Валентина не любила згадувати дитинство, вірніше його і дитинством не можна було назвати.
Матері не стало рано, а після цього в їхньому домі почали з’являтися жінки і швидко зникати.
Дідусь і бабуся намагалися надоумити недолугого батька, але користі від цього було мало.
А потім він просто відвіз їх у будинок для літніх людей, і в їхньому сільському будинку більше не пахло пиріжками і борщем.
Натомість хата взялася шаром пилу, і пахло в ній чимось неприємним.
Брудний посуд не мився місяцями, і батько витягував все новий і новий посуд з кухонного буфету, а коли він закінчувався весь, приводив у дім жінку, яка потім перемивала цю гору посуду і час від часу сміючись, говорила:
– Ох, Микольцю, ну і бруду ж ти розвів… Ледь впоралася.
– Нічого, ось зараз домиєш все, і будемо святкувати.
…Що батько збирався святкувати, Валя не знала. Її в такі моменти відправляли погуляти, і впускали в хату тільки тоді, коли гостя йшла.
Іноді про неї забували, і дівчинці доводилося сидіти на лавці до сутінок.
Так тривало досить довго, до батька приходили як вільні жінки, так і заміжні.
Невідомо, чим він їх приваблював, але сварки через нього в їхньому селі були майже в кожному домі.
А потім і взагалі Валентина побачила, що з хати йде дим. Дівчинка гукнула сусідів, але було пізно. Нічого не залишилося, а батька не стало.
І дівчинку відправили в дитбудинок.
…Дитинство в дитбудинку було важким, але хоча б ситим. Валя часом не розуміла інших, які плакали, без батьків.
Їй навпаки подобалося в дитбудинку після життя з недолугим батьком.
Потім Валя пішла вчитися на швею. Через деякий час, вона вже почала досить непогано шити, і в неї навіть з’явилися перші постійні клієнти.
До вечора вона працювала на роботі, а ввечері шила вдома на замовлення.
Одружуватися дівчина не поспішала, бо переживала повторити долю своїх батьків.
А потім вона закохалася і забула про все і про своє важке дитинство.
Свекруха таку невістка незлюбила одразу, у неї були інші плани на свого синочка.
А Валя мовчки терпіла всі сварки свекрухи, головне, Максим її любить, а решта не так вже й важливо.
Молоді працювали, збирали гроші на перший внесок, купили квартиру – нехай і не величезна, але все ж таки своя!
Згодом Валентина почала завідувати цілим відділом на роботі. Її відправляли на курси підвищення кваліфікації, вручали грамоти й преміювали.
Ставили всім у приклад, і навіть свекруха змінила до неї своє ставлення.
Біда прийшла звідти, звідки не чекали…
Валентина поверталася з відрядження додому. Вона їздила разом із керівництвом по нове обладнання.
Жінка так поспішала додому, що забула навіть попередити коханого чоловіка, що повернеться раніше запланованого.
А далі сталося неподіване! Вона зайшла у підʼїзд і піднялася на свій поверх.
Валя відкрила двері своїм ключем.
– Ох зараз Максим здивується від такого сюрпризу! – радісно посміхнулася вона.
Валентина зайшла в коридор з тортиком та ігристим в руках.
– Максимчику, я вдома! – гукнула жінка і попрямувала в кімнату.
Вона відкрила двері й застигла на порозі від побаченого.
Максим був у ліжку з іншою…
Ковтаючи сльози, Валентина вибігла з квартири, сіла в перше таксі і поїхала до подруги.
Було важко, але вона впоралася.
Орендувала квартиру, подала на розлучення. Чоловік казав, що не виплачуватиме кредит на житло.
Валентина ж мовчки знизала плечима – квартира була оформлена не на неї, і кредит вони брали на ім’я чоловіка, тож тепер це не її проблеми.
Свекруха кілька разів приходила до неї на роботу, просила, але дороги назад не було. Валентина давно зрозуміла, що люди не змінюються, а просто на якийсь час одягають маску поки їм вигідно…
…Через пів року Валентина вийшла у відпустку, і поїхала у перше-ліпше село, яке було по дорозі від міста.
Вона орендувала кімнатку в одних стареньких.
Спочатку жінка купалася на річці, ходила в ліс по гриби і ягоди, а потім зрозуміла, що в цих покинутих, як і вона стареньких більше нікого немає, і сподіватися їм нема на кого.
Вдягнувши старі джинси й футболку, Валентина перебілила всі кімнати, перепрала все, що можна перепрати, допомагала вона і на городі, а вечорами сиділа на ґанку разом зі старенькими і пила чай із смородиновим варенням.
Місяць пролетів швидко, і Валентині навіть не хотілося залишати їх, так вона полюбила стареньких.
Марія Іванівна щоранку готувала Валі млинці, або кашку в печі, смачнішої за яку, Валентина нічого не пробувала.
За проживання вони звісно ж у неї грошей не взяли, а Валентина все одно залишила гроші на тумбочці, коли йшла.
Тепер кілька разів на місяць вона приїжджала до них, щоб провідати.
Валентині просто хотілося думати, що вони їй рідні та й Марія Іванівна з Петром Федоровичем полюбили цю дівчину з сумними очима.
Валентина щоразу приїжджала не з порожніми руками, купувала й привозила їм те, що на її думку було важко знайти у сільських магазинах.
Марія Іванівна теж проводила Валентину не з порожніми руками – домашнє варення, мед, мариновані грибочки, соління, свіжі курячі яйця, сир і сметана, загалом, усе те, чим багате село.
Валентина подарувала їм телефон, щоб вони завжди були на зв’язку, і тепер щоранку їй дзвонила баба Марія і цікавилася, чи поїла вона, і чи одягла шапку, адже на вулиці так холодно.
А ввечері після роботи їм уже дзвонила Валентина і розповідала, як у неї пройшов день, а вони розповідали їй про свій.
Весь грудень Валентина крутилася. Замовлень було багато, іноді доводилося працювати і понаднормово, щоб більше підзаробити, добре їй тепер було заради когось старатися.
Телефон Валентина загубила ще на початку грудня і тому з Марією Іванівною та Петром Федоровичем тимчасово зв’язок не підтримувала.
Номер напам’ять вона не знала, ось така вона була забудькувата.
– Ну, нічого міркувала дівчина, ось отримаю зарплату і одразу ж поїду в село, і всі свята буду разом із ними…
Тридцять першого грудня з великою кількістю пакетів і сумок Валентина стояла на автовокзалі в очікуванні автобуса.
Автобус затримувався, таксисти їхати в таку далечінь відмовлялися.
Валентина мало не плакала, коли до неї підійшов молодий чоловік приблизно її віку.
– Дівчино, щось трапилося? Я можу вам допомогти?
– Я в Оленівку зібралася, автобуса немає, та й таксисти відмовляються…
– Як добре, я теж в Оленівку, тільки дорогу не знаю. Ви покажете?
Так вони й познайомились. Як виявилося, Ігор жив в Одесі разом з батьками.
Дідуся з бабусею він не бачив жодного разу, батьки не розповідали йому про них нічого.
І тільки після того, як їх не стало чоловік дізнався, що вони живуть а Оленівці, а може жили… Хотілося б, звісно, їх застати, але…
Коли вони під’їхали до будинку стареньких, у вікнах не було світла, а двері були замкнені на замок.
У Валентини бризнули сльози. Невже з ними щось трапилося?! А вона тільки нещодавно відчула себе комусь потрібною…
– Що з вами?! Чому ви плачете?!
– Дідусь і бабуся зникли… Я не встигла… А я ж всього місяць не виходила на зв’язок…
– Валечко! А ось і ми! Ми по ялинку ходили, не знали, що ти приїдеш! А це хто з тобою? Невже нареченого знайшла?!
– Бабо, Маріє, це не наречений, він своїх бабусю з дідусем шукає. Каже, не знав, що вони живі і тут мешкають.
– А прізвище знаєш?
– Звичайно! Мироненки вони, як і я…
– Мироненки, кажеш… Ну, ходи сюди, Мироненко-молодший, знайомитися будемо.
Як виявилося, Ігор був онуком Марії Іванівни та Петра Федоровича!
Валентина не знала, що й робити – плакати від того, що тепер вона їм буде не потрібна, чи радіти, що вони живі та здорові!
– А ти чого стоїш, наче не рідна?! Куди зникла на цілий місяць, ми так спереживалися, вже хотіли в місто їхати, тебе шукати…
…Новий рік вони відзначали разом, а потім після новорічних свят роз’їхалися, але обмінялися телефонами.
Тепер Валентина та Ігор стали дзвонити, і приїжджати до дідуся й бабусі одночасно.
І дуже швидко вони зізналися стареньким, що сподобалися один одному і планують одружитися!
…Ось уже кілька років вони живуть усі разом.
Дідуся та бабусю вони забрали жити до себе.
Як каже Ігор, їм тепер на них молитися треба!
Бо ж саме завдяки стареньким, вони з Валентиною знайшли один одного…