– Ні, таких послуг ми не надаємо! Зовсім не надаємо! Усього вам найкращого.
Оля відклала телефон.
– Що, знову мужики не по темі надзвонюють? – співчутливо поцікавилась Марія Петрівна.
– Знову, – зітхнула Ольга.
– А може, й справді, ну його, це прибирання разом із прасуванням і готуванням? Хочуть чоловіки одного, то зробимо! – Марія Петрівна, оглянула свою повненьку фігуру. – Я ось досить ще нічого виглядаю. як для пенсіонерки!
– Все жартуєте… Нам би нормальних замовників побільше, а от цих, – Оля кивнула на телефон: – Трохи менше. Може, назву змінити? А то «Дружина на годину» і справді якісь не ті асоціації в чоловічих головах пробуджує.
Марія Петрівна знизала плечима.
– Не думаю, що це допоможе. Не переймайся, Олечко, все налагодиться.
…Фірму «Дружина на годину» Ольга організувала нещодавно. І не від хорошого життя. Дуже знайома багатьом життєва ситуація стала причиною.
Такий чудовий та успішний чоловік Ігор, на самому початку сімейного життя запропонував Олі:
– Сиди–но ти, люба, вдома. Твої копійки не варті того, щоб за них працювати.
Ольга погодилася. Домашнє господарство здавалося їй набагато кориснішим заняттям, аніж її професія.
Свого часу її освіта привела її в архів, де вона й «припадала пилом» багато років. Поки на дні народження подружки Валі не познайомилася з Ігорем.
Сімейне життя потекло за сценарієм: Ігор будував кар’єру, Ольга зустрічала його вдома з пиріжками та напрасованими сорочками. А потім й чоловіка зʼявилася молода, довгонога, Іринка…
Розлучилися вони без сварок. Ольга ще до доленосної розмови здогадувалася, що в Ігоря хтось з’явився. І була навіть трохи вдячна чоловікові, що той не став морочити їй голову, а одразу зізнався: їм з Олею більше не по дорозі. Ділити подружжю, окрім матеріального, не було чого. Дітей вони не нажили. Ігореві було ніколи, а Ольга не наполягала… Тож розлучилися майже друзями.
Єдиним сильним розладом для Ольги після розлучення було тільки те, що вона тепер зовсім не уявляла, як заробити на свій шматок хліба. Повертатися до архіву не хотілося…
– Ну ти ж більше нічого не вмієш! – говорив здоровий глузд.
– А прати, прибирати, готувати, мити вікна та ще купу корисних речей? Це, напевно, можна десь застосувати! – протестував авантюризм.
Ольга прислухалася до другого. І вирішила відкрити фірму «Дружина на годину».
– Ні, Валю, це не те, що ти подумала! – пояснювала Ольга подрузі. – Наші панянки робитимуть чистоту, готуватимуть, ходитимуть по продукти, може, вигулюватимуть собачок чи забиратимуть діточок із садка. А що?! Такі послуги, напевно, будуть затребувані. Є ж «чоловік на годину». А самотніх, зайнятих чоловіків у нас не менше аніж жінок! Коротше, ти зі мною?
Валя, звісно, засумнівалася. Але робота їй була потрібна. Тим більше, що вона знову була розлучена. А для матерів–одиначок вакансій було не так багато!
– Добре, я з тобою! А стартовий капітал де ти візьмеш?
– Ігор допоможе казав. Та там не надто багато треба.
– Колишній? Чого це він? Провину загладжує? – брови Валі здивовано поповзли вгору.
– Ну, яка вина, Валю… Любив, потім розлюбив. Чесно зізнався, майно без сварок поділили. Нормально розлучилися. Тобі теж варто було б так навчитися, а там дивишся, і аліменти не довелося б так важко забирати. Гаразд, не лізу, – Ольга замовкла, побачивши, як похмуріє обличчя подруги. Ще не вистачало посваритися на самому початку спільного підприємства.
– Гаразд. А кого ще візьмемо? – поцікавилася Валя.
– Пропонуй! У мене ось тільки Марія Петрівна на прикметі.
– Так вона ж той… Старувата.
– Для чого старувата? Для прибирання та миття посуду?! – здивувалася Оля. – Я ж тобі пояснюю – ми в домашньому господарстві, а не по мужиках розʼжджати. Марія Петрівна будь–кому фору дасть! Була я в неї гостях.
…Валя перейнялася ідеєю Ольги і навіть привела свою подружку Світлану.
– Ти не дивися, що вона похмура весь час. Характер у неї такий. Зате прибирає, як богиня! Вона у клінінговій компанії сто років відпрацювала! Діловита, відповідальна! – Валя підняла вказівний палець.
Ольга тільки посміхнулася: її справа потихеньку зростала.
Незабаром маленька фірма “Дружина на годину” почала приймати замовлення. Замовниками були переважно ділові чоловіки середнього віку. Відмінна клієнтура: платять акуратно, нерви не тріпають, з дурницями не лізуть. Щоправда, іноді траплялися й казуси.
– Ти уявляєш, відчиняються двері… Стоїть на порозі такий собі красень і за спину мені заглядає! – скаржилася Марія Петрівна. – Я озираюсь, потім дивлюся на нього запитливо. А він цікавиться:
– Ти що це, бабусю, одна, чи що?
Я розгубилася і кажу:
– А що, у вас такий безлад, що одна не впораюся?
Він мені:
– З чим, бабусю?
Виявилося, що йому зовсім не прибирання було потрібне… Чого ж вони так неуважно оголошення читають?!
– Та я вже ніби все докладно розписала! І які послуги надаємо, і розцінки! – ледве стримуючи сміх, сказала Ольга.
Щоправда, Марія Петрівна швидко відійшла і тепер сприймала такі ситуації з гумором. А як інакше?!
Дзвінки таких любителів нікуди не поділися. Ось і сьогодні знову довелося пояснювати, що «все отаке» не входить до переліку послуг…
– А може, коли хочуть, то влаштуємо їм, – пожартувала Марія Петрівна. – Я ще нічого виглядаю!
– Нам би нормальних замовників більше… – зітхнула Ольга. – А не цих. Назву, чи що, змінити.
– Не вигадуй! Нормальна назва. Нам же не тільки ці дзвонять. Нормальних чоловіків також вистачає. Он, наприклад той, який вп’яте прибирання замовляє. До нього Валентина їздить. Чує моє серце, що незабаром знову заміж вийде.
Зрозумівши, що сказала зайве, Марія Петрівна прикрила рота рукою.
Але було пізно. Обличчя Ольги потемніло.
– Он воно що?! А потім ми дивуємось, що у нас нормальних замовлень мало! Мачо всілякі дзвонять! Я ж заборонила особисте життя на робочому місці!
– Та ти не гнівайся, Олю. Валя, наскільки я знаю, нічого такого собі не дозволяла! Вона ж говірка: все мені розповідає… Просто по–доброму сподобалася чоловікові… Він її запросив у кафе. Ось і все. Решту я сама додумала. Хоча, може, й справді щось вийде. Що ж у цьому поганого? Тобі самій теж не завадило б дивитися на замовників інакше. Як на чоловіків, наприклад. А там і собі кого знайшла б. Ти ж молода ще! – сказала Марія Петрівна.
– Ні, дякую! В мене вже був успішний чоловік! Я на Ігоря не ображаюся. Просто багато чого зрозуміла! Таким чоловікам потрібна статусна жінка: молода, вродлива. А аж ніяк не домогосподарка середніх років. Тим більше з обслуговуючого персоналу.
А ви, Маріє Петрівно, як дівчинка, їй–богу. Все в казки про принців та коней вірите! – Ольга відвернулася до вікна.
Марія Петрівна тільки зітхнула і вийшла з крихітного кабінету.
…Наступна ситуація сталася через кілька тижнів.
– Ви кого прислали? – обурювався у слухавці чоловічий голос.
– Нашу найкращу робітницю! Вона професіонал у прибиранні. А що вас не влаштовує? Якісь претензії щодо її роботи? – поцікавилася Ольга.
– По роботі – ні! Але ж вона на мене так дивиться!
– Не зрозуміла…
– Строго дивиться, недобре! Я думав, у вас працюють милі, приємні жінки. Які приберуть, і обід приготують, і розмову підтримають. А тут прямо слова не витягнеш! Я її майже боюсь! – спробував пояснити чоловік.
– Світлана! – здогадалася Оля. – Ну скільки разів я її просила: перестань дивитися на замовників, як на дошкільнят, що нашкодили. Зазвичай нас не помічають: працюємо і добре. Але один он таки трапився…
– Добре, якщо хочете, наступне прибирання ми вам зробимо зі знижкою і надішлемо іншу співробітницю, – Ольга спробувала згладити ситуацію.
У слухавці замовкли, а потім чоловічий голос сказав:
– Добре. Прибирання зі знижкою і мила співробітниця. Я згоден. Через тиждень у цей же час!
Ольга погодилася, а потім задумалася:
– Самій доведеться їхати. Валя зайнята, Марія Петрівна теж… Що ж мені, як начальниці, випала честь взяти цього вразливого на себе!
…Через тиждень Ольга дзвонила у двері квартири «вразливого чоловіка». Вона була готова побачити примхливого маминого синочка, ну або професора в товстих окулярах…
Але двері відчинив високий, широкоплечий чоловік середнього віку.
Привабливий, можна навіть сказати, гарний, тієї самої чоловічої краси, від якої мліє вісімдесят п’ять відсотків жінок. Він привітно посміхнувся до Ольги.
– Ви набагато кращі за вашу попередницю! Проходьте. Мене звуть Іван Іванович.
Ольга зайнялася прибиранням, нишком спостерігаючи за дивним замовником. Вона була готова підтримати будь-яку розмову, посміхатися, кивати головою. Але Іван Іванович мовчки займався своїми справами.
– Що ж його тоді не влаштувало у Світлані? – думала Оля.
Відповідь на своє запитання вона отримала вже прощаючись з Іваном.
– Ви чудово попрацювали. Чекаю на вас через тиждень! Похмуру співробітницю, більше, будь ласка, не надсилайте. Вона мені дуже нагадала мою колишню дружину. Не найкращий спогад…
Ольга кивнула, а сама подумала:
– Он який! Гаразд, хоч платить добре і жодних дурниць не пропонує!
З того часу вона раз на тиждень працювала в Івана Івановича.
– Ну, як тобі постійний клієнт? – жартівливо цікавилась Марія Петрівна. – Заміж поки що не кличе?
– Більше жодних заміжжь, – відмахувалася Ольга. – Я вже сказала, що мене нерівні стосунки не цікавлять!
– Чекатимеш бідного й вірного?
– Нікого не чекатиму! Просто житиму!
Іван Іванович з кожним візитом Ольги ставав усе говіркішим. Спочатку вона дізналася про його роботу:
– Фірма в мене невелика, зате з такою репутацією! О–го–го! Знали б ви, Олечко, які ми меблі робимо! Це ж витвори мистецтва!
Потім трохи казав про дружину:
– Не дочекалася, поки ми розкрутимося. Все їй було мало грошей! А ви ж навіть не уявляєте, вона ж весь час мені про гроші торочила! Тепер, мабуть, вистачає! Знайшла собі молодшого і багатшого!
Ольга слухала, де треба кивала, де треба співчувала.
Все було добре, поки одного разу, перервавши чергову розповідь про роботу, Іван Іванович не запропонував:
– Олю, а може, сходимо кудись, посидимо? А то я почуваюся якось незручно чи що. Ви для мене і готуєте, і прибираєте, і перете. Та ще й слухаєте, як справжній психолог!
– Ні, ви мені вже вибачте… Але я не перетворюю робочі стосунки в особисті! – Ольга відклала рушник.
– Даремно! Я ось із задоволенням би перетворив.
– І що далі? Ви пробачте мені, але в казки я не вірю. Це тільки там принци одружуються з прибиральницями! Пам’ятаєте «Попелюшку»? Я, мабуть, сьогодні вже все закінчила…
– Та я, власне, не такий і принц, – Іван наздогнав її в коридорі. – Спочатку працював збирачем меблів, потім із приятелем взяли кредит, відкрили свою компанію. Спочатку взагалі в збиток працювали. Потім розрослися.
– До побачення, Іване. Давайте не псувати наші чудові ділові відносини! – Ольга помахала рукою і вийшла.
…– Ох ти й вигадала! – Валя похитала головою, вислухавши історію Ольги. – Може це твій шанс! Сходила б на побачення… А там уже як буде.
– Ні, Валю, не хочу я більше. Мені вистачило одного разу. У тебе як справи? – перевела розмову Ольга.
– Ну, як… Погано! – Валя відвела очі. – Я сподівалася, що цей буде кращим за інших! А він такий самий! Син мій йому не потрібний.
Я потрібна, тільки зрозуміло навіщо! Коротше, я, як завжди, сварку влаштувала і пішла. Ну не вмію я спокійно розлучатися! Особливо із такими! Бо ж цей скнара ще й подарунки вимагав повернути! Взагалі-то, ти маєш рацію!
Ольга сумно похитала головою: звичайно, вона має рацію.
Іван Іванович відмінив наступний візит Ольги. Вона зрозуміла: «Дружина на годину» не виправдала його надій. Ну і добре. Є інші клієнти, хай не так багато, як хотілося б…
Втім, Ользі гріх було скаржитися. Фірма повільно, але правильно обростала клієнтурою. Довелося найняти кількох нових співробітниць.
Справи, біганина, турботи, проблеми. Ольга зовсім не згадувала свого принца Івана. Поки одного разу не сталося несподіване…
…Ольга засиділася на роботі допізна. Вона вже майже закінчила всі справи, як раптом у двері постукали.
– Заходьте, – сказала жінка, не відволікаючись від монітора компʼютера.
– Я тут бачив ваше оголошення на рахунок роботи, – сказав гість. – Вакансія ще на часі?
– На часі, але ми взагалі-то жінок набираємо! – сказала Ольга. – “Дружина на годину”, як-не-як…
Жінка відволіклася від монітора і глянула на візитера.
– Це ви?! – тільки й вигукнула вона.
Ольга не вірила своїм очам.
– Іван?! Ну й жарти у вас! А я думала, що ви на мене остаточно образилися… Замовлення скасували, зникли.
– Образився, звісно, але тільки трохи… – усміхнувся Іван. – Просто після вашого останнього візиту чорна смуга почалася. Як наврочив хто!
Спочатку матеріали привезли погані, потім скарги на якість почалися, репутація впала…
Довго це все розповідати. Коротше кажучи, обійшли нас конкуренти.
Повернувся я до того, з чого почав: збираю меблі на роботі. А тут твоє оголошення побачив. Вирішив зайти. Може, «чоловіком на годину» влаштуватися. А там раптом і в постійні чоловіки згоджуся. Я ж тепер зовсім не принц!
Ольга дивилася на Івана і не вірила, що так буває.
– Ну щодо постійного чоловіка говорити поки що зарано… А ось про «чоловіка на годину» можемо обговорити, – сказала вона.
…Тепер Іван підробляє в маленькій компанії Ольги на вихідних. Складання меблів поки не полишає. Сподівається, що йому знову посміхнеться удача.
Він ще раз покликав Ольгу на побачення і вона погодилася.
Бо ж це просто побачення.
Можливо, щось із цього всього й вийде.
Може, сама доля підсунула Іванові горезвісну чорну смугу в житті, щоб звести їх з Ольгою…
Хто його знає…