– Галю, це ти?! Та бути такого не може! Я думала ти не тут живеш! – Наталя радісно обійняла однокласницю і закружляла прямо посеред тротуару.
– Та тихше ти, невгамовна! – засміялася Галя, намагаючись звільнитися з обіймів шкільної подруги. – Люди он дивляться!
– Та я повірити не можу! Ми ж років сто не бачилися, не менше!
– Всього лише трохи більше тридцяти, – Галя поправила розтріпане волосся. – Ну, привіт, я теж рада тебе бачити!
Вони зайшли в кафе, сіли за столик у глибині зали, зробили замовлення.
– Ну, розказуй! – очі Наталі сяяли справжньою цікавістю.
– Що розказувати? – усміхнулася Галина.
– Все! Із самого початку! З подробицями! – сказала Наталя. – Чоловік, сім’я діти? Чому ти тут? Давно приїхала? Надовго?
Галина витримала паузу і сказала:
– Взагалі-то я живу тут п’ятий рік…
– Як?! – Наталя очі витріщила від несподіванки. – І мені жодного разу не подзвонила?!
– Ну, почнемо з того, що я не маю твого номера телефону, – миролюбно сказала Галя. – І взагалі – з чого б я тобі дзвонила? Ми так давно не бачились. Кожна з нас має своє життя.
– Ну то й що? – здивувалася Наталя. – Справжня дружба народжується в дитинстві. Невже ти думаєш, що коли я тебе не бачила, то ти перестала б бути для мене близькою людиною?
– Я, Наталко, чесно кажучи, ні про що таке не думала. Ніколи було. Життя стільки сюрпризів підкидало, що я навіть не помітила, як пройшов час… Здається, тільки вчора школу закінчила.
– Так не тягни, розповідай! Давай я почну… Після школи ти продовжувала зустрічатися з Іванком. Він пішов на службу…
…– А я на нього чекала, – підхопила Галина, – коли він повернувся, ми одружилися. Через рік народився Ігор. Ми були щасливі. А через п’ять років – розлучились.
– Пам’ятаю… Тоді ніхто так і не зрозумів чому. У вас же ж таке кохання було! Десять років за однією партою!
– Мабуть, у цьому й була проблема, – задумливо сказала Галя. – Втомилися ми один від одного. Почуття притупилися. От і вирішили, що немає сенсу їх відновлювати. Розлучилися мирно, без сварок. Іванко до сина часто навідувався, допомагав, чим міг…
– Не здивована, – сказала Наталя.
– Ну, а я вважала це цілком звичайним – звикла до його турботи й уваги. Але ж мені хотілося чогось незвичайного! У результаті, через кілька років я знову вийшла заміж. Мій другий чоловік був старшим на 15 років. Багатий. Владний. Будь-яку проблему вирішував на раз два.
Спочатку він підкорив мене цією своєю мужністю. А потім з’ясувалося, що він ще той ревнивець. Майже десять років я жила, як на вулкані.
Так, нічого не потребувала, переїхала у велике місто, могла робити все що завгодно. Але виходити з дому без дитини, спілкуватися з чоловіками навіть якщо це чоловіки подруг, мати власну думку – ні-ні!
Скільки сварок у нас було через все це! Але я терпіла.
– Навіщо?
– Ігор підростав. Про нього думала. Та й соромно було – з другим чоловіком не вжилася. Сподівалася, що якось вплину на чоловіка, все зміниться. Не вийшло. Розлучилися ми…
– Так само просто як і з Іванком?
– Ні. Там все більше скидалося на розбірки. Добре, що Ігор був його пасинком, а інакше і його б у мене забрав.
І все ж я ні про що не шкодую. Жила безбідно, світ побачила. Де тільки не була!
Коли одна залишилася, думала – все! Більше жодних шлюбів! Наїлася.
Але, як то кажуть, хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.
– Тільки не кажи, що ти знову вийшла заміж! – розсміялася Наталя.
– Вийшла! Там взагалі така чудова історія! Після розлучення влаштувалася на роботу. Колега один став до мене залицятися. Квіти там, смс-ки, шоколадки. А потім запропонував поїхати з ним на риболовлю.
– Куди-куди?!
– На риболовлю, – усміхнулася Галина.
– Оригінально!
– Я теж так сказала, а він мені: – Що, слабо?! Ну, ти ж мене знаєш… Поїхала. Чому? Чи не замислювалася.
– І як? Риби багато наловила? – підморгнула Наталя.
– Я? Та я спочатку вражена була! Ти уяви – після п’ятизіркового готелю потрапити у такі умови! Намет, багаття, юшка. Зате потім… Це було справжнє диво! Словом, зблизила нас ця подорож. Через пів року ми розписалися. Потім було сім років безперервного щастя. Доки доля не відібрала мого чудового чоловіка…
– Що, теж розлучилися?
– Нещастя сталося…
– Ой. Пробач, Галю, я ж не знала, – розгубилася Наталя.
– Нічого. Давно це було. Я тоді ледве витримала. Два роки ні на кого не дивилася, не підпускала до себе. Якби не син… Ох, Наталко, що я тільки могла наробити…
– Та вже ж… Важко втрачати дорогих людей, – сказала Наталя. – Але життя продовжується, і ось ти тут. Як? На батьківщину потягнуло?
– Не повіриш – навіть не думала повертатися, – Галя хитро посміхнулася. – Доля знову з мене пожартувала.
– І? – Наталя аж напружилася від нетерпіння.
– Мені подзвонив Іванко. Дізнався, що я чоловіка поховала, все кинув і примчав.
Підтримати хотів.
Розповів, що теж давно один. Коротше, Наталко, не повіриш – через рік ми знову розписалися.
Він мене сюди й привіз. Ось уже п’ять років разом. Надихатися один одним не можемо.
Таке відчуття, що й не було всіх цих років, коли ми були далеко.
– Ну, ти даєш, Галю! – вигукнула вражена Наталя. – Ось це так доля! Майже в п’ятдесят повернулася у вісімнадцять! Розповів би хто – нізащо не повірила б!
– Сама не вірю. Ну годі, про мене поговорили, ти як?
– А в мене все просто – чоловік, двоє дітей, незабаром внук народиться. Нічого цікавого. Просто життя…
– Ох, Наталю, – задумливо сказала Галя. – Просто життя – це не так уже й просто…