Валя, переживаючи, набирала номер телефону своєї матері Тамари Іванівни.
– Матусю, Маринка знову заслабла… – сумно сказала вона в слухавку. – Ти приїдеш? Посидиш із нею? Бо на мене на роботі вже скоса поглядають. З лікарняного на лікарняний. А що я зроблю?!
Тамара Іванівна вкотре за осінь поспішала з села до доньки в місто. І звісно ж до улюбленої малечі – своєї онучечки Маринки!
– Ох, Маринко. І що нам робити з тобою? – гладила бабуся дівчинку по голівці. – Хоч тебе з садка назовсім забирай…
Слухай, Валю, – раптом обернулася вона до дочки. – Не знаю, як ти звісно до такого поставишся, але в мене до тебе є одна пропозиція…
Валя здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається.
– Давай мені Маринку, як вона одужає на село, – сказала жінка. – Там у мене і спокійно, й тепло. У баби Тоні коза Марійка. Питиме дівчинка молочко і буде міцненька. І не впізнати буде нашу дівчинку.
Тамара Іванівна говорила співуче, наче замовляння читала на здоров’я, і носила Марину на руках, колихаючи.
– Ти що, серйозно, мамо? Віддати в село дитину? Та я тут місця собі не знаходитиму, – відповіла Валя.
– Так ти не в чужі ж люди, а мені, рідній бабусі віддаєш. Сама виросла там на козячому молочку. Баба Тоня все життя тримає кіз, дай їй Бог здоров’я. І нашій Маринці молочко потрібне. Хоч би трохи її на козячому молочку потримати, поки маленька, а там і зміцніє. Га? – Тамара Іванівна уважно подивилася на дочку.
Валя згідно кивнула, дивлячись на доньку. Марина вже одужувала. Мати привезла з села літр молока і напувала Маринці по склянці на день, нікому з домашніх не даючи цінних «козиних ліків».
Так і вирішили. Як тільки трирічна Марина одужала, Тамара Іванівна відвезла її в село.
– Нічого нічого. Поживе в мене, зміцніє. Тут поряд зовсім, п’ять кілометрів від міста, хоч щодня нас відвідуйте, – заспокоювала мати Валю та Сашка.
У селі було спокійно. Вечорами небо відзеркалювалося в круглому, мов велика тарілка, ставку. Тишу зрідка порушував тільки гавкіт собачок, і спів півнів вранці.
Нечисленні місцеві жителі відвідували Маринку, радіючи маленькій гості Тамари Іванівни.
– Як добре, коли дитячий сміх у домі. Рости, Маринко, будь міцненька. І нам від тебе радість… – казали сусіди.
Але найчастішою гостею була баба Тоня, вісімдесятирічна мешканка села.
Вона щодня приносила для дівчинки козячого молока.
– Ох, Петрівно, дякую тобі за молочко. Моїх дівчат на молоці виростили, а тепер і внучці треба, – дякувала Тамара Іванівна, наливаючи старенькій чаю і підсуваючи до неї ближче вазу з цукерками.
Маринка обіймала бабу Тоню і сідала поряд із кухлем молока.
Валя приїжджала з чоловіком Сашком на вихідні, допомагала матері прибирати будинок і привозила з міста продукти.
– Дивлюся ви тут не сумуєте, – Валя цілувала дочку й матір.
– Ми то не сумуємо, ось тільки баба Тоня наша стара, важко їй із козою справлятися. А за Марійкою догляд потрібен чималий. Я допомагаю їй прибирати в сараї, а іноді й дою Марійку, добре дається. Коза – розумниця.
Якось баба Тоня заслабла і довелося їй лягти у лікарню. Постало питання про утримання кози.
– Нічого, Петрівно, – заспокоювала її Тамара Іванівна. – Догляну я твою Марійку. Вона, рахуй, нам ще більше потрібна, аніж тобі. Так що одужуй, а ми з Маринкою козу нашу не кинемо.
Козу було навіть переведено у двір Тамари Іванівни. Коли баба Тоня повернулася, то більше не стала до себе її забирати. Тепер баба Тоня приходила по молоко від своєї Марійки.
– Ось як життя змінюється… – з сумом говорила баба Тоня. – Тепер коза ваша, а я трохи собі молока братиму, зовсім трохи на кашку. А решта – Маринці нашій.
– Коза наша! Спільна. Розумна яка, стоїть у нас як нічого й не було, не галасує, їсть і гуляє в саду, – хвалила Марійку Тамара Іванівна.
Валя з чоловіком стали приїжджати все частіше.
– Як я сумую за донькою, мамо, слів немає. Серед ночі прокидаюсь і мало не плачу, – розповідала вона, обіймаючи Марину.
– А ви переїжджайте сюди. Місця всім вистачить. У мене окрема кімната, а вам дві. І коза є, і Марині тут добре. Тьху, тьху, тьху – вона з того часу не була слаба жодного разу. Подивися на її щічки.
– Ой, точно, боюся навіть щось говорити, – сказала Валя. – Тримаємо кулачки…
Невдовзі вони вирішили з чоловіком перебратися до матері в село.
Навесні бригада будівельників прибудувала до будинку ще одне приміщення, де було розплановано дві кімнати, кухня та санвузол. Тамара Іванівна раділа, коли на подвір’ї, трохи віддалік від будинку, влітку збудували й новий теплий сарайчик.
– І подумати не могла, що ви так вирішите, але я така щаслива! – говорила дочці Тамара Іванівна. – А вже Марина більше за мене рада, що ви переїхали сюди.
Надворі ходили вже дві кізочки. Старій Марійці привезли подругу Люду – молочну візочку.
Валя готувалася піти в декрет. Чекали синочка.
– Раз у селі краще дітям, значить, ще народжуватимемо. Отож і другу козу треба мати. І Марійці заодно веселіше буде, – сміялася Валя, дивлячись на чоловіка.
– Правильно, правильно, – підтакувала баба Тоня. – Коза – тваринка стадна, їм сумно на самоті. Ось я не могла двох тримати. Мені й одну вже не під силу. А в череді їм веселіше, і апетит, і надої кращі будуть.
Так починалася маленька ферма на селі. Хто б міг подумати, що через кілька років хазяйство виросте, Сашко і Валя стануть фермерами, почнуть варити свої сири, а молоко їхніх кіз славитиметься на всю округу.
Виросло й село – з’явилися нові дачі, будинки й відремонтували сільську дорогу.
– Ось, Маринко, ми з тобою це місце обживали, обживали, і стільки народу на молочко наше козине солодке з’їхалося, – казала Тамара Іванівна.
– Так, бабусю, але тільки ще дякувати й бабі Тоні, і особливо козі Марійці. Все-таки її молочко справжніми ліками виявилося! Цілюще! – казала Марина.
…Валя наливала всім молока.
А Марина, випивши кухоль, йшла до своїх кізочок із частуванням – клала в кишеню куртки сухарики житнього хліба…