– Як забираєш у місто? – мати підійшла до столу і сіла на табуретку.
Новина, яку їй щойно повідомила дочка, була приголомшливою.
– А так. До школи Маринці настав час, їй же сім уже, – відкушуючи пиріг з лівером, спокійно сказала Оксана.
Катерина Андріївна відчула, як щось гірке й велике почало підніматися з грудей до горла, стало зле. Її маленька, світла хата стала тиснути з усіх боків.
– У нас теж школа є, гарна, між іншим. Та що я кажу, ти й сама в ній навчалася, – мати швидко встала з табуретки і вдала, що зайнята, – загриміла чистим посудом.
Дочка перестала жувати, поклала недоїдений шматок пирога на тарілку і зробила ковток чаю.
– Це не обговорюється, мамо. Тут я її залишити не можу, та й документи до школи я вже подала, треба купити форму.
– Сім років дитина тобі не потрібна була, а зараз що ж сталося?
Дочка знизала плечима:
– Чому не потрібна? Я щовихідних приїжджала.
– Так, приїжджала, раз на місяць у кращому разі, та й то не ночувала.
– Мамо! Я працювала!
– А чи потрібна була дитині твоя робота? Вона матір не бачила, при мені росла.
– А ти що, чужа людина? Ми ж з тобою домовились.
– Домовилися, – повторила мати з жалем.
– Зате тепер маю своє житло в місті, – заперечила дочка. – І мені не потрібно з дитиною тягатися по орендованих квартирах.
Була у цих словах частка правди. Мати розуміла, але гіркота всередині лише розросталася.
– Це так, це добре, Оксано, що ти на квартиру заробила, тільки нам із Мариною від цього ні холодно, ні жарко. Це ти собі старалася. Може, зараз неприємні речі скажу, але дочка тобі не потрібна. Тоді не потрібна була і зараз.
Оксана різко встала. Хотіла, сказати матері щось колке натомість, але стрималася.
– Марину сьогодні заберу.
Оксана вийшла на ґанок і важко видихнула.
Катерина Андріївна хотіла вийти і висловити дочці у вічі, що місто не пішло їй на користь, але теж стрималася.
Внучка, що грала з подружками у дворі, повернулася і, побачивши матір на ганку, застигла.
Марина, яка давно відвикла від матері, так і стояла перед жінкою і довго розглядала її. Часто перед сном дівчинка заплющувала очі і намагалася уявити собі матір. Але образ завжди виникав змащений, і жінка була схожа на бабусю.
У жінки, що стоїть на ганку, була приваблива зовнішність, дочка на неї майже не була схожа, крім світло-русявого кольору волосся. Жінка була худорлява, чудово складена, з милим личком, на якому зовсім не надрукувався час. Про те, що колір волосся цих двох родичок один, нагадували лише відросле коріння волосся матері. Солом’яний колір їй не личив, зовсім, але вона завзято фарбувала волосся саме в нього. Мати була копією свого батька, а дочка – копією свого. Марина нарешті перестала розглядати матір, перевела погляд знову на обличчя і побачила, що вона на неї навіть не дивиться. Погляд матері був спрямований кудись у далечінь на вулицю.
– Збирайся, о п’ятій автобус, ти поїдеш зі мною.
Марина раптом стрепенулась і кинулася до хати. Скільки вона мріяла про це, скільки разів уявляла, що мати притисне її до себе і скаже, що дочка потрібна їй, і вона забирає її в місто, до себе, що не може жити без неї, нудьгує.
Дочка вискочила на ганок і спитала, не стримуючи посмішки:
– А що збирати?
– Що тобі потрібно на перший час, те й бери, решту потім купимо. Одну сумку, – додала мати, так і роздивляючись щось на дорозі.
Катерина Андріївна побачила, як онука вбігла до хати та почала перебирати свої речі. Душа бабусі стислася. Наче в цій дівчинці і було її життя, а зараз вона збиралася їхати далеко.
Розлучитися бабуся з онукою ніяк не могла. Катерина Андріївна притиснула дівчинку до себе і гладила по голові довго-довго, втішаючи швидше себе, ніж Марину.
Внучка весь цей час поглядала на матір, а та на годинник.
– Ну, годі, а то спізнимося. Бувай, мамо.
– Бабуся, відпусти, мені час.
Марина намагалася усунутись від бабусі, але її локони накрутилися на гудзики старої кофтинки. Катерина Андріївна прийняла цю дрібницю за знак.
– Приїжджайте на вихідні! – гукала доньці з онукою бабуся, вискочивши за ними на дорогу і розмахуючи рукою.
Марина тільки один раз обернулася, мигцем, мимохідь, і прискорила крок. Мати веліла йти швидко.
***
Такого суму Катерина давно не відчувала. Навіть коли раптово пішов із життя палко коханий чоловік. Сумувала, так, але жила. А тут ніби надломили її всю, той сталевий стрижень, що тримав все навколо і здатний винести всі тяготи.
До вересня похолоднішало.
Катерина Андріївна почала одягатися тепліше, не помічаючи, що час вже було топити піч. Забрала город, закатала банки, приготувала все до зими і зрозуміла, що тепер їй лишилося тільки плакати. Щохвилини і секунди вона згадувала внучку. Вона раз у раз сиділа біля вікна або стояла біля хвіртки і дивилася на дорогу, іноді ловила себе на думці, що дивиться, як ідуть і повертаються зі школи чужі діти, онуки. Іноді чекала, коли до села приїде автобус. А раптом. А може, сьогодні.
Телефону у Катерини Андріївни не було. З нагоди вона бігала до сусідки і за літрову банку маринованих овочів дзвонила куди треба. Кілька разів вона дзвонила дочці, але та відповідала швидко і завжди була зайнята.
– Бабо Катя, а Марина приїде на канікули? – запитала сусідська дівчинка у жінки, коли проходила повз неї.
Катерина Андріївна, яка прибирала опале листя в квітнику, застигла і подивилася на дівчинку в блакитній курточці та білій шапці.
– А коли канікули?
– Через тиждень.
– Не знаю, люба, не говорили.
– Шкода. Сумую я за Мариною.
– І я, сумую.
Дівчинка пішла, а Катерина Андріївна кинула граблі та зайшла до хати. Сльози котилися самі, клекотіло в грудях.
“Та що ж це таке”, – сердилася на себе жінка, вона вмилася і сіла на диван.
Шалена думка виникла майже відразу. Катерина Андріївна взяла свій записник і на трьох невеликих папірцях написала адресу доньки. У новій квартирі мати не була жодного разу, не запрошували. Тому куди їхати і як вона не знала.
– Мені, Іванівно, дай квиток до міста на п’ятницю. Так. Я до внучки поїду, канікули ж. Ага. Ні, на дорогу назад поки не потрібно.
Катерина Андріївна вийшла з будівлі автовокзалу та притиснула квиток до себе. Він був провідником. Провідником до радості та втраченого спокою.
Автобус, як на зло, їхав повільно, даючи розглянути околиці в найдрібніших подробицях. Листя вже давно не було на деревах. Місцями автобус практично зупинявся, було чути, як водій лаявся, і, підживлюючись цими словами, транспорт рухався вперед.
Майже двадцять років вона не була у місті, не було потреби. За такий час усе змінилося. Навіть будівля автовокзалу. Там, де колись були пустирі та сквер, тепер височіли багатоповерхівки, однакові, сірі, без будь-якої індивідуальності.
На автобусній зупинці Катерина Андріївна дістала папірець з сумки і вже хотіла пристати до жінки похилого віку з питаннями про те, як їй проїхати, але прямо перед нею зупинився автобус, де великими літерами на склі значився потрібний пункт.
– До ЖК “Щасливий” доїду? – не вірячи своєму успіху, запитала Катерина Андріївна. Люди в автобусі закивали.
Дві високі багатоповерхівки з обох боків підпирали небо над дуже довгим будинком, наче два стовпи чи піки. Будинок посередині мав арку, через яку можна було увійти до житлового комплексу “Щасливий”.
Потрібний будинок Катерина Андріївна знайшла майже одразу. Біля закритого під’їзду довго чекала, коли хтось вийде чи зайде. Двері відчинила онука.
Марина кинулася до бабусі і втиснулася в її велике тіло якнайсильніше, а потім розплакалася.
– Ну-ну, такі гарні очі не можна солоною водою вмивати.
Катерина Андріївна довго розглядала внучку, бажаючи зрозуміти, чи змінилася вона.
– Підросла, – резюмувала бабуся.
Світла велика, по квадратних метрах квартира матері сподобалася. Марина відразу почала накривати на стіл.
Бабуся не відводила від онуки очей. Там весело і спритно справлялася з тарілками, чашками дівчинка, що Катерині Андріївні було приємно. Навчила.
– Мама на роботі?
– Ага, – кивнула онука і трохи зніяковіла.
– Ну, розповідай, як ви тут живете, як навчання?
– В школі все добре. Зараз принесу планшет, покажу фотографії.
– Планшет? – для Катерини Андріївни слово було нове, зовсім незнайоме. У побут на той час вже увійшли стільникові телефони, та інша техніка, але бабуся була далека від цього.
Марина почала показувати свої фотографії і мимохідь запитала, що запропонувати бабусі на вечерю.
– Сьогодні я готувала макарони по-флотськи, а завтра борщ варитиму.
– А що мама готує?
– Мама нічого, вона рідко вдома їсть, перекушує.
– Перекушує. Зрозуміло. А пере хтось, прибирає?
– Я. – Марина посміхнулася. – Пральна машина автомат тут. Не треба як ми з тобою воду носити, полоскати, тільки натиснути кнопку і все. А підлогу я швидко мию, чисто ж, бабусю?
– Чисто, моя хороша, ти молодець.
– А крім школи, куди ще ти ходиш, у які гуртки? На малювання ходиш?
– Ні, на малювання не ходжу, не встигаю.
– Графік незручний чи уроки вчиш?
– Нам мало задають, загалом у першому класі не повинні давати домашнє завдання, але батьки погодилися, що трохи можна. А потім я приходжу додому та роблю домашні справи.
– Ясно, сонечко.
– Але я сама малюю зараз, – Марина втекла до кімнати і принесла альбом із малюнками.
– Отут дуже реалістично вийшло, добре й фарби такі точні підібрала, – хвалила жінка внучку.
– Тобі, бабусю, малювала, бери. Ось дім наш, ось ліс, а тут річка та поля.
Катерина Андріївна підібгала губи.
– Ой, доки не забула, – вона дістала з сумки гроші і простягла внучці, – тобі на фарби, пензлики, альбом, сама купувати не стала, вибереш потрібні.
– Дякую бабусю, – внучка поцілувала жінку в щоку.
– А подружки вже є тут?
– Тут навіть гуляти ніде, машини кругом і двір маленький, друзі вечорами не можуть, а у вихідні їдуть.
– А мама грає з тобою, розмовляє?
– Їй ніколи, вона працює, – опустивши очі, сказала Марина, але тут же перевела тему, вирішивши принести бабусі свої зошити.
– Я вже добре читаю і пишу непогано, багато однокласників нічого не вміють, їм важко. А я в шкільну бібліотеку записалася.
– Молодець, Мариночко, читай, дівчино. У книгах не тільки грамота, в них життя наше описане, але так добре.
Внучка кивнула.
– Пізно вже, – бабуся подивилася на кухонний годинник, що висить над столом. – Коли мати прийде?
– Вона завтра вранці тільки прийде.
-Як вранці?
– Вона у свого Андрія.
– Якого Андрія?
– Я не знаю, вона ж не каже. Приходив він кілька разів. Шоколадку мені приносив, а потім вони з мамою йшли.
“Добре, що не залишає вдома чоловіка”, – подумала мати.
– Виходить, ти одна ночуєш?
– Так, у п’ятницю буває в неділю.
Мати похитала головою і обняла внучку:
– Ходімо до кімнати, покажеш мені, як ти тут живеш.
Оксана ввалилася в квартиру під ранок, ледве стоячи на ногах. Побачивши матір, вона спочатку зраділа, але після посмішки повільно зійшла з її губ.
– Засуджуєш?
– Ні, – спокійно відповіла мати і лягла назад на диван.
У такому стані щось з’ясовувати чи навіть розмовляти з дочкою вона не хотіла.
Опівдні Оксані зателефонували і вона довго розмовляла у ванній кімнаті по телефону, попередньо ввімкнувши воду.
– Андрій? – спитала мати, викладаючи на тарілку гарячий млинець.
– Так, – Оксана закуталася в халат і поправила на голові рушник.
– Наречений твій?
– Ні, ми просто зустрічаємося.
– Як просто зустрічаємося? – мати навіть поставила сковорідку назад на плиту, так і не наливши тісто на неї.
– Мамо, ну ти що, не знаєш, як зустрічаються?
– Оксано, я не зрозумію, навіщо тобі просто зустрічатися, коли можна вийти заміж?
– А думаєш легко на одну зарплату жити? А Андрій мені грошей підкидає, – Оксана схопилася зі стільця і відчинила кватирку
– Краще жити на свої, ніж брати від чоловіка гроші за проведений час, це ж як…
– Так, мамо, саме цим я й займаюся. Ну кому я потрібна з дитиною?
– Чекай. Сім років ти жила без дитини, тобі ніхто й ніщо не заважало будувати сім’ю. Навіщо ти привезла сюди дочку? Говориш їй прати, готувати їжу, мити все? – обурилася мати.
– Якщо вона живе зі мною, отже, повинна стежити за порядком у квартирі, готувати їжу мені теж ніколи, я приходжу, коли вона вже спить, та й прати в тазику не потрібно, машинка є.
– Ми тебе з батьком у дитинстві вчили, щоб ти все вміла, але на тебе свої обов’язки не перекладали. А дитинство, хіба Марині не потрібне дитинство? Чи не здається тобі, що вона виконує твою роботу, чи того гірше роль хатньої робітниці? Оксано, вона ще дитина! Їй страшно залишатися ночами вдома. Тут же все скрипить, стукає, постійно шуми та шарудіння.
– Їй сім! – намагалася виправдатись Оксана.
– Сім?! – Мати не витримала. – А я тобі нагадаю. Тобі десять було, коли в нас корова загубилася, ми з батьком пішли її в ліс шукати, повернулися, а ти за грубкою з котом сиділа, тобі страшно було. Пам’ятаєш? Я увійшла, а ти на мене кинулася обіймати. Десять, Оксано! І ти вдома у себе була, у звичній для тебе обстановці. А тут для Марини все чуже, незрозуміле. Серце де твоє, доню?
– Не смій мені нотації читати! Я вже доросла.
– Минув час, коли я тебе з ложки годувала, та нотації читала, розуму вчила, тепер ти сама собі господиня, слухати мене не будеш. Все, що мені залишається, це молитися за тебе. Ось це я роблю.
Мати взяла свою сумку, пройшла до кімнати та обняла онучку на прощання.
До автовокзалу Катерина Андріївна стримувала сльози, стискала руки в кулаках, і потім, сівши в перший автобус до села, всю дорогу назад мовчала, з сусідками, які обговорювали всіх і все, не розмовляла, відвернувшись у вікно. Тільки вдома, зайшла, сіла посередині кухні і вилила всі сльози, що збирала з тієї самої розмови з дочкою.
Прокинулася Катерина глибокої ночі. Прокинулась через те, що стало їй холодно на підлозі. Грубка не топлена
Зранку пішов сніг.
Катерина Андріївна довго не вставала з ліжка, нічого їй не хотілося. Хотілося заплющити очі і не прокинутися.
– Мамо! Мамо! – почула вона крізь дрімоту. То був явно голос Марини.
Катерина Андріївна зібрала в собі останні сили та встала. Вже на ганку хотіла накинути куртку, але явне “Мама” переконало її підійти до хвіртки.
По вулиці бігла Марина, онука, вона була погано помітна в цьому обвішаному білими крапками повітрі, але те, що це була вона, не викликало сумнівів.
Катерина Андріївна вискочила на дорогу та розкинула руки дівчинці назустріч.
Марина розплакалася в голос, як тільки торкнулася бабусі.
– Що сталося?
– Так. Не можу без тебе, бабусю. Зовсім не можу, аж ніяк.
– Ти одна приїхала?
– Так, до дядька Сергія підійшла і сказала, що дуже треба додому до села. Гроші, що ти мені подарувала, витратила, вибач, бабусю.
– Ходімо додому, тут холодно. Чекай, мені здалося, що ти гукала «мама», дорогою.
– Так і є! Ти моя справжня мама, хай і бабуся. У нас у класі є Петрик, у нього батько не рідний, але він усім каже, що це його справжній батько, бо батько не той, хто народив, а виховав. Ось і ти в мене мама, а не бабуся.
– Мила моя, – сльози втримати бабуся вже не могла, міцніше притискаючи до свого боку внучку. – Мати знає, що ти поїхала?
– Ні. Я не сказала. Їй байдуже, вона поїхала з Андрієм за місто до понеділка.
– Треба сказати, навіть якщо вона не переживає. Так мені буде спокійніше. І нехай тепер приїжджає сюди, говоритимемо як далі жити. Домовлятися.