– Яна, ти де? – почулося у слухавці.
Цей голос не можна було сплутати з жодним іншим. Яна одразу впізнала свою свекруху.
– І вам привіт, Лідія Федорівно. Я на роботі.
– Ти забула, який сьогодні день? – спитала свекруха.
– Пам’ятаю, у вас сьогодні день народження, – відповіла Яна.
– То чому ти мене не привітала?
– Лідія Федорівно, я одружена з вашим сином вже дев’ять років. Перші три роки я вітала вас і дарувала подарунки і на Новий рік, і на 8 березня, і на день народження. Ви не привітали мене жодного разу. Та й я перестала. Пам’ятається, це вас раніше не дивувало. Що ж трапилося сьогодні?
– Раніше мене вітав син. А сьогодні Роман навіть не подзвонив, – пояснила свекруха.
– Все просто, Лідія Федорівно, щороку я йому нагадувала, щоб він вас привітав, а сьогодні не нагадала.
– Ось я й хотіла дізнатися, чому ти йому не нагадала, – сказала Лідія Федорівна.
– А мені набридло нагадувати Роману про все, – відповіла Яна.
– Але ж він цілий день сидить за комп’ютером і сильно втомлюється, могла б і нагадати.
– Лідія Федорівно, я теж не відпочиваю, причому я працюю з людьми, а це набагато енерговитратніше, – відповіла Яна і натиснула закінчення виклику
Роман справді не намагався втримати в пам’яті навіть найпотрібніші відомості.
Якось, коли у маленького Славка лізли зубки і він спав тільки на руках у Яни, вона зателефонувала чоловікові і попросила його по дорозі додому зайти до магазину та купити продукти.
Роман з’явився додому з порожніми руками, але не забув поцікавитися, що в них сьогодні на вечерю, і дуже образився, коли Яна відповіла, що він їстиме те, що купив.
– Ну, що ти так одразу? Адже я просто забув! – заявив він у відповідь на закиди дружини.
А одного разу, коли Славко тільки почав залишатися в садку на повний день і Яна вийшла після декрету на роботу, Роман так само просто забув забрати дитину з садку, хоча Яна кілька разів нагадала йому про це, сказавши, що сьогодні вона працює в другу зміну.
Яна зателефонувала своїм батькам, і вони на таксі примчали з іншого кінця міста, щоб забрати онука.
Їй довелося перейти працювати з двозмінного режиму на однозмінку, щоб самій забирати сина.
– Ти знаєш, іноді мені здається, що Роман робить це навмисне, – сидячи в кафе, скаржилася Яна подрузі.
Їхні хлопчики грали в дитячому куточку, а Яна з Вірою розмовляли.
– Я роблю все сама: передаю до керуючої компанії дані всіх лічильників, викликаю фахівців для їхньої повірки, оплачую квитанції. Бо якщо доручити це Роману, нам точно за несплату відключать і воду, і електрику. Я навіть стежу, щоб він не пропустив черговий платіж за кредитом за свою машину. А якщо я йому дорікаю, він щиро не розуміє, що такого страшного він зробив.
– Але ж зарплату він хоч не забуває приносити? – поцікавилася Віра.
– По-різному буває. Якщо в нього хтось у цей же день у борг не попросить, то донесе. А минулого місяця у нього колега одразу ж зайняв. Я Роману говорю: «Тобі ж через три дні кредит за машину платити! Ти що, не пам’ятаєш? Довелося мені у батьків позичати.
– Так весело. Доросла людина начебто, – здивувалася Віра.
– А торік на 8 березня він мене вирішив привітати. Забути про це свято важко, не помітити його також не можна. Роман замовив додому святкову вечерю. Приходжу я додому, а він уже чекає. На столі – величезна тарілка із суші, салат із морепродуктами і в центрі – пляшка ігристого.
– Шикарна вечеря! – оцінила Віра. – Він що, не знав, що в ти не їси морепродукти, і що ти взагалі не п’єш газованих напоїв?
– Знав. Адже мені одного разу навіть зле стало через морепродукти. Але він забув. І дуже здивувався, чому я образилась.
– Послухай, Яна, а є щось таке, про що він не забуває? – Запитала Віра.
– Звичайно, – сказала Яна. – Позавчора з роботи прилетів – і відразу до комп’ютера. У них, виявляється, у цей день мав вийти новий сезон якоїсь гри – я в цьому не розуміюся. Покликала його вечеряти, то він тільки відмахнувся: «Я цю гру цілий місяць чекав!»
– Що й потрібно було довести. Те, що йому цікаво і важливо, він пам’ятає, а що байдуже – ні. Тож не забув він про мамин день народження, про дитину в садочку, про кредит, а просто на них забив. Інакше кажучи, не входить це у сферу його інтересів і, зважаючи на все, ніколи не входило.
– І що з цим робити? – Запитала Яна.
– Гадки не маю. Спробуй поговорити. Може, він хоч спробує якось покращити ситуацію, – порадила Віра. – Хоча у тридцять чотири роки людину не переробиш.
Після цієї розмови з подругою Яна задумалася: коли Рома став таким байдужим до неї, до сина і навіть до своєї матері? А може, він завжди був такий, а вона цього просто не помічала?
У перші рік-два розглянути це не дозволяли рожеві окуляри закоханості. Потім народився Славко, і Яна на довгі три роки взяла на себе і турботи про дитину, і всю домашню роботу.
Вона справлялася і рідко просила у чоловіка допомоги. Якщо просила – він робив. Щоправда, не завжди якісно. І Яна іноді воліла зробити щось сама, ніж переробляти за чоловіком.
І ось до чого це призвело. Фактично вийшло, що зараз у Яни на руках дві дитини – восьмирічний Славко та чоловік.
Що з цим робити, вона не уявляла.
Цього дня Яна, як завжди, встала раніше за всіх. Вмилася і пішла на кухню готувати сніданок. Для Славка – кашу та какао, для чоловіка – яєчню з помідорами, бутерброди, каву.
Ось Роман, теж умившись, заходить на кухню і сідає за стіл. Яна чекає. Але чоловік мовчки бере виделку, хліб і починає їсти. Випивши каву, він каже: «Дякую» – і йде вдягатися.
Яна годує сина, п’є каву, і вони зі Славком виходять із дому. Вона доводить сина до воріт школи та поспішає на зупинку автобуса.
Їй виповнилося тридцять, але чоловік традиційно про це забув. Яна вирішила не нагадувати йому ні про що – їй не хотілося слухати його виправдання, не хотілося отримати ввечері букет, поспіхом куплений Романом по дорозі додому.
На роботі її, звичайно, привітали, обідньої перерви вона виставила на стіл кілька упаковок з тістечками. Подзвонили батьки, привітала Віра, ще кілька друзів і все.
Після роботи Яна повернулася додому, приготувала вечерю, перевірила уроки сина.
В цей час прийшов Роман. В руках у нього був пакет – видно, дорогою зайшов до магазину. Він роздягнувся, вивантажив із пакета в холодильник кілька банок пінного, кинув на стіл дві пачки чіпсів. І сів вечеряти:
– Яно, давай швидше, що там у тебе. Скоро футбол розпочнеться!
Швидко поївши, Роман узяв із холодильника пару баночок, прихопив зі столу пачку чіпсів і вмостився перед телевізором.
Яна поклала сина, попросила чоловіка тихіше висловлювати своє захоплення та обурення і теж вирушила до спальні.
Її день народження скінчився, а Роман цього навіть не помітив.
Яна не хотіла приймати поспішних рішень і почала уважно спостерігати за чоловіком, але тільки утвердилася у своїх підозрах: Роман, справді, як сказала Віра, «забив» на сім’ю, жив на своє задоволення, не обтяжуючи себе турботами про будь-кого.
Яна вирішила, що їм треба розлучитися, жити з цією людиною далі не мало сенсу. Але насамкінець вона хотіла наочно показати Романові, що вона відчувала, коли він забував про те, що для неї було важливо.
До дня народження Романа залишалося півтора місяці. Яна подумала, що вона зможе зачекати такий термін.
Напередодні вона із сином під вигаданим приводом залишилася ночувати у батьків – саме для того, щоб уранці не зустрічатися з Романом. Вдень він подзвонив їй на роботу:
– Яна, ти стіл краще сьогодні накрий, я зі своїми хлопцями прийду, відзначимо мій день народження. До речі, я сподіваюся, ти пам’ятаєш, що я хотів отримати в подарунок?
– Добре, – відповіла Яна.
Коли Роман та четверо його приятелів увійшли до квартири, там було темно та тихо. Жодного натяку на святкову вечерю теж не було.
Роман схопився за телефон.
– Яна, ти де? – Почула вона обурений голос чоловіка. – Я ж попередив тебе, що прийду з хлопцями!
– А ми зі Славком на ковзанці. Я зовсім забула, що ти про вечерю казав. Давай якось сам.
Роман із приятелями вирушили до сусіднього кафе. Коли він повернувся, Яна з сином уже були вдома.
– Як ти могла таке влаштувати? Ти розумієш, у якому світлі ви поставила мене перед друзями? Я їм обіцяв шикарний стіл, а ти таке витворила, – почав він вичитувати Яну.
Але вона швидко зупинила його, поставивши лише одне запитання:
– А ти не нагадаєш мені, як ти два місяці тому привітав мене з днем народження і що ти подарував мені?
Роман помовчав, потім сказав:
– Ну, подумаєш, забув, ти тепер мені це все життя згадуватимеш?
– Ні не буду. Тому що наше спільне життя сьогодні закінчилося. До речі, твої речі я вже зібрала – валізи в спальні стоять.
– А куди я піду? – Запитав Роман.
– Підеш туди, звідки прийшов у цю квартиру – до своєї мами, – сказала Яна. – До речі, заяву на розлучення, на аліменти та поділ майна я ще того тижня подала.
– Квартира і так твоя, а що ти ще зі мною ділитимеш? – Запитав Роман.
– Машину. Кредит ми разом сплачували. Продамо, отримаєш свою половину, зможеш купити собі подарунок.
Роман пішов.
Наступного ранку Яні подзвонила свекруха:
– Що ти через нісенітниці сварку влаштувала? Подумаєш, чоловік із днем народження не привітав! Ти не подумала, як ми з ним удвох будемо в однокімнатній квартирі жити?
– Ні, не подумала, Лідія Федорівно. Я тепер про вас із Романом взагалі думати не буду.