– Дивись, знову твій прийшов, у чергу став, а сам так і шукає тебе очима! – сказала своїй напарниці Надя і показала очима. – Он там стоїть.
– Та годі тобі мій, старий якийсь, Надю, та й не симпатичний, одягнений не модно в старе якесь, скажеш теж, – пирхнула Віка.
– Обслужи, обслужи, мужик гарний, ти сама придивись. А те, що до нас по котлети і вареники ходить – значить неодружений. Тому і недоглянутий, без жінки і чоловік не чоловік. А очима тебе шукає, дивися на нього. Я ось ту жінку в синьому пальто обслужу, а ти давай його, і не фиркай, – усміхаючись тихо говорила напарниці Надя.
Вона пробила чек і обернулася до жінки. – Замовляйте, що вам? Філе індички і перці фаршировані по одному кілограму? Такі підуть? – Надя діставала лотки з холодильника і дивилася, як той чоловік замовляє у Віки домашні котлети й реберця.
Точно неодружений, ходить до них у кулінарію через день і завжди один. На пальці обручки немає.
Надія зітхнула, добрий чоловік, та тільки на таку, як вона, не дивиться вже ніхто. Вік – не тридцять, як Віці, і не тридцять п’ять уже, а всі сорок два, та й фігура не та вже. Та й хто захоче тепер одружитися з продавчинею з кулінарії. Видно доживати їй віку одній доведеться.
Вона ж не те, що Віка, це на Віку завжди мужики задивляються. Гарненька, струнка! І все вибирає, принца якогось шукає, усе їй не ті!
Чоловік вибрав продукти, Віка для нього спритно все зважувала, а він чекав і раптом Надя зустрілася з ним поглядом. Її аж жаром обдало, така у чоловіка туга була в погляді.
А вже вона б його й нагодувала, і так приголубила б, що він більше не сумував би. Ну який же ж чоловік, мурашки по спині від його погляду у Наді пробігли, так він її зачепив.
Через кілька днів Віка не вийшла на роботу, занедужала, погода ж холодна, дощова.
Надія несла з підсобки лотки з холодцем – зараз він добре йшов, не те що влітку.
І побачила, що біля прилавка стоїть той самий чоловік. Очима шукає когось, та й ясно кого – Віку звісно.
Але Віку підміняла Зінаїда Іванівна і вона строго запитала його: – Чоловіче, не затримуйте людей, за вами вже черга зібралася, замовляйте!
Що правда, то правда, їхній магазин користувався популярністю. Особливо відділ кулінарії.
Надія вийшла з лотками, швидко виклала їх на прилавок.
– Зіно, обслуговуй наступного, а я цього покупця обслужу!
Надя повернулася до чоловіка, і тихо сказала:
– Якщо ви шукаєте Віку, то вона занедужала. Наступного тижня вийде.
І вже голосніше продовжила:
– Вам як завжди? Домашні котлети й реберця чи вареники?
Чоловік не зміг приховати свого здивування:
– Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
Надя зашарілася.
– Ну а як же ж, адже ви наш постійний покупець, ви ж завжди у нашої Віки скуповуєтесь.
Чоловік зніяковів, і раптом сказав те, від чого Надя зовсім розчервонілася:
– Так я все хочу до вас потрапити, Надіє і ніяк. Потрапляю до цієї дівчини, прикро навіть!
Надя здивувалася:
– Звідки ви знаєте, що я Надія?
– Так у вас ось там написано, – простягнув він руку до Надії.
– Чоловіче! Досить розмовляти, ви купувати будете? – несподівано гукнула Зінаїда Іванівна.
І чоловік здригнувся.
– Так, вибачте, мені б котлетки домашні!
А потім дивлячись на Надю додав зовсім тихо:
– Ех, може колись і мені справжні домашні котлетки приготує гарна жінка? Вибачте, Надю, я бачу у вас немає на пальці каблучки? Якщо ви незаміжня, можна я вас зустріну після роботи і проведу? Я тут у сусідньому будинку один живу, поряд зовсім.
Надя не чекала такого різкого повороту, і тільки кивнула, даючи йому пакет з покупками і чек.
– Що ж, проведіть, я не проти… Але погляд у неї був такий, що чоловік з надією в очах усміхнувся їй:
– Я зовсім забув сказати, мене Анатолій звуть, значить, до вечора?
Весь день Надя просто пурхала, обслуговуючи покупців.
Навіть Зінаїда Іванівна помітила, що з нею щось не так.
– Ти чого це, Надю, часом не заслабла? Щоки он які червоні, ти дивися, я за вас з Вікою тут одна працювати не збираюся!
– Та ні, Зіно, все гаразд, навпаки я чудово почуваюся, – не могла приховати свій стан Надя.
Адже вона вже й не пам’ятала, коли їй чоловік призначав побачення. З Павликом своїм вона недовго прожила, як він став сильно гульбанити, так і виставила. Доньку Ніну одна ростила, Ніна вже доросла, а Надія все одна, та й одна, і раптом побачення.
Ледве дочекалася Надя кінця зміни.
Губи підфарбувала, одяглася, вийшла з магазину, а Толік стоїть, уже чекає на неї.
– Надю, підемо прогуляємось? Може, в кіно сходимо?
Було помітно, що Анатолій теж не дуже звик по побаченнях бігати.
Вони пройшлися бульваром, і раптом пішов мокрий сніг із дощем.
– Надю, а може до мене в гості зайдеш? Я тут поряд живу, чаю поп’ємо, зігріємось? – набравшись сміливості запропонував Анатолій.
– Так одразу? Ми ж майже не знайомі? – сказала Надя, а хотіла б одразу погодитися, та якось незручно так!
– Які незнайомі? Я вже рік на тебе дивлюся у кулінарію ходжу. І яка ж ти жінка справна, молода й гарна, Надю! Я милуватися ходив, як ти працюєш і не міг намилуватися. Кожному в тебе добре слово є, нікого не образила, не обманула, а старим людям іноді й трохи більше давала, я помітив. Мені здається, що я вже давно тебе знаю, та й ти мене теж.
– Добре, Толіку, давай зайдемо, а то я й справді змерзла і вся промокла, – погодилася Надя.
Вони піднялися до нього в квартиру.
Толік одразу її взуття, пальто та шапку поклав сушитися. Заварив смачний чай, цукерки дістав.
А коли на вулиці зовсім зав’южило, Толік запропонував їй:
– Надійко, ми вже дорослі люди, ну куди ти в таку погоду підеш? Залишайся в мене, а я собі на кухні постелю. І на роботу завтра буде зовсім поруч іти?
Надя озирнулася навколо, як у Толі просто і затишно. Та й сам він їй давно подобався. Адже вона теж уже давно його знає, до чого це, не маленькі ж!
– Добре, Толіку, я залишаюся…
Лягла Надя на дивані одна, Анатолій на кухні.
А прокинулися вони вже вдвох, поодинці їм ніяк не спалося!
…Коли Вікторія вийшла після лікарняного, то одразу побачила, як Толік Надю з роботи зустрічає й на роботу проводжає.
– А ти я дивлюся не розгубилася, як я заслабла, так одразу і відвела мужика, – сміялася Віка.
Насправді вона була рада, що подруга по роботі знайшла своє щастя.
А те, що Надя і Анатолій щасливі було помітно зразу.
Щасливих людей здалеку видно і вони щедро діляться щастям з іншими, поряд з ними всім тепло, затишно й добре…