Сестра сказала, що приїде у п’ятницю. Ні, не так.
– Приїдемо в п’ятницю, – сказала вона.
І Оля зрозуміла, що Ганна буде не одна. Ганна буде із Сергієм, який тепер її чоловік, Ганни. А раніше був її, чоловік Олі.
Такі ось бувають у житті зміни – п’ять років живеш із людиною, плануєш прожити все життя і піти в один день, а він бере і йде до твоєї молодшої сестри…
…У Олі та Ганни були різні батьки. З батьком Олі мама розлучилася майже одразу після народження доньки.
– Не зійшлися характерами, – туманно відповіла мама на запитання про причини розлучення.
Коли Оля переїхала до батька, він зізнався, що мама вже тоді зустрічалася зі своїм Ігорем.
Вони обоє були у шлюбі, і мама перша показала, що хоче розлучитися і хоч завтра заново у ЗАГС.
Ігор ще три роки тріпав їй нерви, обіцяючи розлучитися – у нього бізнес був із тестем, просто так не підеш.
Але потім мама завагітніла Ганною, і тут уже нічого не вдієш, довелося розлучатися й Ігорю.
Коли Ганна відвела у Олі чоловіка, мама стала на бік Ганни. Вона завжди була на її боці. Тому що вона молодша, бо вона від коханого Ігоря, а не від нелюбого Василька, бо Ганна – справжній знаменитість, за її п’єсами ставлять вистави, а Оля – бухгалтерка. Нудна робота, як була сірою, мовчазною дівчиною, так і залишиться.
Оля сподівалася, що зустрічі з Сергієм вдасться уникнути. З самою Ганною теж, досить однієї: підписати папери, і все…
…Ганна їхала продавати бабусин будинок. Бабуся до останнього мріяла помирити онучок, от і залишила будинок їм навпіл.
Жаль було його продавати, але грошей у Олі викупити його не було.
Олі часто снився той самий сон – вона заходить у бабусин будинок, чує її голос і йде шукати.
Начебто йде на голос, але плутається в незнайомих коридорах та кімнатах, яких у реальному будинку ніколи не було, і не може її знайти.
Не треба бути Фрейдом, щоб розуміти значення сну – Оля сумувала за бабусю, не могла змиритися з її відходом…
– Я підготую будинок, – пообіцяла Оля. – Ключ залишу під килимком.
– Дякую, – відповіла Ганна. – У мене свій є. До зустрічі тоді?
У четвер Оля поїхала в хату. Довго тряслася в маршрутці, рахуючи, скільки жовтих машин проїде повз, щоб відволіктися від усього. Наче сім…
Ключ застряг у замку, довелося кілька разів повертати туди і сюди, смикати під певним кутом.
Можна було б поміняти замок, але Оля не збиралася полегшувати життя сестрі.
У хаті пахло чимось чужим – солодкими парфумами, упереміш із різкими хвойними, свіжою яєчнею та розчинною кавою.
Оля одразу зрозуміла, що це Ганна! Більше нема кому.
Біля порога стояли три пари туфельок, ніби Ганна не на тиждень приїхала, а на місяць: сині оксамитові на високому підборі, рожеві човники і золотаві. А в Олі чорні, зручні, але схожі на праски, виглядали поряд як з іншої планети.
– Привіт! – заспівала сестра своїм єлейним голоском, але навіть і не подумала обійняти чи поцілувати Олю. – А ми раніше приїхали!
Волосся у Ганни було гладке й блискуче, як у рекламі.
Оля згадала своє, жорстке й вицвіле і розізлилася.
– Ми?! – подумала Оля і побіліла від несподіваної здогадки.
Так дійсно, слідом з’явився Сергій…
У волоссі у нього блищала сивина, якої раніше не було, обличчя напружене і різке. Він кивнув Олі, мов чужий, сховав очі.
– А я хотіла будинок підготувати. Бачу, що вже не треба. Я тоді поїду?
– Що ти, чаю хоч попий! Стільки не бачились!
Довелося йти на кухню, чекати, поки Ганна заварить чай у бабусиному порцеляновому заварнику з малюнком, слухати її скарги на дорогу та рієлтора і хвалькуваті розповіді про чергові перемоги у конкурсах чогось там…
Сергій сьорбав з чашки розчинну каву й мовчав. Оля помітила, що вони не розмовляють з Ганною і не дивляться один на одного. Посварилися? Їй має бути приємно, але приємно не було. Сергія було чомусь шкода.
Звільнившись із чіпких лап сестри, Оля поїхала додому. У маршрутці пахло смаженими пиріжками і запахами чиїхось веселощів. Олі стало недобре, і вона вийшла раніше.
Місто наповнилося весною із закоханими посмішками та жовтими мімозами в руках.
Ці усмішки штовхалися, лізли на Олю звідусіль, не давали пройти. Це у них усмішки, а в неї – суцільний бруд під ногами…
У вуличному кафе грали на трубі. Оля не любила трубу, але цього разу зупинилася й заслухалася.
На неї налетіла дівчина у жовтому светрі. Її дреди смішно підстрибували, немов пташенята в гнізді, що просять поїсти.
– Ти на майстер-клас? – поцікавилася дівчина.
– Що? – не зрозуміла Оля.
Дівчина кивнула на двері з написом «Художня студія Кипарис». І чому “Кипарис”?
– Я не вмію малювати, – відповіла Оля.
– Нічого, там навчать, – кивнула дівчина з дредами. – Ходімо?
Незрозуміло навіщо, але Оля потягла ручку дверей і зробила крок усередину. Оля боялася, що її проженуть, впізнають у ній пройдисвітку, яка не вміє малювати. Вона пискнула, що не записувалася, майстер кивнув у бік вільного мольберта, і Оля сховалась за ним, як за щитом.
– Теж уперше? – прогриміло над її вухом.
Чоловік з рудою бородою дивився весело, поправляючил фартух.
– Так, – кивнула Оля.
– Андрій.
– Оля.
Вони малювали мімози. У Олі виходили курчата. Але їй подобалось.
Зі студії вийшли разом.
– Ти не знаєш, чому “Кипарис”? – запитала вона в Андрія.
– Не знаю. Теж дивуюсь.
Оля сказала, що їй треба йти додому, але Андрій кивнув у бік кафе і запропонував посидіти.
Вони сиділи за маленьким столиком один навпроти одного, пили чай, ділили тістечко з гіркою білого крему.
Андрій усміхався, Оля несміливо відповідала йому на усмішку.
Він провів її додому, і Оля думала, що поцілує. Не поцілував…
– Прийдеш через тиждень? – запитав Андрій.
Оля кивнула…
…Угода була призначена на понеділок, і Оля сподівалася, що не доведеться зустрічатися з Ганною до цього. Але в п’ятницю сестра зателефонувала і запитала:
– Може, повечеряємо?
Оля уявила, як доведеться цілий вечір дивитися на сестру й Сергія, відчула, як вчорашня нудота повернулася.
– Тільки ти і я. Удвох, – поспішила додати Ганна.
Довелося погодитись.
Ганна знову говорила про себе. Оля дивувалась – невже в сестри так мало слухачів? Навіщо їй ще один, тим більше Оля? Але все одно терпляче кивала на кожне її: «Уявляєш!?», хоч зовсім не уявляла.
Наприкінці Ганна зізналася:
– Наш шлюб тріщить по швах. Я його не люблю. А він просить дітей.
Обговорювати Сергія Олі не хотілося. Тому вона знову кивала, думаючи про те, які діти могли б бути в неї та Сергія.
У суботу у Олі був вихідний. Вона влаштувала генеральне прибирання, приготувала улюблену страву батька – голубці. Пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Сергій.
– Привіт.
– Привіт.
– Може, прогуляємось?
Оля обернулася на батька, наче чекала від нього благословення.
– Хліба купи! – тільки й сказав батько.
Вони йшли мокрими вулицями. Мовчали.
– Ти добре виглядаєш, – нарешті сказав Сергій.
Оля порожевіла.
– А ти не дуже, – зізналася вона.
– Ага, – зітхнув Сергій. – Усі нерви з мене витріпала.
Помовчали.
– Ти пробач мені, – сказав Сергій.
– Та годі тобі.
– Ні. Правда. Знаю, що вчинив підступно. Але я її любив.
– Любив?
– Не знаю вже, що зараз. Наш шлюб тріщить по швах, – повторив він слова Ганни.
Мабуть, так вона писала у своїх книжках. Яка банальність.
Хліба Оля не купила. Забула. І довго не могла заснути, думаючи про те, що це все означає. Може, Сергій хоче до неї повернутись?
А в неділю знову зателефонувала Ганна.
– Знаєш, я передумала продавати будинок.
– Передумала?
– Шкода. Бабусин все ж таки.
Оля злякалася, що сестра запропонує відступні. Приготувалася до сварки – вона своєю часткою не поступиться.
– Коротше, цей. Рієлтора я відмінила. Сходимо завтра до нотаріуса. Я дарчу на тебе напишу.
– Що?! – не зрозуміла Оля.
– Ну, мені він не потрібний. Що тут робити? Бруд цей, а я туфлі з собою привезла. Ходжу в них тепер, як незрозуміло хто. Хай твій будинок буде.
Очі у Олі зволожилися.
– Дякую…
– Та годі тобі… Приїжджай сьогодні ввечері, га? Ігристого вип’ємо.
Оля подумала про Сергія. Ганна знову прочитала її думки.
– Він поїхав у інше місто. Якщо угоди не буде, не треба мене контролювати. Знаєш, як він любить все контролювати.
Ні, вони не помирилися того вечора. Але поговорили добре. Про бабусю згадували, про дитинство. Тепер кожен мав свій шлях. І добре.
…У понеділок оформили дарчу. Оля провела сестру на вокзал, додому пішла пішки.
Вона йшла через широкі вулиці, ловила прохолодне весняне повітря, насолоджувалася запахом свіжого хліба, що незрозуміло звідки йшов.
Хотілося кави з молочною пінкою, хрумкий круасан.
Хотілося плавати рибкою в басейні.
Хотілося забруднити пальці фарбою і витирати їх масляною ганчіркою, посміхаючись своєму Андрію…