Денис читав газету й пив каву. Ну, і що що вже йшло до ночі, спати все одно не хотілося.
Здавалося, що ось-ось має статися щось погане. Невиразне відчуття чогось нехорошого поступово огортало його дедалі більше.
І ось молодик нетерпляче пішов по кімнаті, раз у раз чомусь поглядаючи на годинник, а потім і зовсім вийшов на балкон.
З глибини квартири пролунав гуркіт і дзвін скла.
Почувши цей звук, у Дениса все стислося всередині. Він досі не любив такі звуки. Не любив з того самого випадку, коли він їхав машиною…
Чоловік пішов подивитися, що ж там сталося, поки його не було.
У вітальні на підлозі лежав портрет батька, який чомусь зірвався зі свого кріплення і опинився на підлозі.
Рама була ціла, ось тільки скло, що захищало портрет від пилу, було розбите.
Знову передчуття чогось поганого почало огортати Дениса з новою силою, і він, схопивши телефон, почав набирати номер матері.
Мати не відповідала, як і батько. Його помічниця по господарству теж мовчала і тільки ближче до ранку, коли він від втоми й занепокоєння непомітно для себе заснув на одному з крісел у вітальні, Дениса розбудив наполегливий дзвінок.
– Алло! Синку! Батька не стало! Приїжджай терміново!
Голос матері тремтів і Денис не знаючи що відповісти, мовчки поклав слухавку.
От звідки ці похмурі передчуття, ось чому вчора впав портрет…
Це наче батько намагався попередити, а він не розумів.
Навіть не подзвонив йому, не поговорив з ним наостанок, не пробачив перед його відходом, хоча він намагався, але, здається, було вже пізно.
Денис багато років жив сам. З того самого моменту, коли він дізнався, що батько зрадив його, знищив його почуття і дозволив піти тій, без якої Денис не уявляв свого життя.
Він і сам був тоді не проти піти в засвіти, ось тільки шкодував мати – вона б не витримала цієї втрати.
Розсварившись із батьком, Денис назавжди залишив батьківський дім. З матір’ю він іноді зідзвонювався, а от із батьком не спілкувався зовсім, ось і зараз він вагався їхати йому на поминки чи ні?
Трохи подумавши і вирішивши, що матері зараз зовсім нелегко, Денис вирішив, що їхати все-таки треба. Адже він єдиний син і йому доведеться займатися всіма організаційними питаннями.
Викликавши таксі, бо на своєму автомобілі Денис їхати не наважувався, чоловік зібрався й вийшов із квартири.
Небо було похмуро сірим, ніби сама погода вирішила оплакувати цю непоправну для сім’ї Дениса втрату.
Скільки років він не спілкувався з батьком? Сім? Десять? Він уже й сам не пам’ятав. Давно це було, але переживання від втрати жили з ним усі ці роки.
Замислившись, Денис повернувся в ті далекі роки, де колись він був щасливим і коли все втратив.
Ось він мчить на новенькій машині, звук гальм, дзвін скла… Він приходить до тями шепочучи:
– Врятуйте Марійку… Марійку врятуйте…
Хтось каже, що з нею все гаразд, що ними займаються найкращі лікарі, а потім він знову спить.
Денис прийшов до тями пізніше. Першими, кого він побачив, були його батьки. Він одразу спитав про Марійку, мати промовчала і винувато опустила очі, а батько сказав, що йому треба думати про себе, а не про цю дівку.
Тоді Денис вперше сварився з батьком. Він галасував, щоб його батько допоміг Марійці, взяв усі витрати на себе.
Григорій Романович тільки махнув рукою.
Весь час, поки Денис проходив процедури в лікарні, від нього ні на крок не відходили лікарі та медсестри, а коли він цікавився станом Марії, всі чомусь відмовчувалися.
Насамперед, коли Денис вийшов з лікарні, він поїхав до неї. Квартира була закрита, а літня сусідка сказала Денису, що батько Марії після поминок закрив квартиру і кудись поїхав.
Після поминок…
Марії не стало, а це означало тільки одне – це він винен у всьому.
Денис став уже не таким, як раніше. Він почав поступово звикати до звичайного життя, тільки з дівчатами не хотів мати нічого спільного.
Якось він зустрів батька Марії. Чоловік якось дивно на нього подивився і поспішив перейти на другий бік вулиці.
Коли Денис таки наздогнав його, той сказав, що це він у всьому винен.
– Ми люди бідні… Це тебе одразу повезли в найдорожчу лікарню. Її ж не стало…
Того дня Денис посварився з батьком, і гримнувши дверима, пішов із дому назавжди.
Знайшов орендовану квартиру на іншому кінці міста, він влаштувався на роботу в кафе, навчився поєднувати роботу й навчання.
Зараз він співробітник юридичної фірми і давно живе у своїй власній квартирі, а відчуття щастя як не було, так і немає.
Мама багато разів просила повернутися, просила поговорити з батьком, мовляв, він дуже слабий і що так не можна, але Денис був непохитний.
Він не міг вибачити того, що його батько міг, але не оплатив процедури Марії.
Так з думками про сумне Денис під’їхав до батьківського будинку. Скільки років він тут не був, а тут все було так само, ніби він поїхав звідси тільки вчора і вже сьогодні повернувся.
Мати сиділа в улюбленому батьковому кріслі і беззвучно плакала. Від безсонної ночі вона побіліла і ніби постаріла на десять років. Їй кілька разів ставало недобре, що навіть довелося викликати швидку, тому, як Денис і думав, поминками довелося займатися саме йому.
Після поминок всі поступово розійшлися хто куди, і тільки Денис окинув поглядом цвинтар.
Цікаво, де похована його Марійка, адже він так жодного разу й не відвідав її могилку.
Шукати не було часу, треба було поспішати в кафе, де він організував поминки батькові. Мимохідь він спитав у сторожа, про Марію, назвав прізвище.
– Тут її точно нема, – сказав він.
– Як нема? Подумайте гарненько.
– Я добре знаю її сімʼю. Не стало матері Марії, начебто серце, а дочка їх наче жива…
Денис нічого не розумів. Як таке було можливе?
Він стільки років думав і вірив, що його Марії немає, а виявилося…
А виявилося, що це чийсь злий жарт, а головне і батько Марії так переконливо брехав, що він повівся.
Квартира Марії так само була замкнена, і Денис повільно попрямував до себе.
Якщо вона жива, то його мати повинна знати про це. Не встиг він сховатись за поворотом, як до будинку під’їхала машина, з якої вийшла дівчина.
Дівчина була дуже красива і якби не її невпевнена слаба хода, то вона, напевно, мала б великий успіх у чоловіків.
Вона окинула уважним поглядом будинок і зробила крок вперед. Як давно вона тут не була, як давно не дихала таким рідним повітрям, де все нагадувало минуле.
Хотіла приїхати, й не могла. Вони обіцяли, а значить, мали виконати обіцяне. Тепер Григорія Романовича більше немає, а значить, вона може більше не ховатися.
Залишившись з матір’ю наодинці, Денис не вагаючись, запитав:
– Мамо, а чому ви приховували, що Марія жива?!
– Хто тобі сказав про це? Хоча… Це вже не так важливо… Вона багато пережила… Ти знав, що вона чекала дитину? Ні? Вона втратила її… Ми подумали, навіщо тобі така дружина, бо ж ти гідний кращого.
– Чому ви за мене все вирішили?! Звідки ви знаєте, що краще, а що гірше для мене?!
– Їй не давали жодних шансів, і тоді твій батько поставив їм умову – він поставить їхню доньку на ноги, тільки вони повинні назавжди зникнути з нашого життя. Тут ще й її матері не стало… Одним словом батько Марії разом із дочкою поїхали з міста. Де вони жили, весь цей час я не знаю, але я ні про що не шкодую. Повторю ще раз, ти здоровий чоловік, і я сподіваюся, що ти таки знайдеш гарну дівчину, яка зможе подарувати тобі спадкоємця.
– Мамо, ви з батьком зіпсували мені життя. Раніше я не любив тільки його, а тепер вас обох!
Денис вийшов із дому. Сівши в таксі, він знову поїхав до будинку Марії, ніби якась невідома сила вела його туди. Зупинившись біля її дому, він з тугою глянув на вікна. Ось штора, ніби колихнулася від вітру. Це означало, що хтось у будинку все ж таки був, раз кватирка була відкрита.
Незабаром повз машину пройшла дівчина. Вона несла два пакети. Денис втиснувся в крісло автомобіля, ніби чогось злякався, потім зробив глибокий вдих, і, вийшовши з машини, гукнув:
– Марійко!
Дівчина обернулася. Так то була вона. На очах у закоханих заблищали сльози.
Скільки років минуло, а їхні почуття аж ніяк не згасли, а навпаки ніби стали сильнішими. Пакети випали з рук дівчини і вона кинулася до нього. Денис поспішив до неї на зустріч.
Закохані стояли, обійнявшись, і ніби боялися, що коли розійдуться, то можуть знову втратити один одного.
Вони знайшли одне одного, щоб нарешті стати щасливими, адже скільки не приховувати правду, рано чи пізно істина все одно відкрилася б.
Жаль тільки стільки часу вони втратили, хоча втратити час не так страшно, страшно втратити довіру до близької людини, після чого колись близька й рідна людина назавжди стане чужою…