– Жити тільки для себе – це егоїзм, запам’ятай, доню. Для нас, жінок, на першому місці це сім’я, чоловік, діти і лише потім вже можна витрачати час та гроші на свою персону. Якщо ці гроші, звісно, залишаться в тебе.
Такі слова мати постійно повторювала Вікторії і та цей урок дуже добре запам’ятала. Вона виросла, закінчила інститут, знайшла роботу із гарною зарплатою. І навіть купила собі маленьку квартиру студію. Мамин девіз, що сидить у голові Віки, частенько нагадував про себе. Найголовнішого у неї так і немає. Немає чоловіка та дітей, а значить вона проживає життя марно, іноді думала вона.
Мама теж постійно тиснула на це. – Досидишся, довибираєшся. Повір моєму досвіду – абсолютно не має значення, любиш ти чоловіка чи ні, подобається він тобі як чоловік чи ні. Усі вони, по суті, однакові.
Антоніна Василівна свято вірила в те, що для гарного шлюбу не обов’язково любити чи навіть цікавитись супутником життя. Чоловік потрібен лише для того, щоб діти були народжені у шлюбі. Решту можна набути.
– Після роботи, домашнього побуту та виховання дітей ти так втомлюватимешся, що тобі буде все одно, що за чоловік спить поряд з тобою, повір, я знаю, що говорю, – наставляла вона дочку
З віком Віка намагалася сперечатися з матір’ю, але та стояла на своєму, – усі так живуть. Ми з твоїм батьком прожили 20 років разом і нічого, притерлися.
Віка не могла згадати, коли батьки говорили один одному ласкаві слова. Коли Віка вже навчалася в інституті, батько пішов із сім’ї. Дочці він сказав: – Ти виросла, а я зустрів іншу жінку, закохався і я щасливий. І в мене є сили змінити своє життя.
Як не дивно, Антоніна Василівна перенесла розлучення легко. Вона зізналася дочці, що зазнала лише полегшення з відходом чоловіка.
– Пішов і добре. Своє основне завдання він виконав – у мене є ти, моя улюблена донечка. Тепер нехай інша дружина пере і обслуговує його на старості років.
Ці одкровення матері стали сюрпризом для Віки. Вона вважала, що мама довго переживатиме після відходу чоловіка. Тепер мати майже щодня переконувала дочку, що їй час виходити заміж і народжувати дитину.
– Ось у тебе дітки підуть, я тобі допомагатиму. Поспішай із заміжжям, поки в мене є сили на виховання майбутніх онуків. Ось у моєї знайомої є син Борис. 30 років, не одружений, зовнішність нормальна. Наречений те, що треба. Хочеш, влаштую тобі оглядини?
Віка тільки посміювалася, але Антоніна Василівна поставилася до своєї пропозиції серйозно.
– Завтра після роботи чекаю на тебе в себе вдома. Прийде Ганна Петрівна з Борисом. Прошу тебе, не запізнюйся. І одягнися пристойніше. Зарах добрих наречених швидко розбирають. Усі хочуть заміж, так що нам потрібно буде постаратися, щоби все вийшло. Якщо ти сподобаєшся його матері, то вважай, що Борис у тебе в кишені. Він слухняний син і дуже цінує думку своєї матері. Ти акуратніший у розмові, краще мовчи.
Мати так готувалася до зустрічі з потенційним нареченим, ніби від цього залежало все їхнє життя з дочкою. У призначену годину Віка та Антоніна Василівна зустрічали гостей. Ганна Петрівна, невисока сухенька жінка, увійшовши в квартиру, дістала з сумки окуляри і, нудно посміхаючись, почала розглядати Віку.
Потім вона задоволено зітхнула, зняла окуляри і пройшла за Антоніною Василівною до кімнати. Вони почала обговорювати свої новини. Віка з цікавістю дивилася на Бориса. Перед нею стояв нічим не примітний чоловік, схильний до повноти та з залисинами на голові.
– Діти, знайомтеся ближче, – з кімнати висунувся ніс Ганни Петрівни. – А ми поки що на кухні чай приготуємо.
Вона взяла під руку Антоніну Василівну і повела її на кухню. Борис та Віка так і стояли у коридорі. Віка пройшла до кімнати, Борис слухняно пішов за нею. – Хочете келих ігристого, поки старше покоління пліткує? – запропонувала вона.
Борис кивнув головою. – Пропоную підняти келих за наше знайомство. – Віка взяла келих. Борис випив залпом. – Чудове ігристе, – сказав він, наливаючи собі наступний келих. – Пропоную підняти за кохання, – сказав Борис, не дочекавшись відповіді Віки. Він швидко спустошив і цей келих.
Віка дивилася на нього, широко розплющивши очі. Вона розуміла, що треба щось зробити. – Борисе, ходімо на кухню. Раптом нашим мамам потрібна допомога.
Обидві жінки на кухні пили чай і щось жваво обговорювали. – Що це ви так швидко? Можна ще поворкувати, – засміялася Ганна Петрівна.
Під поглядом матері Борис одразу знітився. Антоніна Василівна сигналила поглядом доньці, як би говорячи – бери його під руку і повертайтеся до кімнати.
– Мамо, а ми теж чаю хочемо. – Віку вже смішила ця ситуація, але вона трималася. Антоніна Василівна з незадоволеним виглядом поставила ще дві чашки на стіл. – Проходьте, Борисе. Ось тут сідайте. Вам буде зручніше. Пригощайтеся пирогом. Віка сама спекла. Оцініть, яка вона господиня.
Мама Віки метушись біля гостей, вгадуючи будь-яке їхнє бажання. Борис продовжував мовчати, тільки рум’янець на його щоках свідчив про два підняті келихи. – Борисе, а де ви працюєте, якщо не секрет? – Віка вирішила розпочати світську бесіду за столом.
– Борис тимчасово не працює. Звільнився буквально два дні тому, – відповіла за сина Ганна Петрівна. – Але він чудовий фахівець, вже дві співбесіди йому призначили, без роботи він не сидітиме.
Борис мовчав. – Справжній чоловік небагатослівний, – знову говорила за сина його мати. – Ну, гаразд. Я дивлюся, що наші діти сподобалися один одному. Можемо приступати до обговорення подальших тем, – сказала Ганна Петрівна.
– А ви що маєте на увазі, – не зрозуміла Віка. Антоніна Василівна штовхнула дочку ногою під столом, мовляв, помовчи.
– Потрібно обговорити ваше майбутнє. Де ви житимете. І найголовніше – скільки ви грошей дасте, – сказала Ганна Петрівна.
– Кому і за що ми маємо дати грошей, – здивувалася Віка.
– Як кому? Мені. За нареченою має бути придане. Давайте обговоримо це питання, так би мовити, одразу, щоб не було непорозуміння.
– Але ми не планували давати придане грошима, – запереживала Антоніна Василівна.
– Ну, знаєте. У вас товар, а в нас купець. Як за старих часів за нареченою завжди давали придане, так це питання актуальне досі. А то ви не знаєте, що на вільного чоловіка припадає дві самотні жінки та три в розлученні. Якщо ми домовимося про розмір приданого, то вважайте, що справа у капелюсі. Так що ви можете запропонувати нам? – діловито спитала Ганна Петрівна.
– Я навіть не знаю, – розгубилася Антоніна Василівна. Було видно, що вона не чекала такого повороту. – Віка отримує хорошу зарплату, має свою квартиру…
– Квартира це добре. Перепрошую, я на хвилиночку вийду, – і Ганна Петрівна зникла в коридорі.
Антоніна Василівна нахилилася до Віки і прошепотіла: – Давай погодимося. Гроші це наживне, а нормальний чоловік на дорозі не валяється.
Борис байдуже дивився у вікно. Повернулась Ганна Петрівна і повідомила, що як придане вони візьмуть половину квартири. – Тільки треба оформити на мене, – загадково промовила вона.
Віка вже не слухала, їй набрид цей спектакль. – Я також хочу обговорити вашу пропозицію. Ви хочете половину моєї квартири, а мені збираєтеся підсунути бракований товар. Ваш син не працює, своєї квартири не має, здається, любить загульбанити, – і Віка спіймала швидкий погляд Ганни Петрівни. – Який зиск я отримаю від цієї угоди? – Запитала вона Ганну Петрівну.
Обличчя Ганни Петрівни від обурення почало заливатися фарбою. – Що означає бракований? У мого Бориса чистий паспорт – ні дружини, ні дітей. Це, люба моя, велика рідкість. А вам треба думати, як вийти заміж. – Віка глузливо дивилася на неї. Антоніна Василівна нічого не розуміла.
– Я дивлюся, не буде в нас порозуміння з такою вашою позицією. Треба було попереджати, що ви не налаштовані серйозно вирішувати питання перед тим, як призначати зустріч у такому складі, – звернулася Ганна Петрівна до матері Віки. – Соромно має бути вам. – Ганна Петрівна встала і збиралася на вихід. – Борисе, за мною, – скомандувала вона.
Вони пішли. – Так ти ніколи заміж не вийдеш, – сумно сказала Антоніна Василівна. – Ти все зіпсувала. Ну, навіщо ти полізла зі своїми жартами?
– Мамо, займися краще своїм життям. Не треба псувати моє. Я сама розберуся. Ось навіщо нам цей Борис зі своєю матінкою? Ти зрозуміла, що вона просить переписати на неї половину моєї квартири?
– Як на неї? А я навіть не чула, – розгубилася Антоніна Василівна.
– Все, мамо, не сумуй, я побігла. – Віка поцілувала матір у щоку і насамкінець сказала: – Я хочу бути щасливою у шлюбі, а не просто терпіти чоловіка. Все в мене буде, повір. І я не хочу жити, як ти жила з татом.
Віка пішла, залишивши матір у здивуванні та розгубленості. Вдома вона довго сміялася, згадуючи цей вечір. І є такі кадри – половину квартири їм подавай за Бориса. А що ж не цілу квартиру?