Олена стояла на зупинці і чекала свою маршрутку. Вона все нервово поглядала на годинник – автобуса чомусь довго не було.
– Господи, та де ж та маршрутка?! – пробурмотіла вона і глянула вгору.
Явно збиралося на дощ…
Раптом поруч з Оленою пригальмував якийсь величезний джип темно-синього кольору.
Передні дверцята привідкрилися.
Олена спершу навіть відійшла в сторону, бо подумала, що зараз із джипа вийде пасажир.
Але з машини ніхто не виходив.
– Оленко, ну що ж ти стоїш?! – раптом почула вона жіночий голос з місця водія.
Олена здивовано зазирнула в машину і застигла від несподіванки.
– Зою, ти чи що? Ой, ну треба ж!
– Та сідай уже, підвезу, як по дорозі.
Було майже по-дорозі, але Зоя вирішила довезти подругу дитинства до її будинку.
Жінки дружили в школі, був такий період, а вже після навчання у кожної була своя доля, хоч формально вони залишилися ще подругами, але тільки в соціальних мережах.
Дуже не переписувалися, а так – листівки одна одній пересилали.
А про що листуватися через 17 років після закінчення школи? Життя та інтереси різні…
Олена з цікавістю розглядала салон автомобіля і захоплено цокала язиком.
– Шикарно як! Красива машина! Чоловік купив?
– Ну чому одразу чоловік? Сама заробила!
– Та годі тобі, важко жінці одній заробити собі на таку машину!
– Ну добре – разом із чоловіком на неї заробили…
– А ось це ближче до істини!
– У нас із чоловіком кілька своїх магазинів, це наш спільний бізнес, тому й гроші спільні. Одяг, взуття, сумочки продаємо.
– Щастить тобі – за бізнесмена заміж вийшла.
– Не за бізнесмена, а за студента. Ми потім із ним разом стали бізнесменами. А ти як?
– Погано, – зітхнула Олена. – Не щастить мені у житті. Двоє дітей, два невдалих шлюби, з мамою та дітьми живу в маленькій суміжній двокімнатній квартирці.
Роботу нещодавно втратила, теж у магазині працювала, але продавчинею, а не бізнесвумен. До речі, продавці вам не потрібні?
– Будуть потрібні, – відповіла Зоя. – Я якраз їду на нашу нову точку – недалеко від тебе ще один магазин відкриваємо десь через тиждень.
– Ой, Зою, візьми мене продавчинею! – Олена склала долоні, ніби для молитви. – Я хороша працівниця, ось побачиш! Просто іноді такі роботодавці трапляються, жах! Стільки претензій, стільки поганого зроблять, аж неприємно!
– А з чого ти взяла, що я як роботодавець буду без претензій? – усміхнулася Зоя.
– Тому що у школі ми з тобою по-справжньому дружили.
– Значить, це в нас з тобою вдала зустріч. Дай свій номер телефону, я тобі зателефоную перед відкриттям.
…Вдома Зоя розповіла про зустріч із подругою дитинства своєму чоловіку Ігорю.
– Ось цього я не люблю, коли подруги, друзі, родичі працюють у нашому бізнесі. Вони починають тоді нахабніти і сварки неминучі.
– Та яка вона мені зараз подруга? Скільки років минуло після школи, ми вже маємо різні долі, різні інтереси. А допомогти Оленці треба – якесь життя в неї зовсім сумне.
– Яке сам вибудовуєш, таке й виходить!
– Не занудствуй! Якщо в тебе все солодко і гладко, це не означає, що інші винні у своїй долі. Всі роблять помилки і їм треба тільки руку простягнути. Та й взагалі – багато ти знаєш про долю наших продавчинь?
…Через тиждень зідзвонилися з Оленою. Умови роботи їй сподобалися, але зарплата видалася маленькою.
– Олено, ти звичайно дивися сама, можеш іншу роботу собі підшукати, але у нас усі так продавці отримують, і ніхто не скаржиться. Подивимося там із продажу як підуть справи, можливо й підвищимо зарплату.
На тому й погодилися…
…У магазині за зміну працювали три співробітниці, вони придивлялися одна до одної, спілкувалися між собою.
– Зоя була моєю однокласницею, – розповідала колегам Олена. – Так собі – посередність, сіренька була у школі, а зараз он як виріс її добробут. Головне знати, за кого заміж вийти так, щоби вдало. У школі я ще думала, що в неї зовсім по-іншому доля складеться – буде якоюсь непомітною працівницею в офісі, яка папери перебирає і все. Ех, шкода мені свого часу цей Ігор не трапився, я б його закохала в себе, і сама як сир у маслі б каталася…
Молоді колеги слухали Олену заворожено, але не могли передати її слова начальниці – все ж таки однокласниця, напевно вони ще товаришують.
Ігор привозив товар у магазин, і одного разу помітив, що Олена на нього якось дивно поглядає. Так зазвичай дивляться жінки на кавалерів, намагаючись спокусити їх.
Ігор вдав, що не помітив її погляду і поїхав, йому було неприємно.
…Так минув майже місяць. На правах однокласниці Олена почувала себе головною, хоч усі продавчині були рівними і відповідали за свій відділ. Якось, коли Зоя заскочила в магазин, вона застала сварку жінок, і це було вкрай гидко.
– Дівчата ви що? У вас покупці, а ви так поводитесь при них!
– А чого Олена командує нами? – обурилися молоді продавчині.
– Олено, ти чого? – Зоя строго подивилась на колишню однокласницю. – Хто тебе уповноважував тут командувати? Якщо є якісь питання, то телефонуйте мені, я завжди на зв’язку.
Олена спохмуріла, але знайшла в собі сили вибачитись перед колежанками.
А в день зарплати Олена вирішила зробити своїх співробітниць союзницями.
– Ну, ось що ці господарі життя, собі дозволяють?! Що це за зарплата, що навіть відсотки з продажу не нараховують?!
– Ну, то одразу ж зарплата обумовлювалася, чого обурюватися? – відповідали їй колеги.
– А доки все це терпітимемо від багатіїв? Давайте поставимо свої умови. Вони на нас наживаються, круті машини собі купують, на море їздять за наш рахунок!
– Чому це за наш? Вони нам платять, бо обіцяли.
– Ви що, зовсім недолугі і не розумієте, куди потрапили? Задарма хочете працювати?
Знову почалася сварка і знову під час візиту Зої.
– Та ви зовсім чи що! – зашипіла Зоя. – Знову у вас отаке робиться при покупцях.
– Зоє Іванівно, приберіть Олену з нашої зміни, ми з нею працювати відмовляємось! – обурилася наймолодша продавчиня. – Можете мене звільнити, але я все скажу – Олена вас не поважає, наговорює на вас гидоти, щойно хотіла не працювати через зарплату, яка нас цілком влаштовує.
– Дівчатка, йдіть працюйте, я тут сама з Оленою поговорю.
Дівчата пішли по своїх місцях. Зоя запитливо і строго подивилася на Олену.
– Та вони ж пліткарки! – обурилася Олена. – Вони самі на тебе такого мені наговорили…
– Олено, ти звільнена, – спокійно сказала Зоя. – Ти думаєш, я нічого не розумію і не бачу? І моєму чоловікові не було чого підморгувати, він мені все розповів.
– Ну і добре! Не дуже й хотілося тут у вас залишатися!
Йдучи, Олена голосно висловила все, що думає про Зою та Ігоря на всю залу магазину.
Ну що ж, недолуга й нахабна жінка, нічого не вдієш, тому і втрачає роботи й чоловіків…
Даремно Зоя її тоді підвезла своєю машиною, невдала зустріч вийшла…