Син Зінаїди одружився десять років тому. Із майбутньою дружиною познайомився в університеті. Дівчина з простої сільської родини підкорила серце міського хлопця, чого не можна було сказати про його матір.
Та одразу почала крутити носом: чого доб’ється її синочок поряд з такою простачкою? Ні, не пара вона Максимові.
Проте, втручатися у стосунки сина та його обраниці мати не стала. Вирішила: будь що буде, розлучитися ніколи не пізно.
Після весілля Зінаїда та батьки Ольги допомагали молодій сім’ї як могли, бо працював поки що тільки Максим. Олі треба було вчитися ще рік.
До кінця навчання вона завагітніла, потім народила дівчинку і знову не могла працювати.
Жили молоді дружно. Максим із задоволенням допомагав з донькою. Всі раділи за них.
Тільки не Зінаїда!
В онуці вона, звичайно, душі не чула, а от у невістці…
Як не намагалася свекруха стримати у собі почуття неприязні, нічого не виходило.
До того ж друзі, знайомі та родичі в унісон заводили ту саму пісню:
– Гарна дівчинка… Тільки… Як міг Максим з нею одружитися? Очевидно: вона йому не пара.
Зінаїда слухала і скрушно кивала.
Проблеми почалися, коли онуці виповнилося два рочки…
…Одного дня Зінаїда саме поливала на балконі свої квіточки, коли у двері подзвонили.
– Хто це там до мене вже прийшов? Нікого ж не чекала, – здивовано подумала жінка й пішла в коридор.
Вона відкрила двері й руками сплеснула від несподіванки.
На порозі стояла невістка з маленькою донечкою на руках.
– Ой! – вигукнула Зіна. – А що це ви до мене так без попередження?
– Доброго дня, – сказала Ольга. – Та ми гуляли тут, і я вирішила зайти до вас. Нам треба дуже серйозно поговорити. Поговорити про вашого сина…
– Господи, що у вас вже сталося?! – Зінаїда так і стала на порозі, нічого не розуміючи.
Вони зайшли на кухню.
Ольга, яка ніколи не говорила, що відбувається у них у родині, сказала Зінаїді, що її син дуже змінився.
– Розумієте, Максим надто часто зустрічається із друзями. Гульбанить з ними, навіть не приходить ночувати. Буває, з’являється тільки за день, а то й два. У нього на роботі через ці веселощі проблеми почалися. Ви б поговорили з ним… Він вас так поважає…
– Поговорю, – озвалася Зінаїда, а сама подумала: «Ну, звичайно… Нарешті ти йому набридла. Він бідолашний старається, працює, а ти вже не перший рік удома сидиш, нічого не робиш. Ішла б на роботу, щоб чоловікові легше було… Бач, скаржитися прийшла. А те, що Максимові відпочинок потрібен, тебе не турбує».
Говорити із сином Зінаїда не стала. Навпаки: зайняла вичікувальну позицію. Їй навіть цікаво було: як довго Максим терпітиме цю невдячну…
За пару місяців Максима звільнили. Мамі він сказав, що фірма збанкрутувала. Та, звісно, повірила. Дала синочку грошей і пообіцяла допомогти з працевлаштуванням: мала великі зв’язки.
Проте, ні за місяць, ні за три, ні за пів року Максим на роботу так і не вийшов. Жодне місце йому не подобалося.
Мама постійно давала синові гроші. Той без тіні збентеження їх брав, сидів удома і чекав, коли мама знайде чергову роботу.
Те, що родині дуже не вистачає грошей на життя, чоловіка не хвилювало. Цілковито.
Ольга зрозуміла, що якщо вона щось не зробить, їм скоро не буде на що хліба купити… Вона віддала доньку в садок, влаштувалася на роботу.
Тепер вона сама утримувала сім’ю. Заощаджувати доводилося буквально на всьому. Батьки всіляко допомагали. Завдяки їм та працьовитості молодої жінки, яка плюс до основної роботи ще підробляла прибиральницею, родина перестала відверто бідувати.
Домашні турботи також залишалися на Ользі.
Максим не робив нічого.
Зінаїда бачила: невістка крутиться як може: працює на двох роботах, бере замовлення в інтернеті, не спить ночами, щоб забезпечити її сина та онуку.
При цьому не скаржиться, не бігає по подружках, не гульбанить… Стиснула зуби і працює, поки Максим вилежується на дивані…
І свекруха переглянула своє ставлення до Ольги, повернулася, як то кажуть, до неї обличчям…
Почала пропонувати допомогу: то з дитиною посидіти, то забрати дівчинку до себе, то приготувати, то прибрати.
Оля відмовлялася. Казала, що впорається сама… Тільки доньку до бабусі відпускала…
Зінаїда вмовляла сина, що так не можна, що він втратить сім’ю. Максим не слухав. Він взагалі став напрочуд схожий на свого батька, якого до ладу жодного разу в житті не бачив. Той теж вважав що краще легке, розгульне життя за чужий рахунок.
Зінаїда виставила його, коли Максимові було близько року.
Тому вона майже не сумнівалася, що дуже скоро терпець невістки просто закінчиться.
Так і сталося. Майже два роки Ольга чекала, що Максим одумається (вона виявилася набагато терплячішою за його матір).
Не дочекалася і подала на розлучення.
Напередодні розлучення Максим попросив лише про одне:
– Олю, я ж не працюю… Ти цей… Не подавай на аліменти… А я, як тільки влаштуюсь, одразу почну вам гроші приносити… Сам… Обіцяю…
Оля з презирством подивилася на чоловіка й пообіцяла виконати його «останню волю».
Квартира у пари була орендована, тому після розлучення Максим повернувся до мами.
Ішов час…
Зінаїда, як і раніше, утримувала сина. Його «творча натура» ніяк не знаходила собі застосування і дуже «переживала». Полегшувала горе у чарці… Тільки тепер Зінаїда переконалася, що її син справді багато гульбанить.
Так минуло три роки.
Оля за цей час знову вийшла заміж. Жила за два квартали від колишньої свекрухи.
Не заперечувала, коли бабуся приходила до внучки: та її дуже любила. Тим більше, що тато дівчинку не відвідує…
Нещодавно Зінаїда зауважила, що Ольга при надії. І так їй стало гірко. Подумалося, що ця дитина могла стати її онуком…
Ось тут Зінаїда і не витримала:
– Олю, є у мене до тебе прохання. Сподіваюся, ти мене правильно зрозумієш.
– Я буду рада вам допомогти, – Ольга навіть на секунду не забарилася з відповіддю.
– Тоді прошу тебе… Подай на аліменти… Змусь Максима їх платити…
– Навіщо? – здивувалася колишня невістка, – ми з дочкою нічого не потребуємо. А він, як я знаю, так і не працює. Якщо збереться заборгованість – можуть і взагалі в під суд його.
– І хай! – у серцях вигукнула Зінаїда. – Може, хоч страх цього змусить його з місця зрушити. Сил моїх немає! Батька його, такого ж, виставила! А сина – як виставиш? Подай на аліменти, дочко! Зовсім пропадає Максим… Бо ж не чужий він тобі…
– Мені – чужий, – зупинила Зінаїду Ольга. – І дочці таким самим буде, якщо за розум не візьметься. Хочете, щоб він платив аліменти? Добре. Я все зроблю. Тільки потім не просіть, щоб я відмовилася від них.
– Не попрошу, ніколи не попрошу, – Зінаїда розплакалася. – Його батько, яким би він не був, а аліменти на Максима вчасно платив. І він нехай платить… Внучечці моїй… А то сидить у мене на шиї… Жодної від нього радості… Ні мені, ні людям, ні йому самому… Дякую тобі…
– Та за що ж? – Оля з жалем дивилася на сиву, літню жінку, яка щойно ледь їй не вклонилася.
– За надію…
…І що ж?
Максим знайшов роботу! Мабуть, не хоче в суд.
І заробляє непогано.
Ольга дочці рахунок відкрила. Туди аліменти складає…
Зінаїда, мама його, рада-радісінька. Добре придумала…
Переживає тільки: як би синові не набридло на роботу ходити.
Як би знову не почав гульбанити…
Отож-бо й воно – де той татусь, а гени є гени…