Андрій, Федір та Михайло рідні брати.
Андрій старший. Після школи поїхав вчитися і в батьків з того часу бував дуже рідко. Особливо їх життям не цікавився. Живі, здорові і добре, брати є поруч – подбають. Про себе розповідати не любив, але завжди хвалився своїм високим становищем. Улюблені фрази завжди були в розмові: все в шоколаді, все схоплено, все оплачено. Швидше, вище сильніше, у нього можна було перефразувати – крутіше, дорожче, престижніше.
Брати про нього навіть придумали свою приказку: “пальці віялом, а під віялом пусто.” Не вірили вони йому, він і раніше обманював.
Федір був середнім із братів, сільський чоловік. Виріс і одружився у рідному селі. Будинок великий із дружиною звели. Молодший Михайло допомагав у будівництві і грошима і руками. Федір чоловік серйозний, роботящий, тільки іноді загульбанити любить. Рідко але мітко. Разів зо два на рік, але по тижні. А що з нього взяти, хто на селі не без гріха? Натомість сім’ю ніколи не ображав, дружину поважав, з дому нічого не виносив. Після гульбань сварив себе, просить вибачення перед дружиною, і знову гроші заробляє.
З Михайлом вони жили дружно. Молодший також у селі залишився. Вирішили, що він з батьками житиме. Дружину він у їхній дім і привів. Батьки її добре прийняли, працьовита, господарська. У селі всі жили дружно, тихо.
Андрій приїжджав приблизно раз на три роки, а то й рідше, адже сім’ю і на море треба звозити, а село не дуже потрібне. До себе не запрошував та й не прагнули брати до цього. Куди їм із сільськими манерами до такого крутого брата в гості їхати. Вони й до обласного центру рідко вибираються.
Подарунки привозив батькам, братам та родичам щоразу однакові. Чоловікам – сорочка в клітину, жінкам – постільна білизна, дітям та іншим – цукерки. Добре, хоч постільну білизну, а не хустки.
***
Після чергової відпустки Андрій поїхав, але його наздогнав дзвінок. Не стало батька. Він і так вже був поганий. Андрій довго журився, що не вчасно, що повернутися йому довелося, витрати зайві. Батька провели в останню путь. Мати Андрію відрахувала суму на дорогу.
– Візьми, коли довелося повернутися. Біда вона не запитує, в який час їй приходити.
– Ти хоч, мамо, так не зроби. – сказав він, забираючи гроші.
Матері не стало за п’ять років. Це, звичайно, теж не дуже підходило для Андрія, але він приїхав. Після всіх заходів Андрій завів розмову із родичами. Усіх зібрав у будинку батьків.
– Все позаду. Їздити мені так далеко не з руки, але доведеться. Тож давайте всі питання вирішимо відразу і зараз.
– Давай вирішимо. Пам’ятник ми й без тебе поставимо матері. Батьку все зробили.
– А я не про це! Час вирішувати, що робити зі спадщиною. Я старший, значить і мій дім. Заощадження розділимо порівну.
Олена, дружина Михайла, почула свисток чайника, зіскочила з місця та хотіла йти на кухню.
– Куди? Розмова не закінчена.
– Чайник кипить.
– У вас все по-старому. Чайник має сам вимикатися. Жодної цивілізації. З будинком все ясно. Де заощадження?
– Які?
– Такі! Грошові! Усі мають, і батьки мають мати.
– Ну от, усі заощадження. – Михайло кинув на стіл декілька купюр по пʼятсот гривень.
– І все?
– А що ти хотів? Пенсію їм додому приносили. Багато грошей на життя пішло. Мати останні два роки лежача була, памперси та багато чого потрібно було купувати. Ти ж не цікавився її здоров’ям. Після твого останнього від’їзду одразу й злягла.
– Памперси? А як раніше без них обходилися?
– Так, у нас же село. Цивілізація до нас не дійшла. – Вставила Олена.
– Ось тебе не питають.
– Ще як питають. Це наші дружини доглядали за матір’ю. А твоя в цей час на пісочку грілася, та в морі плескалася.
– Вона тут взагалі ні до чого.
– Точно. Ми її років двадцять уже не бачили, і тепер не побачимо.
– Гаразд, без грошей обійдемося. Я збираюся переїжджати додому. Дружина в мене нова, хоче в село. Тож будинок звільніть, ми тут житимемо. Там все вже продаємо.
– А який дім тобі звільнити? Он поруч будинок Марії вільний. Діти продати її не можуть, сильно розвалилася.
– Я що, не зрозуміло сказав? Цей дім! Батьківський. Я старший – мій дім.
– Ні. Будинок Михайла та Олени. Як не крути, а вони заслужили. Ми не претендуємо, Михайло нам допомагав у будівництві. А тобі батьки гроші надсилали, поки працювали. Не забув?
– Висилали, але чи багато це? Заслужили? Це я заслужив, стільки років жив від малої батьківщини, від батьків, від родичів.
– Які пафосні слова!
– Досить розмов. Краще звільняйте будинок. Все належить старшому синові. Півроку у вас є.
– А в тебе нема. Будинок належить вже давно Михайлові. То ще батько вирішив.
– А мене чому не спитали!
– Хата була батька, йому й вирішувати було. Нічого не змінилося б. Адже в тебе все там круто, все схоплено, оплачено. А ми бідне село.
– Значить, даремно я це все казав?
– Виходить так.
Андрій поїхав.
– Як мав рацію батько.
– Не зовсім. Він же думав, що Андрій приїде за своєю часткою, а йому все подавай. І не посоромився.
Поїхав старший брат, а життя в селі триває. Пам’ятник матері поставили без його участі навіть звертатися до нього не стали.
Два брати та їхні сім’ї живуть дружно. Кожен давно має великі сім’ї з онуками і навіть правнуками.
Андрій дзвонить рідко, привітати зі святами, а приїхати здоров’я вже не дозволяє.
Нова дружина від Андрія пішла. Квартири немає, залишив дітям та першій дружині, сподівався на будинок батьків. Живе у невеликій кімнатці, все що зумів купити. Лише нічого цього родичі не знають. Чоловік у цьому ніколи не зізнається. У нього все схоплено і все в шоколаді. Пальці віялом.