Алла закінчувала педагогічне училище. Вона вже була запрошена працювати у початкові класи школи. Про це дівчина мріяла з дитинства працювати вчителькою. Що може бути цікавішим?
На останньому курсі вона вперше закохалася у Миколу. Хлопець теж був студентом цього ж навчального закладу, тільки навчався він на вчителя фізкультури.
Всі однокурсники пророкували швидке весілля Аллі та Миколі. Але вони не поспішали. Вони мали спочатку почати заробляти.
– Мої батьки допоможуть мені винаймати квартиру до тих пір, поки ми не станемо на ноги, – повідомила Алла Миколі, цілуючи його в коридорі.
– Чудово, дякую їм. Скоро і я почну заробляти, тоді самі зможемо оплачувати все: квартиру, харчування. До речі, я їсти хочу, ти щось приготувала? – сказав Микола, обіймаючи Аллу.
– Ой, я щойно прийшла. Та там вареники є в морозилці. Ти відвари на нас двох, а я поки що подзвоню щодо роботи на літо. Не сидіти ж нам без роботи до серпня? Хоча б тимчасово, будь який підробіток, – Алла пішла в кімнату, взявши телефон.
– Знову вареники. Набридли уже, Алло… – пробурмотів Микола і неохоче пішов на кухню.
Пара вже жила самостійним життям майже пів року. Перший запал закоханості почав трохи проходити, і будні показали своє сіре обличчя: треба було і готувати, і прибирати, і купувати продукти, і самому себе доглядати.
– Так, це не у мами на селі. До них би треба з’їздити, хоч смаколиків поїмо, – зітхнув Микола.
– Та що ти все про їжу, та про їжу. Треба заощаджувати. Мені на перше вересня потрібен строгий і пристойний костюм. Це мій перший вихід як вчительки, уявляєш? Пам’ять на все життя. І мені, і дітям, – замріяно сказала Алла. – Хочу синій.
– Сідай за стіл, вареники готові. Є до них щось? – запитав Микола.
– Та ні, нічого. Треба б і в магазин сходити. Та все ніколи… Гаразд, давай, де там вареники, – Алла сіла за стіл.
– Ні, такого харчування я точно не витримаю. Я теж влаштовуюсь на повну ставку. З наступного місяця харчуватимемося краще, – оголосив Микола.
Коли він приніс першу зарплату, Алла одразу відклала частину грошей на костюм. І в холодильнику знову сиротливо лежали десяток яєць, маленький шматочок сиру та масла.
– Ти б навчилася готувати, Алло, прошу тебе. Давай хоч супи вари, чи що. Ми ж тепер не студенти, і наша дешева їдальня вже у минулому, – знову попросив Микола.
– Гаразд. Правильно, – погодилася Алла. – Ось тільки треба мені майстер клас із супів у сусідки взяти. Валя дуже добре готує. Вона мені покаже, я домовлюсь.
І дійсно, незабаром у квартирі запахло супами та смаженою картопелькою. Микола зрадів.
– Ну ось. Валя вчить тебе? Бачиш, елементарні страви, а як смачно виходить! Молодчина!
– Чесно сказати, поки що це не я, а Валя. Я тільки дивлюсь і картоплю чищу. Мені так суп не зварити, як вона. Ось морочиться! І піджарку робить. Уяви, овочі окремо обсмажує: морква, цибуля з часником, і тільки потім у суп кладе. Оце терпіння треба! І купу часу…
– Так зате смачно! – радів Микола, доїдаючи порцію супу. – А чи не можна добавочки?
– Не можна. Бо треба, щоб супу нам на два дні вистачило. Не буду ж я щодня суп готувати? Звідки я маю стільки часу? Мені скоро треба буде щовечора до уроків готуватися! – Алла засміялася і подала Миколі друге. – Зараз наїсися. Треба б Валі оселедець під шубою замовити. Нехай нам зробить. Я сьогодні в неї пробувала. Дуже смачно. Мені так ніколи не зробити. А коли ми до батьків твоїх поїдемо?
Микола знизав плечима і подякувавши за обід, пішов на роботу.
Наступного вечора він застав на кухні Аллу з Валею. Жінки готували голубці. Микола не заважав і пішов погуляти, а коли повернувся, стіл був накритий.
– Ох ти ж… Оце так! Ти починаєш ставати хорошою господинею, – він потягнувся, щоб поцілувати Аллу.
– Ну, ні, коханий, – кокетливо відповіла Алла, підставляючи щоку. – Одна на кухні я не маю наміру гарувати. У нас рівноправність. Як тільки одружимося, то разом готуватимемо. Тобто по черзі. Тиждень ти, тиждень я. Тож теж навчайся, тренуйся. Зверни увагу, що на мені ще й материнство буде. Так що давай теж звикай до приготування.
– Алло, так я завжди посуд мою. І в магазин ходжу… – почав було Микола.
Але Алла його зупинила:
– Ага, але цього мало! Адже я теж квартиру прибираю і одяг перу.
– Так машинка пере, – намагався заперечити Микола, але тут у двері подзвонили.
На порозі стояла Валя. Вона принесла обіцяний оселедець під шубою, поставила свій шедевр на стіл, а поруч поклала папірець.
– Це рецепт і покрокова інструкція: що і як робити. Ось спробуйте. Люблю готувати. І мій Дмитрик теж любить смачно поїсти. А для синочка нічого не шкода.
– Дякую, Валечко, то назавтра у нас сметанний пиріг?
– нагадала Алла.
Валя кивнула, посміхнулася Миколі й вийшла.
– Слухай, незручно якось. Вона готує, а ми їмо… – сказав Микола, коли Валя пішла, залишивши після себе аромат ванілі.
– Я сьогодні в неї пробувала цей пиріг – він неймовірний. Нехай і нам спече.
– А ти сама? – знову запитав Микола.
– І я потім навчуся. А мені подобається, що вона у нас така безвідмовна сусідка. Паличка-виручалочка, – засміялася Алла. – Ну, звісно, я їй за це приплачую. Не буде ж вона за так для нас готувати? Правильно?
– Що-о-о? – ахнув Микола. – Приплачуєш?! Ти що – куховарку найняла? Багата дуже?! Ти ж хотіла економити? А чому б тобі самій не навчитися готувати?
– Те саме я можу запитати і в тебе, чому б і тобі не готувати. Все що хочеш. Все, що подобається, а не випрошувати у мене. До речі, гроші вже закінчуються. Я попрошу в борг у матері, а з першої зарплати поверну, – сказала Алла.
– Які борги, Алло?! Ми тільки починаємо жити, а в тебе вже борги. І на що? На харчування? Звичайно, наші вчительські зарплати невеликі, але треба якось намагатися економно витрачати гроші, особливо на харчування… – Микола спробував обійняти Аллу, але та пішла в кімнату.
– Тобі не догодиш. То смачніше треба готувати, то заощаджуй…
Цього вечора вони більше не розмовляли. А наступної вечері Валя принесла запашний сметанний пиріг.
– Дякую, вам, Валечко. Але поки що більше нічого не треба… Освоюватимемо поки що це. Дуже смачно… – Микола провів Валю до дверей.
Вона розуміюче посміхнулася і прошепотіла:
– Так вона сама мене просила. Та й я не могла молодій парі відмовити. Ну, приходьте, якщо що. Я обожнюю готувати…
Алла та Микола їли пиріг, запиваючи чаєм. Здавалося, Алла ще сердилася на Миколу за вчорашню догану, тому після чаю сказала:
– Ну ось. Тепер твоя черга готувати. Вперед. Завтра твій тиждень. А я пробуватиму. І буду критикувати.
Вона вийшла з кімнати й сіла читати книгу.
Микола ліг спати раніше, відвернувшись до стіни. На другий день він заглянув до сусідки.
– Вибачте, Валю. У мене до вас прохання. Тепер я в кухарях. Так у нас якось поки що. Домовилися… Мені б меню тільки скласти. Допоможіть! І які для цього продукти потрібні, – попросив Микола.
Валя посміхнулася і запросила його до себе на кухню. Малюк Дмитрик сидів за столом і малював.
– Це Дмитрик, теж любитель смачно поїсти. Ось. Подивіться, – Валя відкрила холодильник і в Миколи подих перехопило.
На чистих блискучих полицях рівно стояли каструльки, контейнери, миски з готовою та напівготовою провізією.
– Ось супчик гороховий з копченостями, а це рибка смажена в томатному маринаді, – Валя відкривала каструлі, а Микола не вірив своїм очам.
– Треба мати завжди базовий набір продуктів, такі як молочка, яйця, сир, вершкове масло, олія, м’ясо, курка та риба. Овочі обов’язково. Можна брати в кулінарії відварені на вінегрет. Це зручно. Заощаджуємо час, – Валя ніби проводила кулінарну екскурсію. – І, звичайно, ніяк без фруктів, які ви любите. І для душі горішки та насіння, але це у шафі.
Валя відкрила шафку з полицями, і Микола побачив безліч кольорових упаковок з горішками, печивом, грильяжем у шоколаді, сухофруктами та насінням.
– Оце так… Та у вас тут купа будь-якої їжі… – лепетав він.
А Валя не відпускала його.
– Раз зайшов, то сідай, пригощу. Тим більше, що Алла теж багато в мене пробувала. Будете квитами, – засміялася Валя.
– Ваш чоловік, мабуть, щасливий від такого достатку, – сказав він.
– А чоловіка нема. І не було. Тільки я не всім розкриваю душу. Це моє особисте. І я не журюся… Що вдієш! Які мої роки, адже мені всього двадцять шість. Не те, що вам – по двадцять років, ви ще зелені зовсім… – голос Валі став сумним, але вона обернулася до холодильника й запитала:
– Що пробуватимеш? Давай, рибку?
Микола їв рибу і хитав головою.
– Ох, як смачно. У роті тане. А маринад…
Валя записала на листочку рецепт риби.
– Це не так складно. Ось тут написано. Якщо буде незрозуміло, заходь.
– З мене винагорода. Як приготую, теж принесу скуштувати, – Микола йшов до дверей.
Він помітив зацікавлений погляд Валі і почув її шепіт:
– Господи, Алло… З такого мужика-красеня кухаря робить… Але це, звичайно, ваша справа… Вибач. Я думала, що вона серйозно хоче сама готувати навчитися… Ех, дівко.
Микола прийшов додому і написав список продуктів, будучи під враженням від холодильника Валі.
– Ну що? Запаси треба купувати? – запитала Алла, плескаючи його по плечу і сміючись. – Ну-ну… Удачі. Однак незабаром вечеря. Я їсти хочу.
– А ти поки вареники звари, я в магазин сходжу, – відповів їй Микола і подався на вулицю.
Дорогою він ішов і думав про слова Валі. Справді, у родині Миколи завжди кухнею завідувала мати, так само було й у родинах сусідів та друзів.
Але Алла… Він розумів її логіку. Ніхто нікому нічого не винен. Проте, сім’я – це вогнище, де керує кухнею найчастіше жінка. Як хранителька вогнища. А чоловік – здобувач.
Ось він і йшов у магазин. Повернувся з повною сумкою, бурчачи:
– Треба ж, яке важке, ледве дотягнув. І скільки грошей! Рахуй, усю зарплату ми проїдаємо!
Алла сміялася і дивилася, як Микола ставить продукти в холодильник акуратно, по поличках.
У цей день Микола багато часу провів на кухні і наготував теж на два дні вперед.
– Отже, люба моя. Теж – ніяких добавок та солодощів. У режимі нормальної економії. Врахуй – поки не строгої.
Він приготував суп, посмажив рибку. З маринадом поки що не ризикнув зв’язуватися, щоб не зіпсувати страву. Однак він залишився задоволеним собою. І Алла похвалила його.
– Молодчина. Давай, так само. У тебе, звичайно, не так смачно вийшло, але цілком їстівне, – підсумувала вона.
– Так я все готував сам, а не наймав сусідку. Ех, як у неї все по поличках. Треба і нам так, – згадав Микола, але Алла його вже не чула, вона пішла читати книгу.
Таке кухонне чергування протрималося близько двох місяців. Алла незабаром заслабла серед літа, і Микола дедалі частіше готував сам.
Він настільки звик до цього, що вже швидше справлявся з приготуванням і впевненіше тримав у руках начиння.
– Ех, а чи не піти мені в кухаря? – жартував він.
Алла невдовзі одужала, але продовжувала просити Миколу готувати замість неї.
– Ну, Микольцю, у тебе, правда, смачніше виходить. Ти приготуй, а я поки що плани розпишу. Мені треба заздалегідь готуватися до роботи.
А Микола все частіше заходив до сусідки Валі, щоб дати їй на пробу своє чергове творіння.
– Ого, ти став майже профі, Миколо. І це не лестощі, а чиста правда, – захоплювалася Валя. – Треба ж як міняються люди! Я ніколи раніше такого не бачила. Молодець!
– Правильно. Люди змінюються, я й сам від себе не чекав, Валечко, – Микола красномовно дивився на сусідку.
Вона все частіше помічала в його очах теплі іскорки і бентежилася. І що в цього хлопця тільки на думці?
Одного разу Микола поїхав зі своїми підопічними на змагання. Відрядження тривало кілька днів. Він повернувся додому задоволений – його вихованці взяли призове місце.
З порога він почав розповідати Аллі про змагання, про своїх хлопців, а вона обійняла його:
– Їсти будеш?
– Звичайно! Запитуєш ще. Що в нас смачненького? – поцікавився Микола.
– Та нічого поки що. Вареники. Зараз відваримо. Постав воду, поки я закину твій одяг із сумки в машинку.
– Знову куплені вареники? – не витримав Микола. – Ми ж навіщо вчилися готувати? Навіщо до Валі ходили? Ти що, не могла приготувати нормальний обід до мого приїзду, Алло?
– А ти що галасуєш? По-перше, я й собі не готувала. Чого мені на кухні поратися для себе однієї? А ось ти приїхав і я думала, що ми разом щось…
– Ми разом? Та я втомився з дороги. І взагалі. У будинку має завжди пахнути їжею, пирогами, борщами… Розумієш? А інакше це не будинок, а невідомо що.
– Не ображайся. Я на заощаджені гроші купила собі сукню… – Алла вийшла з кімнати в обновці. – Тобі подобається?
Замість похвали Микола навіть не глянув на Аллу, нервово вийшов з квартири і спустився на подвірʼя.
Там він сів на лавку і спробував заспокоїтись. З подивом він зрозумів, що не скучив за Аллою, а його тягне до Валі, добродушної Валі та Дмитрика, хлопчика, який так радісно його завжди зустрічає.
Микола пішов у магазин, але замість продуктів купив морозиво й шоколад.
Він пройшов повз свої двері і постукав до Валі. Вона відкрила двері і застигла від побаченого.
– Щось трапилося? На тобі лиця немає, Миколо…
– Так, сталося. Треба було статися, напевно. Це тобі, Дмитрику, – він простягнув морозиво хлопцеві, що підбіг. – А це тобі, Валю.
– За що це нам такі подарунки? Ви що, посварилися з Аллою? – допитувалася Валя. – Їсти хочеш? Нагодувати тебе?
– Ні дякую. Скільки вже можна. Не їдальня і не ресторан швидкого харчування. Я потім зайду, якщо можна… А зараз до матері.
Микола погладив Дмитрика по голові і вийшов. На секунду затримався біля своїх дверей і швидко побіг сходами.
Тиждень він жив у матері. Вона все зрозуміла, хоча Микола майже нічого не розповідав їй, окрім роботи. На дзвінки Алли він слухавку не брав. Але треба було порозумітися. І він прийшов до неї по речі.
Виявилося, що його сумка вже була зібрана. Вона стояла у коридорі. Микола здивувався, він очікував, що Алла його вмовлятиме і спробує помиритися.
Але дівчина була сердита. Вона тільки процідила крізь зуби:
– Іди до своєї Валечки… Йди. Їй якраз чоловік потрібен, залюбить і загодує від щирого серця.
– Не говори про неї погано, – тільки і сказав їй Микола. – Адже вона тобі нічого поганого не зробила. Ти ж вчителька… Прощавай.
Алла нічого не відповіла, відвернулася і пішла у кімнату.
А Микола через місяць повернувся у цей будинок. Тільки вже до Валі.
Але це вже зовсім інша, щаслива історія…