Цілий тиждень Петро готувався сказати Зіні, з якою прожив у шлюбі більше тридцяти років, важкі слова:
– Я від тебе йду.
Сказав.
І застиг в очікуванні її реакції.
– Куди? – спокійно, навіть якось байдуже спитала дружина. – Надовго?
– Назавжди.
– Не зрозуміла…
– Я зустрів іншу жінку…
– Зустрів, і що? – Здавалося, Зіна, дійсно, не розуміє, про що говорить чоловік.
– Я люблю її, – видихнув Петро.
– Правда? Вона сильно молодша?
– Яке це має значення? Ну, так, молодша. Їй сорок вісім, – відповів Петро.
– Тобто, ти – чоловік під шістдесят, збираєшся жити з молодою жінкою?
– Збираюся…
– А здоров’я вистачить?
– Та нормально у мене все зі здоров’ям! – невдоволено вигукнув Петро.
– Невже? Я не була б так у цьому впевнена. До речі, твоїй новій дружині це, напевно, не сподобається. Ти ж збираєшся з нею одружитися?
– Не думав про це. Я й розлучатися не планував.
– Це як? – здивувалася Зіна.
– А навіщо? Розійдемося і все. Я до неї переїду. Ти тут залишишся. Потім квартира доньці дістанеться. А якщо буде суд, доведеться ділити майно. Тобі це потрібно?
– Треба ж: і про дочку подумав, і про себе…
– Про себе?
– Ну так. Якщо нове життя не складеться, у тебе запасний аеродром буде. Молодець.
– То ти згодна?
– Щоб ти пішов?
– Щоб я на розлучення не подавав.
– Роби що хочеш.
– Ти так кажеш, ніби тобі все одно…
– А ти чого чекав? Сварки, сліз? Чи думав, що я благатиму залишитися?
– Не думав, але був упевнений, що ти переживатимеш, як мінімум…
– Переживати? За тебе? Швидше я маю переживати за ту даму, яку ти ощасливиш своєю присутністю.
– Жартуєш?
– Ну звичайно. Взагалі я навіть рада: ти нарешті знайшов своє щастя.
– Я знайшов… А ти…
– І я нарешті стану щасливою… Без тебе…
– Не зрозумів…
– Петро, ну годі вже. Адже ми давно не любимо одне одного. Іноді я навіть сумніваюся, що між нами було це кохання.
– Навіть так?
– А що тебе дивує? Не знаю, як ти, а я давно вважаю себе людиною самотньою… Ти, до речі, коли плануєш переїхати?
– Поспішаєш?
– Чого тягти? І дочку треба довести до відома.
– Це ще навіщо? – невдоволено буркнув Петро. – Вона тут зовсім ні до чого.
– А ти що, збирався від неї приховувати зміни у своєму житті?
– Ну я думав, що скажу якось потім…
– Ні. Вона дізнається про це одразу. Можливо, завтра.
– Зіно, навіщо ти все так ускладнюєш? Невже ми не можемо лишити це між нами?
– Ні, не можемо. Чому я маюобманювати дочку? Нехай знає, що ти пішов, і найголовніше – що я також – абсолютно вільна.
– Це так важливо?
– Звичайно. Хто знає, що може статися…
– Наприклад?
– Ну, наприклад, твоє місце згодом займе хтось інший…
– Не сміши мене! – засміявся Петро.
– А ти посмійся! – Зіна подивилася на чоловіка з певним жалем. – Життя – штука непередбачувана…
– Ти мене лякаєш?
– Ні. Я тонко натякаю, що тобі час.
Наступного дня Петро зібрав речі і пішов.
Мовчки.
Навіть не попрощався.
Зінаїда, як тільки гримнули вхідні двері, взяла телефон, подзвонила подрузі:
– Віра! – радісно вигукнула вона у слухавку. – Він пішов! Уявляєш?! Так! Сама не вірю! Приїдь, це треба відзначити!
Поклавши слухавку, вона поволі підійшла до вікна. Довго дивилася в далечінь поверх будинків.
В голові було лише одне: «Дочекалася. Вільна… Нехай хоч на якийсь час»…