Микола овдовів п’ять років тому…
Усі ці п’ять років дочка із зятем підтримували його як могли, допомагали, часто відвідували.
Та й він їм допомагав, останнім часом дуже часто забирав онука Сашка після садка до себе додому, і той жив у нього, іноді, по кілька днів поспіль.
І раптом, якось, дочка із зятем і з онуком прийшли до нього збуджені, схвильовані.
– Тату, у нас до тебе є дуже серйозна розмова, – з порога почала Тетяна. – Тільки, я прошу тебе, одразу не відмовляйся!
– Від чого не відмовлятися?! – здивовано запитав Микола.
– Від того, що ми тобі зараз запропонуємо, – загадково сказала дочка. – Нам з Олегом здається, що тобі вже пора.
– Що пора? – Микола дивився на дочку й не розумів, що відбувається.
– Тату, настав тобі час знову одружитися! – видала Тетяна.
– Що-о-о?! – Микола не повірив своїм вухам.
Дочка, яка просто обожнювала свою покійну матір, раптом каже батькові ТАКЕ!
– І навіщо ж це мені одружуватися? Що ти таке кажеш?
– Тату, ти вже п’ять років як удівець! – сказала дочка. – Ми розуміємо, що ти любив маму, але час іде. Життя є життя, і живим треба думати не про минуле, а про майбутнє, тобто про це саме життя. Тобі одному без жінки важко. І нудно. Адже так?
– Нічого мені не важко! – запротестував Микола. – І до того ж, я не один. Я маю вас. Знову ж таки, Сашко у мене є. Я з ним тепер часто час проводжу. І мені від цього дуже весело.
– Тату, скоро Сашко піде до школи. Йому вже шість років. Школа буде далеко від твого будинку. Та й взагалі, коли в нього почнуться уроки, всілякі домашні завдання, йому стане не до тебе.
– Нічого, – наполягав Микола. – Ми знайдемо спосіб, як з ним спілкуватися. Так, Сашко?
– Ага, – кивнув онук, не зовсім розуміючи, про що говорять дорослі. – Я дідуся дуже люблю. Я коли виросту, сам до нього приїжджатиму.
– Ось, – кивнув Микола. – Правильно, Сашко. Навіщо нам у домі якісь сторонні жінки?
– Тату, припини! Зараз розмова не про Сашка, а про тебе! – рішуче продовжила Таня. – Без жіночої руки тобі ніяк не можна. Ми хочемо тебе познайомити з однією чудовою жінкою, дуже гарною. Ми їй уже про тебе розповіли і вона зацікавилася.
– Зацікавилася? – Микола перевів погляд на зятя, який весь цей час сидів на дивані й мовчав. – Олеже, це правда, що мною заочно хтось зацікавився?
Зять тільки знизав плечима, тим самим показуючи, що це не його ініціатива, і він тут ні до чого.
Микола знову перевів погляд на дочку.
– І скільки їй років, цій жінці?
– Сімдесят, – радісно сказала Таня. – Вона дуже добре виглядає, років на шістдесят, не більше. Вона тобі сподобається, тату. Ольга Миколаївна і готує добре, і… Взагалі вона дуже душевна. Вона теж п’ять років тому овдовіла, і тепер їй стало нудно. Літнім людям не можна жити на самоті.
– Ні, сімдесят років, це дуже багато, – рішуче сказав Микола. – Це мені не підійде.
– Тату, ти що таке кажеш?! – дочка застигла, і дивилася на батька здивованими очима. – Сімдесят років для жінки, це дуже добре. Ви ж із нею будете однолітки. Яку тобі ще треба?
– Ні! – вперто стояв на своєму батько. – Якщо одружитися, то мені потрібно жінку молодшу.
– Навіщо?
– Треба, і все. Я так хочу. Хочу, щоб я мав молоду дружину.
– Молода дружина?! Це яка?! Пʼятдесятирічна?
– Ні, це теж – стара.
– Тату, припини!
– До того ж у мене вже є на прикметі одна жінка, – раптом хитро посміхнувся Микола. – Молоденька.
– Яка ще молоденька? – ахнула дочка.
– А Сашка вихователька. Тамара Петрівна.
Онук, почувши знайоме ім’я, тут же посміхнувся, а дочка – навпаки – ахнула!
– Тату, ти що таке кажеш?! Ти зовсім чи що?! Цій Тамарі Петрівні років тридцять, не більше.
– Їй тридцять три, – поправив її батько. – Я запитував. А що тобі не подобається? Вона красива жінка. І струнка. Не жінка, а вогонь!
– Так вона ж порівняно з тобою – мала! – обурено вигукнула дочка. – Вона твоєю внучкою запросто могла бути!
– Ну, ти загнула, Тетяно, – обурився Микола. – Донькою, так, могла бути. А онукою – ні. Вона мені дуже подобається. І я їй також.
– З чого ти взяв, що ти їй подобаєшся?
– Як із чого? Ми з нею завжди розмовляємо, коли я Сашка із садка забираю. І вона завжди ставиться до мене з повагою. І приємно усміхається.
– Так! – раптом встряв у розмову Сашко. – Дідусь Тамарі Петрівні подобається. Вона мені завжди каже – який у тебе дідусь хороший!
– А ти помовч! – строго сказала до сина Тетяна. – Подобається він їй… Не знаєш, що говориш!
– Так що, доню, ти даремно не сварися. І я тобі більше скажу, окрім Тамари Петрівни, мені більше нікого не потрібно! – твердо сказав Микола. – Якщо ви вирішили мене одружити, тоді я із завтрашнього дня почну до неї клинці підбивати. Позалицяюся до неї.
Зять Олег абияк стримувався, щоб не зареготати, а Тетяна, навпаки, вся почервоніла від обурення.
– Ну, ні, татусю, таку дружину для тебе… На це я ніяк не згодна! Це як же ж я її повинна називати, якщо що? Мамою, чи як? А вона молодша за мене. Ганьба якась!
Микола знизав плечима, потім посміхнувся.
– Ну, якщо тобі таке не подобається, давай припинимо цю розмову. Ви краще мені скажіть, ви Сашка у мене сьогодні залишите ночувати? Я його завтра в садок, як завжди, відведу.
– Так, нехай залишається, якщо хоче… – знизала плечима засмучена дочка. – А ми з Олегом додому підемо, у нас справ багато.
Коли тато з мамою пішли, Сашко підійшов до дідуся, обійняв його, й обережно запитав:
– Дідусю, я, щось не зрозумів, ти, що справді, хочеш одружитися з Тамарою Петрівною? В неї ж уже чоловік є.
– Та я знаю, – посміхнувся Микола. – Знаю я все, Сашко. Це я просто пожартував. Щоб твоя мама від мене з одруженням відчепилася. От же ж, придумала, теж. І знайшла вже наречену…
– Ти пожартував? – сумно зітхнув онук. – Зрозуміло. Але шкода, що ти пожартував… Тамара Петрівна, вона дуже хороша…