Перед невеличкою сценою танцювали гості на чолі із самим ювіляром – шістдесятипʼятирічним начальником Володимира.
Жінки підспівували солістці невеличкого ансамблю.
Галина з чоловіком, які втомилися від веселощів, ігристого та щедрого столу, залишилися сидіти.
На іншому кінці столу про щось сперечалися двоє колег, а третій дрімав, опустивши голову на складені руки.
Галина присунулась до чоловіка і сказала на саме вухо:
– Може, ходімо додому? Усі нагульбанилися, ніхто й не помітить нашого відходу. Мені від галасу вже недобре аж…
Володимир спідлоба оглянув зал.
– Ти маєш рацію, більше тут нічого робити, ходімо, – сказав він.
Вони непоміченими вийшли з ресторану.
– Ох, як добре! – Галина вдихнула свіже нічне повітря.
– Таксі? – запитав Володимир.
– Ні, давай пройдемося, подихаємо, – Галина взяла чоловіка під руку, і вони повільно пішли темними вулицями.
– Не втомишся на підборах? – запитав Володимир.
– Тоді ти понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі, а вони натерли ноги. Ми йшли з кіно пішки, бо машини ми ще не мали, а громадський транспорт уже не ходив. Ти ніс мене додому на руках.
Галина зітхнула.
Володимир ліктем притиснув її руку, підтверджуючи, що пам’ятає.
– Ох, які ми були молоді та закохані. Двадцять років пролетіли як один день. Здається, зовсім недавно одружилися, я була вагітна Алісою, ми були такі щасливі… – Галина знову зітхнула.
– Мене чекає підвищення у найближчому майбутньому, а це нові можливості та висока зарплата. Скоро Аліса народить нам онука. А восени відсвяткуємо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід бути щасливими? – запитав Володимир.
Галина не встигла відповісти, бо вони підійшли до будинку.
Галина перша прийняла душ, змила косметику. Вона вийшла з ванної з іще мокрим волоссям, у просторому махровому халаті.
Володимир подумки порівняв її з Анжелою, згадавши гарне личко коханки, принадні очі, копицю пишного волосся…
– Що роки роблять з жінками. Невже Анжела через двадцять років стане такою самою, як Галина? Ні, з нею нічого подібного не станеться, вона залишиться для мене молодою, тому що я завжди буду на двадцять років старшою за неї. Ох якби вона зараз опинилася поруч…
Він пішов у ванну і став під холодний душ.
Вранці Володимир дістав з шафи випрасувану сорочку, з ледь помітним запахом кондиціонера для білизни, зняв із вішалки краватку.
Галина завжди до всіх сорочок одразу підбирала краватку і чіпляла на вішалку.
З кухні смачно пахло свіжозавареною кавою.
– Я хочу зʼїздити на дачу сьогодні. Напевно, яблук нападало, зберу, компот зварю, шарлотку спечу, – сказала Галина, ставлячи перед чоловіком чашку з кавою.
– Навіщо? У суботу разом з’їздили б на машині, – жуючи бутерброд, зауважив Володимир.
– До суботи ще три дні. Яблука погниють. Та й перевірю, чи все там гаразд.
– Ну, як знаєш, – Володимир допив каву і поставив порожню чашку на стіл.
– Я ночувати залишусь на дачі. Не поїду в ніч та й не встигну на автобус. Вечерю я залишу в холодильнику, – сказала Галина Володимиру, який виходив з кухні.
Він застиг, обернувся до неї.
– Ти справді вирішила залишитися ночувати на дачі?
– Так, а чому це тебе дивує? Чи маєш якісь плани на мене? – Галина сумно посміхнулася.
– Ні. Ти цей… Обережніше там, – Володимир вийшов у коридор.
Незабаром за ним зачинилися двері.
Володимир сів у машину і повернув ключ. Перш ніж виїхати з двору, він набрав номер Анжели.
– Привіт. Не розбудив? Сонечко, хочу тебе порадувати. Галина сьогодні поїде на дачу, лишиться там ночувати. Тож у нас з тобою ціла ніч, — пробурмотів він у слухавку.
– Я зрозуміла, любий, – заспівав у відповідь голос Анжели і пролунав гучний звук поцілунку.
– Ти розумниця моя. Чекаю на тебе ввечері. Вже сумую. – Володимир поклав телефон в кишеню піджака і виїхав із двору, увімкнувши гучніше радіо.
Все складалося якнайкраще. Настрій Володимира піднявся.
– Настав час поговорити з Галиною, все їй розповісти і розставити всі крапки над «i».
Анжела вже втомила його питаннями, коли вони будуть разом?
…Після роботи Володимир заїхав у магазин і купив дорогого ігристого, фруктів.
Біля будинку він підняв очі до вікон своєї квартири, переконався, що світла немає, а значить, Галина поїхала на дачу.
Чоловік бігом піднявся на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки.
У коридорі він швидко роздягнувся, і з важким пакетом попрямував на кухню.
Володимир увімкнув світло й застиг на порозі від побаченого…
Біля вікна, спиною до нього, стояла Галина! Її фігура чітко виділялася на фоні вікна…
– Ти… Не поїхала? – пробурмотів Володимир, намагаючись, щоб голос не видав його розчарування.
– Треба якнайшвидше повідомити Анжелу, що все скасовується! – гарячково думав він. – Вона ось–ось має приїхати.
– А чому без світла? – запитав Володимир дружину.
– Сюрприз! – весело сказала Анжела і повернулася до нього обличчям.
Володимир забув закрити рота. Він не вірив, не розумів, як таке можливе?!
Ледве не випустив з рук пакет. Ввімкнув світло і озирнувся. Перед ним справді стояла Анжела.
Вона зібрала волосся на потилиці, як зазвичай робила Галина, тому він і сплутав їх у темряві.
Він гучно видихнув, поставив пакет на стіл.
– Ну що? Сюрприз вдався? Ти б бачив себе! – Анжела весело засміялася.
– Що ж. Ледве чогось не трапилося. Думав, Галина не поїхала. Як ти… Як ти тут опинилася? Звідки в тебе ключі? – спитав Володимир, прийшовши до тями.
– Ти не радий? – Анжела підійшла до нього, обійняла.
Вони посиділи трохи на дивані в залі. Володимир раптом дуже захотів спати.
– Анжело, я так втомився… – почав було він.
– Нічого-нічого, спи любий, – сказала вона і накрила його пледом…
…Вранці він розплющив очі і одразу подивився на годинник – можна трохи полежати.
Володимир озирнувся – Анжели ніде не було.
Раптом на кухні брязнула чашка, потягнуло запахом кави…
Володимир щасливо посміхнувся, швидко встав з дивана, пройшов у душ.
Він вийшов із ванної, витираючи рушником волосся.
– Доброго ранку, любий, – почувся голос його дружини.
Володимир оторопів, і швидко забрав з голови рушник.
Перед ним справді стояла Галина у своєму фартушку з квіточками.
– Ти? Ти вже повернулася? – спитав він перше, що спало на думку.
– А чого прикриваєшся? За двадцять років я бачила тебе всяким, – посміхнулася дружина. – Одягайся і приходь снідати.
Галина відвернулася до плити.
Володимир кинувся у кімнату. Жодних слідів Анжели, наче її й не було тут.
Він одягнув чисту сорочку, краватку, намагаючись зрозуміти, як Галина могла опинитися так рано вдома. Чи не наснилася йому Анжела? Та ні, вона точно була тут. Що відбувається з ним? Він знову зайшов на кухню і одразу глянув у куток.
Володимир точно пам’ятав, що поставив туди пляшку з ігристого. Але її у кутку не було…
Галина налила у чашки кави, поставила на стіл тарілку з бутербродами. Володимир сів, узяв один і відкусив одразу половину.
– Любий, ти вже встав? – пролунав за спиною голос Анжели.
Володимир поперхнувся… Галина нахилилася через стіл і поплескала по спині.
У нього що видіння? Йому почулося? Володимир застиг, переживаючи озирнутися і побачити примару.
Анжела зайшла на кухню, принюхалася.
– Як мило з твого боку зварити каву, – вона дістала з шафи чашку і налила з кавника запашний напій.
Весь цей час Галина стояла з незворушним виглядом, наче не бачила і не чула Анжели.
– Ти щось побілів весь, – зі співчуттям спитала Анжела.
– Ти не заслаб? – у тон їй запитала Галина.
– Що тут відбувається? – Володимир скочив зі стільця.
– Він точно марить, бідненький, – Анжела підійшла до Галини і поклала руку їй на плече.
– Тобі пора на роботу, любий, – сказала Галина і посміхнулася спочатку йому, а потім повернулася до Анжели.
– Я зрозумів. Ви вирішили мене розіграти. У вас чудово вийшло. Як ви зійшлися. Коли встигли?
– Вчора, коли ти подзвонив мені і сказав, що твоя дружина поїде з ночівлею на дачу, я приїхала до неї. Ти казав, що вона стара, негарна і не стежить за собою, що з нею нема про що поговорити. Ось і вирішила переконатися, чи це так. І що я побачила? Гарна молода жінка, до того ж, розумна, струнка. Тепер я розумію, чому ти не поспішав іти від неї.
Спочатку Галина хотіла виставити мене, але я запропонувала щось краще – розіграти тебе. У нас вийшло, правда? – Анжела з Галиною переглянулися і посміхнулися одна до одної, як найкращі подруги.
– І що тепер? – тихо запитав Володимир, мало не сівши повз стільця.
– За сюжетом тут потрібно запитати, кого з нас ти все-таки обираєш. Але… – Анжела зробила невелику паузу. – Дізнавшись про твою дружину, я вирішила кинути тебе.
Ні, проводити мене не треба, я викличу таксі. Твій номер я внесла до чорного списку, тож дзвонити мені не намагайся. Втім, я все одно не почую. Квартиру я зніму сама, іншу. Мені нічого від тебе не потрібне. А з Галиною знайтеся самі. На її місці я зробила б… Втім, нехай вирішує сама.
Анжела поставила чашку на стіл і вийшла з кухні.
– Чао, коханий! – гукнула вона з коридору.
Від звуку дверей Володимир стрепенувся.
Немов втративши опору в Анжелі, Галина важко сіла на стілець.
– Галю, я…
– Не зараз, іди, будь ласка, – сказала вона, відвернувшись до вікна.
Володимир вийшов з під’їзду і сів у машину. Якийсь час він думав над тим, як дружина з коханкою спритно розіграли його, вдаючи, що вони найкращі подруги.
А він так злякався, побачивши на своїй кухні коханку.
З Анжелою все зрозуміло – молода, гаряча. Але Галина… Виявляється, він зовсім не знає своєї дружини.
Він відтягував момент пояснення, думав, вона галасуватиме, виставлятиме його… Здивувала.
Нарешті Володимир виїхав із двору. Весь день на роботі він почував себе не в своїй тарілці, робив помилки. Колеги перешіптувалися за його спиною. Він намагався додзвонитися до Анжели, але та не брала слухавку.
Мабуть, і справді, виконала свою обіцянку – внесла його номер у чорний список. Жаль, звісно, але на ній світ клином не зійшовся.
Наприкінці робочого дня Володимир зібрався з духом і подзвонив до Галини.
– Послухай мене, не кидай слухавку, – почав він квапливо. – Нам треба поговорити. Визнаю, я вчинив негарно, але між нами з Анжелою все скінчено.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Володимир подумав, що дружина все ж таки почула його. Значить ще не все втрачено. Він кинувся додому, але Галини вдома не було.
Куди вона поділася? На дачі? Звичайно.
Він поїхав на дачу. Але хвіртка була замкнена, на дверях будинку був замок.
– Ти що, жінку загубив? Не приїжджала вона, – сказала сусідка.
Володимир сів у машину й зателефонував дочці. Нескінченно довго чулися гудки. Нарешті відповів зять.
– Володимире Петровичу, Аліса народжує. Ви не знаєте чому так довго? Я не знаю, що робити… Лікар вийшов… Лікарю, стривайте! – гукнув він комусь і в телефоні пролунали короткі гудки.
Значить, Галини там немає. Де вона? Він згадав, як вперше побачив молоденьку симпатичну Галю і одразу закохався, вже тоді вирішивши, що вони будуть разом. Як вони втекли з весілля, і він не вірив, що вона його дружина.
– Так, дружина, на все життя. Не розчаруєшся? І в горі і в радості? – сміялась Галина.
– Я буду любити тебе вічно! – казав він, кружляючи її на руках перед рестораном.
Володимир зупинив машину на узбіччі.
– Як легко давати обіцянки, присягатися в коханні… Аліса стане на бік матері. Скоро з’явиться внук… І все це я був готовий втратити заради Анжели? Чи вартувала вона того? Так, але, швидше за все, кинула б мене трохи згодом. Вона молода, їй заміж треба виходити, дітей народжувати, а в мене внук ось-ось з’явиться.
А тепер що? Ні дружини, ні Анжели… Робота… Вона не випрасує сорочки, не приготує вечерю…
Володимир глянув у дзеркало. Сорок п’ять, волосся порідшало і посивіло, одним словом – дідусь.
– Наробив ти справ, чоловіче. Тепер сидиш і думаєш, як жити далі, а головне – з ким. Так легко все зруйнувати…
Володимир зітхнув, повернув ключ і поїхав додому.
Припаркувавши машину, він глянув на вікна. Світла немає
Повільно, Володимир піднявся на третій поверх. Забарився, діставаючи ключі з кишені. Відчинив двері.
Здалося, чи він почув шурхіт з кухні? Він кинувся туди і застиг у дверях. На тлі вікна чітко вимальовувалась жіноча постать. Володимир відчув дежавю.
Він підійшов і простягнув руку, але доторкнутися не встиг, жінка різко обернулася до нього.
– Ти? – видихнув він.
– А на кого ще ти чекав? Анжелу? – запитала Галина.
– Я заїжджав додому, тебе не було. Я поїхав на дачу, шукав тебе… Тільки не жени мене, вислухай спочатку, – Володимир з благанням вдивлявся в темряві в обличчя дружини.
Потім вони сиділи на кухні, і він говорив, говорив, ледь підбираючи слова. Обіцяв надалі ніколи і ні з ким. З Анжелою все скінчено назавжди. Він усе зрозумів, зрозумів.
Краще за Галину нікого немає і бути не може.
Галина слухала, дивлячись на нього сухими очима.
– У нас онук народився. Знаєш, як Аліса його назвала? – раптом запитала вона.
– Як?
– Василько…
Галина зітхнула.
– Я не пробачу тобі цього, Володю… Ми можемо спілкуватися заради дітей, внуків і того, що між нами було. Але на цьому все… Ти зробив свій вибір. Я не зможу бачити тебе щодня, і не згадати про це. Тому, прощавай… Я буду в Аліси. Ключі від квартири завезеш потім…
Галина мовчки вийшла за двері.
– Що ж я наробив… – тільки й подумав Володимир і тихо заплакав.
…Як легко обіцяти і як важко виконати обіцяне. Ще важче пробачити зраду.
Розіграш чоловіка підсолодив гіркоту образи, але забути все одно навряд чи вийде…