– Ой, дивися куди йдеш! – замахала руками теща.
На неї ледве з порога не наскочив Віталій з пакетом продуктів у руках.
– Чому так довго? Я ж сказала Насті, що мені треба на манікюр! Сиджу тут біля дверей на старті! – додала вона, вдягаючи шарфик.
– Де діти? – чоловік розгублено озирнувся на всі боки.
– У своїй кімнаті, – байдуже озвалася Любов Олегівна і вислизнула за двері.
Віталій скинув із себе верхній одяг і черевики й швидким кроком зайшов у дитячу кімнату.
Трирічна Зоряна і п’ятирічний Андрійко, розкидавши по всій кімнаті іграшки, весело борсалися в них.
Віталій напівголосно пробурчав щось на адресу тещі за недбалість і пішов на кухню розбирати пакети з продуктами.
Віталій відкрив холодильник і аж назад відійшов від побаченого!
Він з подивом побачив, що банку чорної ікри розкрито і половину її з’їдено!
Чоловік одразу зрозумів, що відкрила її Любов Олегівна, яка щойно пішла.
Ні, Віталію зовсім не було шкода для любої тещі такої дорогої страви, якби не одне «але».
Цю банку попросив притримати у себе його хороший друг.
– Ви навіщо розкрили банку ікри?! – обурюючись, чоловік набрав номер тещі. – Вона ж неймовірно дорога.
– Що за жадібність я чую у твоїх словах? – єхидно засміялася у відповідь Любов Олегівна. – З’їла я лише половину, там ще залишилася половина, і на вашу родину вистачить!
– По-перше, це не моя банка! У мене її залишили! А по-друге, якщо бути чесним, нас у сім’ї четверо, а ви одна з’їли значну частину, – огризнувся у відповідь Віталій, який думав, що теща хоча б вважатиме за потрібне вибачитись.
– Ну треба ж, який ти виявився скнара! – ображено пробурчала теща і поклала слухавку.
Зять не просто так розізлився на Любов Олегівну. Вона не вперше з’їдала щось смачненьке з їхнього холодильника, не залишаючи нічого господарям.
Минулого разу теща помітила баночку білих грибів, які з села передала мати Віталія, і всю її зʼїла.
Коли Настя побачила, що вона з’їла делікатес, який ще ніхто не встиг спробувати із сім’ї, сталася сварка.
На всі закиди доньки Любов Олегівна заявила, що дочка стала такою ж жадібною, як і її зять, і жодного уроку з цього не винесла.
Через тиждень вона з’їла з холодильника дочки приготовлену з вечора рибну запіканку, залишивши на деко тільки голову від риби.
Настя знову спробувала обережно поговорити на цю тему з матір’ю, проте жінка у відповідь розлютилася і відповіла, що за те, що вона няньчиться з онуками, дочка повинна їй ще й доплачувати.
– Мені запропонували підробіток на пенсії. У кіоску торгувати, і я могла б піти, але ходжу до вас, а ви ще й їжу мені жалієте, – з осудом пробурчала Любов Олегівна.
– Мамо, ми не жадібні, просто просимо залишати трохи й нам, – спробувала виправдатися Настя, яка раптом відчула себе винною.
Розмову про підробіток мати почала заводити все частіше, і в якийсь момент вона заявила, що від неї вимагають термінової відповіді.
Слова жінки змусили дочку запереживати. Де вона зараз знайде хорошу няньку для дітей? До того ж довірять їх чужій людині було лячно.
– Мамо, давай я тобі платитиму по 200 гривень на день? – сказала Настя, переживаючи, що Любов Олегівна піде в кіоск. – Це ж теж підробіток?
– Пʼятсот, і я відмовлюся торгувати в кіоску! – впевнено заявила жінка.
Насті нічого не залишалося, як погодитись з її умовами. Однак говорити чоловікові про те, що вона платить матері гроші, дівчина не стала.
Щойно Любов Олегівна зажадала оплату, дочка почала рідше запрошувати її, бо перебування матері виливалося їй у копійчину.
Дівчина знала, що рано чи пізно чоловік помітить зайві витрати і спитає, куди йдуть гроші.
Після випадку з банкою ікри, яку Віталію довелося відшкодовувати зі своєї кишені, Любов Олегівна зовсім не з’являлася в їхньому будинку кілька днів.
Вона посилалася на тиск, який піднявся у неї після закидів зятя.
Чоловік знав, що теща намагається маніпулювати ними, але здаватися не збирався.
За кілька днів Любов Олегівна знову з’явилася на порозі квартири доньки та зятя.
Вона зустрілася з Віталієм на порозі, але у відповідь на його привітання тільки гордо підняла голову, не удостоївши його відповіді.
Однак увечері їм все одно довелося поговорити. Настя затрималася на роботі і теща зустріла зятя в дверях.
Чоловік сподівався, що вона мовчки піде, але жінка не збиралася цього разу так швидко йти.
– Мені ніколи чекати, давай ти мені віддаси гроші замість Насті, – схрестивши руки на грудях, гордо сказала Любов Олегівна.
– Які гроші?! Дружина мені нічого не казала…
– Вона винна мені тисячу гривень.
– За що?! – недовірливо поцікавився чоловік, який був впевнений, що Настя нізащо не позичала б гроші в матері.
– За те, що сиджу з вашими дітьми, – незворушно відповіла теща.
– Що?! Ви берете із дочки гроші за те, що сидите зі своїми онуками?! – ахнув Віталій. – Ви жартуєте?
– Ні, які вже тут жарти? – пирснула від сміху Любов Олегівна. – Кожна праця має бути оплаченою!
Зять кілька хвилин розгублено дивився на тещу, а потім раптом узяв її за руку і повів на кухню.
Відкривши холодильник, він швидко оглянув його і зупинив свій погляд на нижній полиці.
– Знову сьогодні добре під’їли у нас. Сідайте, рахуватимемо, скільки ви з’їли, — рішуче промовив Віталій і посадив жінку на стілець.
– Навіщо рахувати?
– Ну, раз ви берете зі своєї дочки гроші, чому ми не повинні брати з вас за їжу? Думаю, це буде чесно! – чоловік поклав перед тещею аркуш паперу та ручку. – Забирайте від тисячі шістсот гривень!
– Чому шістсот?! За що?! – почервоніла Любов Олегівна.
– Ви з’їли чотири шматки лосося, пів банки згущеного молока, пів пачки печива і випили пакет соку, – заявив Віталій. – І це тільки за сьогоднішній день. Скільки ви вже берете з Насті гроші?
– Недолугий! – несподівано вигукнула теща і, зіжмакавши чистий аркуш паперу, кинула у смітник. – Рахунок він мені виставляє…
– Чим ви кращі за мене? – парирував у відповідь чоловік. – Як совісті вистачає брати з рідної доньки гроші?
– Ах ти скнара! – вигукнула Любов Олегівна. – Та вже сиди зі своїми грошима!
Сварячись на Віталія теща вискочила з квартири.
Увечері між подружжям відбулася серйозна розмова. Настя покаялася перед чоловіком, сказавши, що не знала, що робити.
– Я тут порахував, нам вигідніше дітей відправити в садок, аніж платити твоїй матері, – сказав чоловік.
– Там чужі люди… Я переживаю довіряти їм своїх дітей, – розгублено відповіла Настя. – До того ж там, можливо, місць немає.
– У нашому дитячому садку, де всього десять людей ходити?
– Ну не знаю, – знизала плечима Настя.
– А до школи ти як дітей відправляти збираєшся? Будемо додому вчителя кликати, чи твоя мати їх візьметься навчати? – нервово посміхнувся Віталій. – Я вважаю, що іноді не варто зв’язуватись із родичами, щоб не довести до такої ситуації, яка виникла зараз у нас.
– Ну так, ти маєш рацію, – зітхнула дівчина.
Через тиждень подружжя відправило дітей у дитячий садок і більше допомоги тещі вони не потребували.