– Ти не розумієш, я зовсім не мав радості в житті, – сказав Андрій Іванович до дружини Тетяни Сергіївни. – Я вставав, ходив на роботу, повертався додому, але все одно робив це машинально.
Чоловік зітхнув і подивився на жінку.
– А зараз я ніби ожив… – сказав він. – Я розумію, що дуже винен і перед тобою, і перед дітьми… Але я нічого не можу вдіяти. Я кохаю її! Вона моє життя!
– А ми хто? – Тетяна Сергіївна підняла заплакані очі на чоловіка. – Андрійку, ми двадцять років разом. І ти ось так з ходу все це хочеш зіпсувати? А діти? Що вони скажуть?
– Я не кидаю їх, – сказав чоловік. – Вони вже дорослі. Зрозуміють мене.
– Та що ти його вмовляєш? – в кімнату прибігла дочка. – Нехай іде. Без нього проживемо!
– Не можна так розмовляти з батьком, – докірливо промовила жінка.
– Він мені не батько! – сказала дочка.
Андрій Іванович взяв заздалегідь зібрану дорожню сумку і зі словами:
– Вибачте, – вискочив із квартири.
Тетяна Сергіївна заплакала. Дочка присіла поряд і обійняла її.
– Мамо, не переймайся. Проживемо й без нього. Подивися, – дівчина посміхнулася. – Ти ж у нас красуня! Ми тебе ще вдруге заміж видамо! Пам’ятаєш дядька Сашка? Ну, чим не наречений? Вдівець, красень, робота престижна, його донька – моя найкраща подружка. Хороший дядько. Ходімо до них у гості…
– Яка ти в мене ще маленька, – розсміялася Тетяна Сергіївна і поцілувала дочку. – Дякую, звісно. Але ми якось і без нього впораємось…
…Тетяна Сергіївна, звичайно, здогадувалася, що у чоловіка з’явилася інша жінка.
Його часті походи з дому, винний вигляд, постійні причіпки та ретельний, невластивий йому, догляд за своєю зовнішністю, не залишали жодних сумнівів.
Але Тетяна Сергіївна сподівалася, що мине час, чоловік порозумнішає, і все буде як раніше. Але, на жаль…
…Рік після розлучення з чоловіком тягнувся повільно.
Спочатку Тетяна Сергіївна ще готувала вечерю до певної години і крадькома виглядала у вікно.
Чекала…
Але, час минав і жінка звикла до своєї самотності. Діти підросли, у них склалося своє життя…
З Максимом Григоровичем, жінка познайомилася буденно, без романтичного підтексту.
Вона сиділа на лавці і годувала голубів. Чоловік сів поряд, і вони розговорилися.
За спиною у кожного було своє життя і свої переживання.
Були зустрічі в парку, прогулянки по набережній і спільні вечері в невеликих, затишних кафе.
– Тетянко, – одного разу, наважився на розмову Максим Григорович. – Ти самотня, я один. Ми не діти. Ми старіємо. Погодься, старість зустрічати разом набагато веселіше аніж поодинці.
– Але це дуже серйозне рішення, – почервоніла жінка, – Неможливо вирішити все так одразу.
– А я й не кваплю тебе! – посміхнувся чоловік. – Подумай. Все зваж. Порадься з дітьми.
Тетяна Сергіївна не стала зволікати і ввечері зателефонувала дочці.
– Матусю, я дуже хочу, щоб ти була щаслива! – щебетала у слухавку донька. – Він удівець, ти розлучена. Ми з братом будемо тільки раді.
Тетяна Сергіївна розмірковувала ще один тиждень і наважилася прийняти пропозицію.
Жінка призначила побачення, обрала, для цієї події, найкращу свою сукню і в райдужному настрої вирушила на зустріч.
Переходячи дорогу, вона раптом помітила чоловіка, який стояв на тротуарі.
– Хм, як він на мого колишнього схожий, – подумала вона. – Тільки старий дуже. – Боже мій, та це ж він!
Тетяна не вірила своїм очам.
– Андрійку, привіт! – підскочила до чоловіка Тетяна. – А я й не впізнала тебе! Що з тобою трапилося?
– Так, так… Яка ти гарна! – захоплено пробурмотів він. – А я…
– Розповідай, – твердо промовила Тетяна Сергіївна і присіла на лавку. – Все розказуй. Не чужі ж люди.
– Не склалося в мене, – зітхнув Андрій Іванович. – Ні, на початку все добре було. Але потім у мене проблеми на роботі почалися. Довелося звільнитися. Роботи рівноцінної не було, довелося влаштовуватись на більш низькооплачувану посаду. Грошей дуже не вистачало. Почалися сварки. Я її розумію, вона молода і гарна. Так, ще й ця неприємність…
– Яка неприємність?
– Заслаб я. Дуже заслаб. Ось іду в лікарню лягати. Завтра процедури.
– А чому пішки? Де твоя машина? І чому ти один без дружини?
– Машину продав, а дружина… – Андрій Іванович відвернувся. – На морі відпочиває вона зараз.
– Як відпочиває? – Тетяна Сергіївна незрозуміло закліпала очима. – Вона в курсі всього цього?
Чоловік винувато кивнув головою.
– Так, – рішуче сказала жінка. – Ходімо. Я з тобою.
– Ти не зобов’язана…
– У нас спільні діти. Минуле.
Як тільки Андрія Івановича перевели в палату, він побачив свою колишню дружину.
– Я все дізналася, – усміхнулася Тетяна Іванівна. – Треба пройти курс і все буде добре! Лікар сказав тобі дієта, потрібна й вітаміни. Я все принесла.
– Вибач мені, – заплакав чоловік і взяв її за руку. – Винен я. Мені дуже недобре без тебе і без дітей. Я давно хотів повернутись, але переживав, що не приймеш, виставиш. Тетянко, ти тільки не кидай мене, будь ласка…
Тетяна застигла від несподіванки.
– Не кину, Андрію, – тихо сказала жінка. – Та разом на жаль нам більше не судилося бути. Ти зробив свій вибір, я вже маю чоловіка. Я допоможу тобі чим зможу, але не більше того…
Андрій задумався.
– Я розумію, – через хвилину сказав він. – Я сам у всьому винен… Така вже моя доля.