу бутерброд з маслом та ікрою.
– Може невибагливі якісь, – знизала плечима дружина. – Гляньмо, що там у квартирі.
По під’їзду, у якому не було жодної робочої лампочки, йти довелося майже навпомацки. Де був дзвінок, теж шукати не стали, постукали.
Двері відчинив усміхнений Юрій Сергійович і запросив увійти.
Людмила з Євгеном зайшли і остовпіли на порозі від побаченого.
Дружина його бігала між кухнею та кімнатою з тарілками та якимись банками.
Квартира давно не бачила ремонту, на це Людмила одразу звернула увагу. Вона пройшла у кімнату й застигла на місці.
Кімната виглядала так, ніби тут живуть люди похилого віку, але ніяк не ці п’ятдесятирічні батьки.
Меблі старі, мереживна серветка на телевізорі…
– Прошу до столу, любі гості! – розвів руками в різні боки господар.
– Виходить, гості вже й не дуже дорогі, якщо ікри на столі немає, – майже заспівав на вухо дружині Євген, але господар почув.
– Ікра є, а як же ж?! Кабачкова, дуже смачна. А ще біленька є, – потираючи руки, сказав Юрій.
– Так, свате, я не люблю біленьку, я тільки якщо багаторічної витримки можу пригубити.
– Такі теж є. Три зірки! А витримки вже 25 років. Ось! Славко, як народився, ми її поставили сюди. Саме час відкрити…
Відпиратися було безглуздо, хазяїн квапливо відкривав пляшку. Хазяйка метушилася, виставляючи на стіл соління…
У центрі столу стояла величезна тарілка з запеченої в духовці до апетитної скоринки курочкою й картоплею, щедро посипаною зеленою цибулею.
У невеликих кришталевих салатницях, розставлених по столу хаотично, лежали мариновані опеньки, солоні огірочки й мариновані помідори, салати. На пласкому блюді для риби був слабосолений оселедець з покладеними зверху товстими кружальцями свіжої цибулі.
Людмила сіла на стілець і зітхнула.
– А огірочки, які моя дружина робить, хрумтять так, що слинки течуть, а грибочки… Кращої закуски не знайти!
– Ми звикли устриці, креветки під хороше ігристе. А таке давно не їмо, правда ж, Євгене? – збрехала Люда.
– Та-а-к, – потягнувся за біленькою її чоловік, ковтаючи слину – давно він так ситно і просто не їв.
– От і згадайте, як це смачно. Давайте за знайомство. Олю, ну де ти, тут усього достатньо, ходи до нас, – підняв чарку Юрій.
Жінки вдали, що пригубили, чоловіки випили.
– Ну, між першою й другою.., – почав Юрій, і Євген почав потирати руки.
– Ні-ні, що ви, Євгену не можна одразу стільки, у нього… Слаьий він, – знову збрехала Люда, а Євген сумно відсунув чарку трохи далі від себе.
Стало зрозуміло, що дружина не дає йому розгулятися і контролює за столом.
– Давайте краще обговоримо весілля. Скоро Славко зробить пропозицію, я так зрозуміла? – поцікавилася Люда.
– А це ми не знаємо, він нам не говорив, – знизала плечима Ольга.
– Але все ж. Можна й зараз домовитися, що ми даруватимемо молодим, і де відзначатимемо. Які гроші ви маєте, вистачить вам, щоб весілля сплатити? – продовжила Люда видавати одне запитання за іншим.
Тут Ольга трохи не поперхнулася. Юрій теж жувати перестав і запитав:
– А ви що ж, у святкування не вкладатиметеся?
– Ми? А хіба наречений не оплачує весілля? – здивовано запитав Євген.
– Ми нареченій сукню купуємо. А вона дуже дорога, – додала Люда.
– А ресторан, прикрашена машина, це що копійки? – не втрималася Ольга.
– Не копійки, звісно. Але нам і зачіску, й макіяж…
– Мені, здається, – зупинив Люду Юрій. – Що цю розмову ми завели передчасно, може вони й одружуватися не будуть.
– Зачекайте, – тут уже не витримав батько Жанни. – Це виходить, що моя дочка тільки для розваги, а не для спільного життя? Як весілля не буде?!
– Зараз так багато хто живе. А раптом щось? – розвела руками Ольга.
– Що не так? Ми з Людою за місяць заяву подали, не перевіряли роками один одного, досі чудово живемо, – відповів Євген.
– А це тоді було, зараз все інакше, – заперечила Ольга.
– Та це ви кажете, бо у вас син. Була б донька, ви по-іншому співали б, відповіла їй Люда.
Розмова почала все більше скидатися на суперечку, а пізніше, взагалі, на сварку. Гості стали звинувачувати батьків Слави у всьому, ікру теж пригадали. Залишатися на чай передумали й пішли.
Юрій закрив двері й повернувся у кімнату.
– Ці зовсім шалені! І весілля оплати, і наш син у всьому винен, – видала дружина.
– Втомився я, Олечко…
– А не треба було біленьку брати, не втомився б.
– Не про те я… Скільки ми вже ці вистави розігруємо? П’яті оглядини в нас? Коли ж наш син одружиться?
– А я не втомилася, думаєш? Готувати це все, тепер мити руками, прибирати. Це вдома у мене посудомийка, а тут ні. Може, продамо квартиру твоїх батьків, адже десятий рік стоїть пуста.
– Не можу, Олю. Рука не піднімається. Думав, Славко тут житиме. А йому новеньке все подавай, новобудову…
Вкотре розігрували батьки В’ячеслава виставу перед батьками другої половинки сина. Дізнавались, що за дівчина, з якоїсь родини, намагалися зустрітися з батьками, переживали, що син зробить невірний вибір.
Багатство своє на людях не показували. Приймали всіх завжди у старій квартирі, щоб побачити реакцію другої сторони.
Хтось подобався Ользі і Юрієві, хтось ні. Але син завжди робив, як хотів. Говорив, що це його життя, його вчинки й вибір.
– Виходить, Жанночка теж не цукор, бо Славко вже давно б каблучку купив.
– Ой, – махнув рукою Юрій. – Хай робить що хоче, набридло, – він підсунув до себе чарку. – Може, ми надто зациклилися. Хай як хоче…
– Хай як хоче, – повторила дружина. – Але я хочу хорошу матір для наших онуків.
– Давай дамо синові спокій.
– Старієш ти, Юрку, а ми тобі ювілей тільки відгуляли.
– Це не я такий, це…
– Життя таке, хочеш сказати?
– Ні, дружина, – засміявся Юрій, взявши з тарілки огірок.
– Що-о-о?! – взяла зі столу рушник Ольга.
– Пожартував я, пожартував. Та не бігай ти, сядь. Давай посидимо. Давно так просто не сиділи, не розмовляли. Все біжимо кудись, поспішаємо, а життя ще швидше за нас мчить…
Ольга сіла поруч із чоловіком і зітхнула:
– Тільки недавно, здається, ми за цим столом із твоїми батьками сиділи, ти мене знайомити привів. Оком моргнули, вже наш син виріс.
– Ще раз моргнемо, і вже Славко сидітиме за столом своїх дітей одружувати буде. Ось і виходить, що дивись, не дивись на сватів, а жити не нам, а дітям нашим. Головне, щоб було кому моргати після нас. Це найголовніше.
– Ти мені зуби не заговорюй, Юрко, очі дивлюся, вже веселі. Поїхали додому, де мій телефон, подивлюсь, син фотографії нові виставив кудись, чи ні?
…А В’ячеслав таки одружився із Жанною. У них щаслива родина, двоє діток.
А Юрій з Ольгою таки подружилися зі сватами і з усмішкою згадують своє знайомство з ними…