– Ну все, матері не стало, тепер ти можеш іти, – сказав Марті її чоловік Василь.
– Я тебе не зрозуміла! – жінка аж оторопіла від почутого.
– Що ж тут незрозумілого? – запитав Василь. – Матері не стало, догляд за нею тепер не потрібний! Речі збирай і йди звідси. Можеш до себе в село, можеш ще кудись. Навіщо ти мені здалася?! У мене давно інше життя й інша жінка. Я й так довго тебе терпів.
– Що-о?! Та як ти можеш таке говорити?! – ахнула Марта.
– Стривай, – раптом сказав Василь. – Ти ж маєш ще дещо зробити!
– Що зробити?! – Марта дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається.
– Усе прибрати тут. Матрац сама викинеш, торкатися я його не хочу. І всі речі матері теж. Не буду ж я речі перебирати.
Заодно й свої речі збереш. І все перемий! А я, добре вже, дам тобі грошей на перший час. Зрозуміла?
Я на роботу. Ось тобі гроші, але візьмеш тільки коли все зробиш.
Рахуй, що це за прибирання. Надвечір щоб тебе не було. Квартира була матері, а тепер моя. Ключі залишиш у поштовій скриньці…
– А що ж діти скажуть, Василю?! – не могла повірити в те. Що відбувається Марта.
– Діти вже дорослі. А на їхню думку мені все одно…
…Василь і Марта побралися рано, їм і двадцяти не було. Через пів року Марта народила двох синів. Жили у квартирі свекрухи.
Квартира була невелика, але Василь нічого міняти не хотів. Матір він любив.
А Марту?
Він і сам не знав, любив чи ні. Жили, бо так треба було.
Мати Марту любила, онуків теж. Навіть перед Василем завжди її нахвалювала. Завжди у квартирі був порядок, чистота, смачна їжа.
Марта добре заробляла, але останні пів року доглядала свекруху. Довелося звільнитися, бо матір чоловіка злягла.
– Шкода мені тебе, Марто. Хороша ти. Від Василька не знаєш чого й чекати. Після мене прибери все сама, він гидливий. Тільки не поспішай. Подарунок тобі буде. І все, що знайдеш – візьми собі. Васильку не розповідай, – говорила свекруха перед відходом.
І ось її не стало.
Василь пішов гримнувши дверима. Марта не знала з чого почати і що взагалі робити. Прибирати, врешті, чи ні?
Чи плакати за свекрухою, вона ж була їй як мати?
Чи плакати за втраченим щастям? Так, мабуть, і не було його… Жили за звичкою.
Та й узагалі останні пів року, Марта весь час присвячувала свекрусі. Виїхати вона не переживала, у неї були заощадження. У крайньому випадку є будинок у селі, правда він уже пустує багато років. Та й роботу там треба знайти.
Марта взялася за прибирання. Десять тисяч, які кинув чоловік на стіл перед відходом, не зайві.
Марта відкрила вікна. Свіже повітря зайшло у кімнати. Вона все вимила, перепрала, розвісила одяг на балконі.
Залишалася тільки кімната свекрухи – найважче. Звідти треба все викидати. Вона приготувала сміттєві мішки. Прибирала не поспішаючи, як і просила свекруха.
У дальньому кутку шафи була якась скринька. Золота там було небагато: дві пари сережок, три каблучки, ланцюжок.
Внизу лежала записка: «Марті».
– Ось і подарунок, подумала жінка, – і сльози самі потекли з очей. – Дякую. – Марта подивилася вгору.
Речі свекрухи жінка повільно складала в мішки, як вона й просила. Між одягом лежали гроші. Ось іще сюрприз. Ще і ще… Свекруха пенсію сама Марті віддавала.
Вона в тумбочку їй складала, поряд із ліжком. Але ті гроші витратили на поминки. Та ще, напевно, Василь брав, бо грошей мало було.
Шафа була порожня. Матраци треба було зібрати й зав’язати. А їх аж три – один на одному. А ще подушки теж було три. Свекруха любила, щоб їх було багато.
Чудасії.
У нижній подушці були теж гроші, небагато. Вони випадково потрапили під руку Марті. Вона перевірила інші, але там було пусто. Якщо рахувати все, що вона знайшла, то сума виходила досить пристойна.
– Дякую мамо. Земля тобі пухом, – Марта знову глянула вгору, у вікно на небо.
…Все було прибрано, винесено, довкола порядок. Речі зібрані, а їхати куди Марта не вирішила. Потрібно починати все спочатку, залишатися тут вона не збиралася.
Жінка зняла квартиру на добу, а вранці поїхала у село. Подумати.
…Василь навіть жодного разу не подзвонив. Привів у квартиру нову дружину. Через пів року він заслаб, довго не працював. Вона пішла.
Потім була ще одна і ще.
А через три роки діти повідомили, що Василь дуже слабий, і йому потрібен догляд. Хотіли, щоб мати його доглядала!
Звісно ж, Марта відмовилася!
На той момент вона мала хорошу роботу, хоч і в селі. Повним ходом ішов ремонт будинку й будівництво нової літньої кухні.
– Мамо, а як же ж ми? Ми не можемо. Ми чоловіки. Ми працюємо. А в тебе є досвід.
– У вас є дружини. Я доглядала вашу бабусю, його матір. А з вашим батьком ми розлучені. І якщо ви не забули, це він виставив мене.
– А може, його привезти до тебе? Свіже повітря, та й…
– Що? Ні. Я свого рішення не зміню. Він мені ніхто, а вам батько.
– Значить, ти відмовляєшся? І навіть не відвідаєш його?
– Так, відмовляюся. Знайдіть доглядальницю, якщо все так погано. У мене робота й своє життя. Та й ви вже не малі. Вирішіть самі усі питання.
…Життя тривало. Василь майже завжди був один. Він пішов так як і матір, тільки набагато раніше. А ось доглядати його не було кому – соціальна працівниця тільки раз в день.
Діти не надто поспішали до батька. У них своє життя. Забутий усіма, він багато разів пошкодував про розлучення з Мартою…
А Марта не шкодувала. Виходити заміж і заводити нові стосунки вона не збиралася. Просто жила для себе і насолоджувалася кожною миттю життя…