Сергій з нетерпінням чекав свою Марину. Вона мала приїхати з навчання у місті.
Напередодні він набрав квітів у матері в палісаднику і зробив букет.
– Сергію, ти обірвав увесь палісадник? Ще й розпуститися не встигли як слід мої улюблені півонії, а вже їх і немає… – мати докоряла синові.
– Та нічого в тебе там їх багато, а я їхній своїй коханій подарую. Не в місто ж по букет їхати? – сміючись відповів Сергій.
– Ну що ти? Надумав свататися до неї? – спитала мати, сідаючи біля сина за стіл. – Скільки років ви вже разом? Зі школи. Ось і прийшла твоя пора одружуватися, синку. Як час летить…
– Та постривай ти плакати, – сказав батько Сергія Іван Петрович до дружини. – Спочатку посвататися треба, там цього тільки й чекають, а весілля восени зіграємо, коли своє мʼясце та сальце буде.
Марина приїхала із міською подругою. Рита дуже допомогла їй із підготовкою до іспитів. І була запрошена погостювати тиждень у селі.
– У нас така краса! І чого ми з тобою не дружили раніше? – запитувала Марина, обіймаючи подругу. – Я якось з першого курсу більше з дівчатами по гуртожитку спілкувалася, теж з сільськими…
– А я ж вдома живу, тому з одногрупницями спілкувалася раніше тільки в класі, – посміялася Рита. – До того ж у мене хлопець був, а тепер він на службі, і не знаю, як складеться у нас з ним, коли повернеться. Два роки майже минуло. Ми не обіцяли один одному нічого…
– Нічого, ми тобі, у разі чого, у нашому селі хлопця хорошого знайдемо. Не всі поїхали в місто. Є ще такі кадри – і механік Андрій, й Ігор тракторист. Чудові хлопці! – казала Марина.
Рита знала, що Марина чекає з дня на день пропозиції руки й серця. Марина розповідала, що вони з Сергієм відклали весілля до закінчення її навчання.
– Ну от і добре. Погуляємо, значить, – сказала Рита. – Я люблю на весіллях гуляти.
Сергій зустрічав Марину на автобусній зупинці вранці. Він ховав букет за спиною і переступав з ноги на ногу від нетерпіння. І яке ж було його здивування, коли разом із Мариною він побачив її подругу! Струнка, витончена, синьоока, з густим темним волоссям, довгим, блискучим, доглянутим, по плечі.
Рита справила на нього враження…
Марина була повнуватою, з великими міцними долонями і округлими стегнами.
Щаслива, вона кинулась в обійми Сергію, регочучи і цілуючи його в губи.
Риті стало ніяково, і вона трохи відійшла, підхопивши сумки.
Однак Сергій вручив букет Марині й, підійшовши до Рити, взяв сумки з її рук.
– Нема чого важке тягати, для цього мужики є, – сказав він, заглядаючи Риті в очі.
Дівчина зніяковіла і пішла поряд. Марина говорила без зупину про навчання, про отримання диплома, про бажану свободу від навчання та нову роботу в місцевій школі.
А Сергій поглядав на Риту, і не міг позбутися відчуття захоплення. Він встигав відповідати Марині, і одразу оглядався на Риту, приділяючи їй увагу. І в кожному його погляді дівчина відчувала щось особливе, привабливе та хвилююче.
Після того, як усі випили кави, було вирішено йти на річку. Марині хотілося показати Риті місцеву красу. Був вихідний, і до них приєдналися, окрім Сергія, ще Андрій, якого нахвалювала Марина, та дві сестри-сусідки.
Погода була чудова, настрій у Марини піднесений, а Сергій дедалі більше хмурився і був задумливим.
– Що з тобою, коханий? Ти здоровий? – співчутливо запитала Марина. – Купатися будемо?
– Ні-і, – мляво відповів Сергій. – Недавно холодного молока випив то горло турбує…
Він брехав. Усьому виною була Рита. Він закохався з першого погляду, не чекаючи такого повороту долі.
Вчора йому здавалося, що він душі не чує в Маринці, його Маринці, яку він обіймав після танців і гулянь, яка була майже вже його, відданою і ласкавою дівчиною.
А сьогодні ось ця дівчина, яка вийшла з автобуса, ця неземна Рита, строга і ніжна водночас, не давала йому розуміти, що ж навколо відбувається…
Він намагався не дивитись на неї, і не міг. Рита притягувала і заворожувала його, хоч вони перекинулися всього парою фраз.
Компанія дівчат купалася, а Сергій був щасливим, що може з берега відкрито спостерігати за ними, а саме – за Ритою.
Марина махала йому рукою, Андрій теж купався поряд з ними, він говорив з Ритою про щось, вони сміялися, а коли вона виходила з води, Андрій подав їй руку.
Сергію було це бачити нестерпно. Все вирувало від ревнощів, і він, пізніше, вибравши слушну мить, відкликав Андрія вбік і сказав:
– Слухай, ти до подруги її не лізь, зрозумів? Зайнята вона…
– Так? Це точно? – запитав Андрій, поглядаючи на Риту.
– Цілком. А тут так, у гостях, не сьогодні, завтра – поїде, – сказав Сергій із серйозним виглядом.
– Ну, гаразд… – Андрій кілька секунд дивився Сергію у вічі.
Сергій відвернувся, він не хотів, щоб приятель про все здогадався.
Весь день компанія провела разом. Марина засмучувалась про нездужання Сергія і все поривалася зробити йому якісь відвари трав.
– Не тим він слабий, недолуга, – сказала їй мати на кухні, коли молодь після обіду вийшла на подвірʼя. – Невже не бачиш, засліп зовсім від кохання?
– Що?! Що ти таке кажеш, мамо! – здивувалася Марина. – Що ти маєш на увазі?
– Навіщо подругу таку видну сюди притягнула? Ти в нас хоч і ладна дівка, але вона виграє поруч із тобою. Ось і вся його слабість… – продовжила мати. – Я і вранці ще помітила, як він на неї задивлявся, і зараз переконалася ще раз.
– Та він так просто… Що ж йому очі закрити? Навряд чи… – залепетала Марина розгублено.
– Ага, я більше за тебе на світі живу, і дещо в людях розумію. Жени ти її геть, поки вона тобі весілля не зіпсувала. Послухай мене, доню, – мати обійняла почервонілу від хвилювання дочку і погладила її по голові. – Тільки вигляду не показуй нікому. А то піде чутка по селу, соромно ж…
Марина сіла на стілець, обхопила голову руками. Мати заспокоювала її, гладила і шепотіла, що треба подругу сьогодні додому відправити.
– Сьогодні автобус уже пішов, мамо, і як я її виставлю? Незручно ж… Ми на танці незабаром у клуб ідемо. А вже завтра я придумаю щось… Оце так… Ох, Рито, Рито… Ну, який Сергій! Що ж це таке, матусю?
Марина зібрала всю свою мужність, видихнула і вийшла на ґанок…
…Незабаром вся компанія танцювала у клубі. Тепер тільки Марина перевірила побоювання матері, і переконалася, що та мала рацію.
Сергій раз у раз дивився на Риту. А та, здається, теж все розуміла, і відводила очі убік, і бути поряд їй було незручно.
Молодь танцювала, Риту запрошували на повільний танець, а Сергій пару разів потанцював з Мариною і сидів із нудним виглядом.
– Краще б на веранді в щось пограли… Набридли ці танці, – сказав він Марині, відмовляючись іти в коло і веселитися.
Але заграла повільна музика й Марину запросив танцювати Андрій. Марина засміялася і показавши язика Сергію, пішла з Андрієм у центр зали.
Рита сиділа поруч із Сергієм. Він одразу встав, узяв її за руку і повів танцювати. Вони не пішли в центр зали, а почали танцювати одразу, в кутку біля стіни.
Як тільки руки Рити торкнулися його плечей, і вона глянула на нього сумними, вологими очима, ніби попливло все навкруги.
Сергій відчував її подих, її пальчики легенько тремтіли в його долонях, вона явно хвилювалася.
– Є в тебе хтось? – запитав він, трохи нахиляючись до неї.
– А тобі нащо? Я завтра поїду… Нема нікого…
– Не зникай. Дай мені твою адресу, будь ласка. Зараз я не можу нічого пояснити, але потім все скажу. Чуєш? Будь ласка, Рито…
Марина побачила, що Сергій танцює з Ритою і захвилювалась. Танець закінчився, а Рита й Сергій зникли із зали.
Рита поспішала до будинку, за нею йшов Сергій.
– Я проведу тебе, стривай, не поспішай, – просив він.
– Не треба мене проводжати, це буде неприємно Марині. Ти ставиш мене в незручне становище. Ти її проводжай. Наречений… – різко відповіла Рита.
– Вибач, але я нічого не можу з собою вдіяти… Рито. Розумію, а вдіяти нічого не можу. Але ти не віриш… Дай мені час і шанс. Весілля з Мариною вже не буде. Я цього навіть не уявляю. Я приїду до тебе, я знайду тебе… Рито… – Сергій говорив впевнено і йшов поруч.
А ззаду їх уже наздоганяла Марина.
– А чого ви втекли? Мене покинули. Сталося щось? – запитала вона, захекавшись.
– Не сталося. Поки що, – сказав Сергій. – Доброї всім ночі.
Він розвернувся і пішов до свого будинку.
– Що це з ним? – мало не плачучи, спитала Марина.
– Буває. Ранок вечора мудріший. Завтра прокинеться і настрій буде хорошим. Ось побачиш. Ходімо спати. Мені завтра рано вставати. Додому пора. Треба вдома матері допомогти з ремонтом. Ніколи в гостях засиджуватися. А тобі дякую за все… – Рита зайшла в хату і швидко лягла спати.
Марина не наважилася підійти до неї і починати розмову. Вона розуміла, що Рита поводилася гідно і ні в чому не була винна…
…На ранок Рита пішла до автобуса, не дозволивши себе провести. На автобусній зупинці на неї чекав Сергій. Він знову попросив дозволу приїхати, але Рита відверталася, намагаючись не дивитися йому в очі. Він дуже подобався їй.
– І треба ж було такому статися… – нарешті, тихо сказала вона. – Може, у вас все ще налагодиться? Один день – і все шкереберть… Ніколи б не подумала, що таке буває.
– Ти й сама відчуваєш, що буває. Я ж бачу по твоїх очах. Я приїду, знайду тебе, і ми будемо разом, Рито, – тільки й встиг сказати Сергій.
Під’їхав автобус, Рита сіла в нього, вона озирнулася на Сергія у віконце, і він побачив її в сльозах. Серце його стрепенулося.
Рита їхала, нічого не бачачи перед собою. Що зробив цей хлопець, як вона могла вляпатися в таку ситуацію? Немов зачарував її. І найменше зараз хочеться думати, що буде чи не буде потім, аби бути з ним поруч. Сергій…
З Мариною вони тепер явно не подруги. І обидві не винні, виходить. Оце так справи…
Автобус під’їжджав до автостанції міста. Рита вийшла з автобуса і зробила крок і… Ахнула від несподіванки.
Вона опинилася в обіймах Сергія! Він подав їй руку і одразу підхопив її сумку.
– Ти? Як так? Одразу тут? – Рита оторопіла від несподіванки.
– Так я. А чого тягти? Ходімо, додому проведу. Заодно знатиму, де ти живеш. Так надійніше, чого мені ходити по місту шукати, – відповів він, посміхаючись. – Та найняв я машину одразу, друга розбудив, от і все.
– Ну, хіба можна так? Ти б хоч спочатку з Мариною порозумівся. Не можна з нею так чинити, розумієш? Їдь. Спочатку там усі особисті справи заверш. А так – це зрада, – захвилювалася Рита.
– Звичайно, я все їй поясню і перепрошу, не хвилюйся. Вона ні в чому не винна, як і ти, винний тільки я один. Але сподіваюся, що ти скоро вибачиш мене, коли краще дізнаєшся, – сказав Сергій.
– Одне я вже про тебе знаю, що ти дуже легко закохуєшся, – відповіла Ріта.
– А ось тут ти зовсім неправа. Тільки один раз зі мною таке сталося, і я не відступлю, раз я такий… З Мариною ми так давно знаємо один одного… Я й не знав про справжнє кохання. З такою дівчиною, як ти. Вона мені більше друг, аніж наречена. Так ми давно дружимо. А ти звела мене з розуму.
Вони підходили до будинку Рити.
– Вибач, я тебе не запрошую. Сам розумієш. Ще зарано. І вдома мене не зрозуміють. Не хочу бути розлучницею, ти їдь додому… – Рита намагалася бути строгою.
Вони йшли вже сходами під’їзду.
– Я тільки подивлюся номер квартири, – сказав Сергій. – І донесу твої речі. От і все. І дякую тобі, що не прогнала. Я вже тільки цьому радий. Дуже…
Біля дверей квартири він поставив сумку і простяг руку Риті. Вона дала свою долоню, він узяв і поцілував її пальчики так ніжно, що Рита мимоволі зітхнула. Сергій швидко пригорнув дівчину до себе і почав цілувати. Вона слабко опиралася, і нарешті, їй вдалося вивільнитися.
– Їдь, зустрінемося потім… Не треба… – вона відчинила двері ключем і шмигнула в квартиру.
Сергій ще якийсь час стояв біля її дверей, спираючись на стіну. Він був щасливий. А потім вийшов із дому і поплентався до станції.
До Марини його не пускали, не відчиняли двері. З вікна сказали, що вона заслабла. Але Сергієві чувся її плач. Найбільше він зараз не хотів сварок та марних виправдань.
Прийшовши додому, він сів за стіл і написав їй листа, вирішивши, що, не бачачи її, порозумітися набагато легше для обох. «Папір все стерпить…» Він написав лише кілька рядків про те, що він великий негідник, але не може більше брехати. І вже краще розлучення зараз, аніж брехати та переживати все життя. Її він називав чудовим другом, чудовою людиною, яка зрозуміє.
– Ну ось. Я – «розуміюча людина», – процитувала Марина рядки листа. – Ось мені назва. А я ж уявила, що наречена…
– Знаєш, доню. А він має рацію, – відповіла їй мати. – Краще одразу аніж потім все життя мучитися. Ти ж у мене така розумниця. Знайдеш собі хлопця не гірше. Світ клином не зійшовся на цьому Сергію. Може, Бог відвів… Все, що робиться, все на краще.
– Ну, мамо… Всі прислів’я та приказки зібрала в купу, а мені від цього не легше… – крізь сльози сказала Марина. – Ну, та гаразд. Нікого не ховаємо. Всі живі і здорові…
Вона встала, підійшла до дзеркала, поправила волосся і попрямувала до умивальника. Довго хлюпала на обличчя холодною водою, наче змивала з себе дівоче горе. А потім кинула листа від колишнього в пічку і посміхнулася матері.
– Все. Годі. Ми собі ціну знаємо. Тільки нехай спробує заявитись на поріг. Не пущу! – Марина сказала цю фразу, бо дуже любила та шкодувала свою матір.
А мама посміхалася крізь сльози.
…Сергій і Рита через тиждень стали зустрічатися, а вже за два місяці одружилися. Весілля вони зіграли дуже скромне, у міському кафе, лише для найближчих.
Сергій знайшов у місті роботу, Рита почала викладати у школі.
Щасливішої пари, здавалося, й не було на всьому світі. Батьки Сергія засмучувалися лише про те, що рідко молоді приїжджали у село, дедалі більше запрошували їх у місто, на свята. Через рік Ріта народила сина.
А Марина через пів року вийшла заміж за Андрія. І теж склалася хороша родина.
А про весілля, що не відбулося, ніхто вже й не згадував. Мало чого по молодості не буває.
І помилки, і сварки, і кохання з першого погляду…