Аліса відчула недобре, щойно переступила поріг ресторану.
Щось тут було не так – надто безлюдно для п’ятничного вечора, надто приглушене світло, надто старанно посміхається офіціант.
Максим, втім, тримався як завжди – тільки пальці, що стиснули її долоню, трохи тремтіли.
– Ваш столик, – офіціант відсунув стілець, і Аліса застигла на порозі невеликої vip-кімнати.
Сотні свічок мерехтіли в напівтемряві, відкидаючи химерні тіні на білу скатертину.
У центрі столу височіла ваза з темно-бордовими трояндами – її улюбленими. Звідкись лилася тиха музика.
– Максиме, – видихнула Аліса. – Що відбувається?
Замість відповіді він опустився на одне коліно. У його тремтячих пальцях блиснула каблучка.
– Алісо Борисівно, – урочисто сказав він. = Я довго думав, як зробити цей момент особливим.
Але потім зрозумів – байдуже де і як.
Важливо лише одне – ти згодна стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його схвильоване обличчя, на вперте пасмо, що впало на лоб, на несміливу усмішку – і відчувала, як душу заповнює невимовна ніжність.
– Так, – прошепотіла вона. – Звичайно, так!
Кільце ковзнуло на палець. Аліса притулилася до Максима, вдихаючи рідний запах його одеколону, і подумала – ось воно, щастя. Просте та ясне, як сонячний день.
Але вже за тиждень їхня безтурботність дала першу тріщину.
– Як це самі? – обурено запитувала Ольга Олексіївна, нервово поправляючи ідеальну зачіску. – Ні, так не піде!
Весілля – справа серйозна, тут потрібний досвід, жіноча мудрість.
Ось, я вже придивилася чудовий ресторан…
– Мамо, – м’яко зупинив її Максим. – Ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самі.
– Самі? – Ольга Олексіївна сплеснула руками. – Та що ви знаєте!
Ось у Віри, моєї племінниці…
Аліса мовчки спостерігала, як майбутня свекруха ходить по вітальні їхньої квартири.
Ольга Олексіївна говорила безмовно – про традиції, про пристойність, про те, як важливо “не осоромитися перед людьми”.
При цьому вона раз у раз кидала швидкі, оцінюючі погляди на обстановку – наче прикидала, що тут треба переробити.
– Мамо, – знову спробував вклинитися Максим, – ми вже обрали ресторан. “Біла акація”, знаєш такий?
Ольга Олексіївна скривилася, наче від чогось неприємного.
– “Біла акація”? Цей несмак? Ні-ні, тільки “Амур”! Там такі люстри, таке сервірування! І керуючий – мій старий знайомий.
– Мамо, – у голосі Максима задзвенів метал, – ми платимо за весілля самі. І святкуватимемо там, де хочемо.
Ольга Олексіївна осіклася на півслові. Підібгала губи, скинула підборіддя:
– Що ж, ваша справа. Тільки не говоріть потім, що я не попереджала.
Вона пішла, залишивши після себе шлейф дорогих парфумів і відчуття грози, що насувається.
– Пробач, – винувато посміхнувся Максим, обіймаючи Алісу. – Вона трохи… захоплюється.
Аліса промовчала. Внутрішній голос нашіптував – це лише початок.
Так і виявилось.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку суперечок, натяків та завуальованих претензій.
Ольга Олексіївна примудрялася знайти недоліки у всьому – від квіткових композицій до розміщення столів.
– Рожеві півонії? – хитала вона головою. – У вересні?
Ні, лише білі калли! І арка потрібна інша, більш урочиста.
А музиканти… Боже мій, ви що, всерйоз хочете цю самодіяльність?
У мене є чудовий квартет із консерваторії…
Аліса трималася з останніх сил. Виручала лише підтримка матері – спокійної, розважливої Марії Іванівни.
– Не бери в голову, – говорила вона, коли дочка, виснажена черговим раундом весільних баталій, приїжджала до неї поплакатися. – Ти наречена, тобі вирішувати.
А майбутній свекрусі просто не хочеться визнавати, що син виріс.
Але справжня буря почалася через торт.
– Ні, ви тільки подивіться! – Ольга Олексіївна обурювалася буклету з кондитерської. – Три яруси? А де цукрові троянди? Де фігурки нареченого та нареченої?
– Мамо, – стомлено промовив Максим, – ми хочемо простий, елегантний торт. Без помпезності.
– Простий? – у голосі Ольги Олексіївни задзвеніли сльози. – Ти хочеш осоромити матір перед усім містом?
Щоб люди шепотілися – ось, мовляв, син головного архітектора, а торт, як у їдальні!
Аліса не витримала:
– Ольга Олексіївно, давайте начистоту. Це наше весілля. Чи ваше.
В кімнаті повисла дзвінка тиша.
Ольга Олексіївна зблідла, потім почервоніла, потім різко підвелася.
– Що ж, – процідила вона, – бачу, я тут зайва. Робіть, що хочете!
Вона вискочила з квартири, гримнувши дверима так, що затремтіли шибки.
– Ну от, – зітхнув Максим, – образилась.
Аліса промовчала. На душі було сумно.
А за два дні гримнув грім.
Забігши до весільного салону на останню примірку сукні, Аліса випадково почула розмову адміністратора з кимось телефоном:
– Так, Ольга Олексіївно, ваша сукня буде готова в термін. Такий чудовий відтінок – світло-кремовий, майже як наречена…
В Аліси потемніло в очах. Вона вилетіла з салону, забувши про примірку, і тремтячими пальцями набрала номер матері.
– Мамо, – голос перейшов на ридання, – вона спеціально… хоче все зіпсувати… Купила сукню як у нареченої…
– Тихо-тихо, – голос Марії Іванівни звучав незвично твердо. – Не плач, дівчинко. Я все владнаю.
– Як? – схлипнула Аліса.
– Просто довірся мені і не хвилюйся ні про що.
У трубці щось клацнуло – дзвінок завершився.
Аліса стояла посеред вулиці, відчуваючи, як усередині розростається розпач. До весілля залишалося три дні, а вона вже не було впевнене, що хоче цього свята.
Весільний ранок розпочався з дощу. Аліса стояла біля вікна, дивлячись, як по склу збігають прозорі доріжки, і намагалася вгамувати зрадницьке тремтіння в колінах.
За спиною метушилися візажист і перукар, але їхні голоси долинали наче крізь вату.
– Алісо, та не сіпайся ти, – голосила майстер із зачіски, втретє намагаючись закріпити неслухняний локон. – Отак, добре…
Аліса слухняно застигла. У голові крутилася одна думка – яку сукню одягне сьогодні Ольга Олексіївна? Невже справді зважиться?
– Доню! – у кімнату пурхнула Марія Іванівна. – Ану, дай на тебе подивитись.
Аліса обернулася. Мати застигла на порозі, притиснувши долоні до щок:
– Господи, яка ж ти красуня!
– Мамо, – Аліса зловила її стривожений погляд, – ти щось… придумала?
Марія Іванівна тільки загадково посміхнулася:
– Не хвилюйся. Сьогодні твій день і ніхто його не зіпсує.
У ЗАГСі Аліса майже пам’ятала себе від хвилювання.
Все злилося в строкату карусель – урочиста музика, суворий голос реєстратора, сяючі Максимові очі, спалахи фотокамер.
Обручка ніяк не хотіла надягатися – пальці тремтіли, але нарешті ковзнула на місце.
– Оголошую вас чоловіком та дружиною!
Перший поцілунок у новому статусі вийшов змазаним – Аліса весь час відволікалася, шукаючи у натовпі гостей світло-кремову сукню.
Але Ольги Олексіївни ніде не було видно.
– Вона приїде одразу до ресторану, – шепнув Максим, вгадавши її думки. – Сказала, щось там із зачіскою…
Аліса тільки кивнула. Усередині все стиснулося від передчуття.
У ресторані їх зустріли оплесками.
“Біла акація” перевершила всі очікування – білі скатертини, кришталеві люстри, море квітів.
Аліса на мить навіть забула про свої тривоги – так гарно все вийшло.
Гості розсідалися, офіціанти снували між столами, розносячи ігристе.
Аліса, сидячи на чолі столу поряд з Максимом, машинально відповідала на привітання і раз у раз поглядала у вікно.
І ось – чорний “Мерседес” підкотив до входу. Аліса вчепилася в руку чоловіка:
– Дивись…
З машини велично випливла Ольга Олексіївна. На ній справді була та сама сукня – світло-кремова, розшита стразами, майже так ж як весільна.
– Ось… – процідив Максим.
Але не встигла Ольга Олексіївна зробити й кілька кроків по залі ресторану, як звідки не візьмись з’явився молодий офіціант із тацею.
Він буквально налетів на неї, і темно-бордова рідина виплеснулася на бездоганний світлий шовк.
– Ой, вибачте! – офіціант метушився, розмазуючи плями серветкою. – Я такий незграбний! Це вишневий соус… Господи! Як ніяково!
Ольга Олексіївна застигла соляним стовпом. На її обличчі відбилася така гама почуттів, що Аліса мимоволі відвернулася.
– Я… я зараз повернуся, – прощебетала свекруха.
Вона кинулася назад до машини. Аліса перевела погляд на Марію Іванівну – та, як ні в чому не бувало, поправляла квіти у вазі.
Тільки в куточках губ причаїлася ледь помітна посмішка.
– Знаєш, – раптом промовив Максим, – я навіть радий, що так сталося.
Аліса здивовано глянула на чоловіка.
Він невесело посміхнувся:
– Я ж бачу, як вона поводиться. Усе командує, контролює. Навіть сьогодні не втрималася – вирішила затьмарити всіх.
– Максиме…
– Ні, правда. – Він стиснув її пальці. – Я так втомився від цього. Від вічних спроб влізти в моє життя, вирішити все за мене.
Аліса притулилася до його плеча.
За вікном моростів дрібний дощ, але їй раптом стало напрочуд спокійно.
Ольга Олексіївна так і не повернулася на свято, але молодята танцювали, сміялися, приймали вітання та почували себе абсолютно щасливими.
А сукня свекрухи… що ж, іноді доля сама розставляє все на свої місця. Нехай навіть і за допомогою вишневого соусу, офіціанта та матері нареченої.