Поліна довго в дівках засиділася. Усі сестри, навіть молодші, вже заміж вискочили, а вона з батьками жила.
Дуже жалкувала вона стареньких, от і не поспішала з сім’ї йти.
До того ж вона з дитинства була слабенькою. От наречені стороною все її й оминали.
Братів у Поліни не було, точніше були, та не стало їх в ще маленькими…
Зазвичай батьки з одним із синів жити залишалися, а тут одні дівки. Ось Поліна за ними й ходила.
І батька, і матері не стало в один день. Поліна до сестри в сусіднє село пішла, допомогти треба було родичам, а батьків одних залишила.
І як так сталося, що вони про ту пічку забули, ніхто й не знає…
Зима морозна видалася. Поліна вранці пішла, дров у хату принесла, води. Мала повернутися через два дні.
А на ранок чутка дійшла, що їхнього будинку вже нема, не встигли загасити, а матері з батьком не стало…
Поховала батьків донька.
– Де ж ти жити будеш, будинку нема, сама новий не збудуєш? – запитували односельці.
– Люди добрі допоможуть. А поки що у баби Каті, сусідки, поживу. Вона одна, мене кличе. От і разом зимуватимемо. А потім час покаже, що робити.
Так і залишилася Поліна у своєму селі. Баба Катя стара, їй потрібна була допомога. Жила вона одна. Був син та не стало. Ні слуху ні духу. Виїхав на заробітки і все.
А як матері в невіданні жити? Скільки сліз пролила, скільки молилася, щоб він з’явився. Так і постаріла. Нема кому чашку води принести. Поліна ще за життя батьків по-сусідськи їй допомагала, а зараз і тим паче.
Будинку нема, але сарайчики і стайня вистояли. Тому і молочко у Поліни було, і яйця. Жити можна. Так і перезимували…
А потім сталося несподіване.
Як кажуть, біда не приходить одна. Ось і Поліні доля нове випробування надіслала…
Тихо уві сні її баба Катя цей світ покинула. Осиротіла зовсім дівка. Так за ці роки вона до сусідки горнулася як до рідної.
Ховали всім селом. Катю любили, нікому в житті вона поганого не зробила, все по-тихому, по-доброму. Люди до неї тяглися, за порадою йшли, розважливою, мудрою Катя була.
Поліна у будинку її залишилася. Літо у клопотах швидко пройшло. Не встигнеш оком зморгнути вже осінь настає. Треба до зими готуватись.
А ось і нове випробування. Під час пологів молодшої сестри Поліни не стало. Залишила вона чоловіка та чотирьох малих діточок. Чоловік її Василь прийшов по допомогу до Поліни.
– Не відмов, допоможи з дітьми. Не чужі вони тобі, рідні племінники. Не впораюсь я один. А зі сторони брати дружину не хочу. На собі випробував, як із мачухою жити. Нікому не побажаєш. Якщо не полюбиш мене, я нічого не скажу. Тільки не кидай мене з дітлахами. Коли Маринці зовсім недобре стало, вона мені і прошепотіла:
– Якщо що, то клич Поліну. Вона добра, не відмовить…
– З дітьми я допоможу, а ось твоєю дружиною не буду. Не любиш ти мені, вибач. Та й що люди скажуть, ще не встигла постіль охолонути, а я місце сестри зайняла?
– Права ти. Не годиться так. Тільки не потягнути мені їх одному…
– Переїду до вас. Поки діти малі допомагатиму. Сирітки не винні…
Стала Поліна племінників виховувати. Чого тільки про неї не говорили, яких тільки пліток не було. Не слухала вона людських пересудів, жила тихо і свою справу робила.
Так три роки минуло. Молодший, який народився, коли Марини не стало, слабенький був. Одне минає, інше вже тут. Як за ним не ходили, слідом за матір’ю й пішов у засвіти…
Василь із того всього почав гульбанити. Не витримав другого нещастя. Не стало його. Як його Поліна не благала схаменутися, не чув її благань.
Залишилася Поліна із трьома племінниками. З дому її брат Василь попросив виїхати, мовляв, немає брата, тож і звільніть батьківський дім.
Інша стала б боротися, але Поліна була не така. Зібрала речі і з дітьми до бабусі Каті в хатинку й перебралися.
Сусіди допомогли підлатати хатку трохи, то й стали там жити.
Племінники до Полини горнулися, мамою Поліною кличуть. Старша Настя вже доросла, вже наречена.
Брати її, погодки Мишко з Петром, молодші, років із десять. Діти ласкаві, слухняні. Усі навколо Поліни крутяться, у всьому допомагають.
І тут за стільки років з’явився син Каті Анатолій, живий і здоровий. Приїхав у свій дім. А там Поліна із дітьми.
Розповіла йому про матір, як чекала вона на нього, скільки сліз пролила. Потім про спільне життя-буття розповіла. Про свої біди згадала.
– Дозволь нам до весни дожити в будинку, а потім ми підемо куди-небудь.
– Ти моїй матері, як дочка була, в останній путь її проводила, коли я по чужих землях блукав. Якщо прожену тебе, останнім негідником буду. Живіть скільки хочете. А я трохи відпочину й поїду. Нічого мене тут не тримає. Мати не дочекалася, сім’ї нема.
– Будинок ваш, живіть, скільки хочете.
Діти його дядьком Толіком кликати стали. Чоловік у будинку зʼявився, одразу справи й налагодилися. І сарайчик підлатав, і ґанок. За хазяйством ходить, лазню перебрав, пекти нову склав.
Місяць за місяцем минають, а Анатолій похмурий ходить. Поліна до нього із розпитуваннями:
– Ти Анатолію, не тримай у собі, скажи все відверто. Що сталося, чому похмурим став? Якщо річ у нас, то ми з’їдемо. Поживемо десь на орендованій хаті поки що.
– Навіть не знаю з чого почати, Поліно… Я і старший за тебе, і все таке. Але закохався я в тебе. Багатьох за своє життя побачив, а таких, як ти не зустрічав. Все щастя на боці шукав, нещасною матір зробив. А щастя мене вдома, на батьківщині моїй чекає. Я ж пам’ятаю тебе зовсім дівчиськом. Стільки років минуло, а ти он яка стала, очей не відвести. Працююча, діток чужих виховуєш. Душа у тебе широка. Якщо не відмовиш, то станеш моєю дружиною.
А відмовиш, зрозумію, не заслужив я значить такого щастя.
Поліна від таких промов не знала куди себе подіти. Не дівка вже, жодного разу ніхто їй такого не говорив. Намагався покійний Василь, але вона на корені такі промови зупиняла…
А тепер зашарілася вся, очі в підлогу опустила.
– Що ж ти таке говориш? Як ти щастя не заслужив? Це я слаба нікому не потрібна.
– Мені потрібна.
– А куди ж я дітей подіну. Прикипіла я всім серцем. Сироти вони повні. Моя доля мабуть їх до ладу довести.
– А хто каже, що діти нам тягарем будуть. Я люблю дітей. Настуня заміж так і дивись вискочить, а Мишко з Петриком за мною хвостиками ходять.
Тож уживемося. Вся річ тільки в тобі. Твоє слово останнє. Відмовиш, завтра ж поїду, не набридатиму…
– Та, згодна я, згодна! Мені баба Катя про тебе стільки хорошого говорила. Я будучи дівчиськом тільки про такого чоловіка й мріяла.
Обійняв Анатолій Поліну.
– Щастя ти моє ненаглядне!
Сусідки біля колодязя вже вранці пліткували:
– Нашій недолугій щастя яке прийшло. Дочекалася.
– Та не судіть ви її. Заслужила вона на своє щастя, діток чужих виховує, не кинула сиротинок. Нікому поганого за життя не зробила, вся в батька та матір своїх. Хороші люди були. І дітей яких виховала.
– Щастя побажати їм треба, а ви язики чухаєте!
Ось так Поліна родину й завела. Весілля не гуляли, розписалися тільки в сільраді. Поліна на крилах літала.
Анатолій влітку і хату полагодив, і прибудову зробив.
– А навіщо хата велика нам?
– Скоро дізнаєшся…
Невдовзі Поліна понесла, народила доньку. Назвали Таєчкою. Анатолій гордий був:
– І сім’я у мене тепер, і дружина красуня, і донечка, і сини є! Настю вже не рахую, засватали, скоро випурхне з гніздечка батьківського…
…Жили Поліна з Анатолієм тихо, бо як баба Катя й говорила, що щастя любить тишу. Дітлахів виховували, доброму вчили.
Дочекалися обоє щастя…