Скільки всього нерозумного наробила у своїй молодості Марина, це вона тільки зараз розуміла.
Правда їй ще всього сорок років. Ну хіба це вік?! Але вона себе вважає літньою.
Натомість виглядала жінка молодою й жвавою. Бо ж вона пам’ятала себе зовсім іншою.
Не хотілося їй навіть і згадувати, але це її життя. І нікуди вона не подінеться від спогадів…
…Марина зупинила машину біля брами й відкрила багажник. Вона витягнула звідти важкий ящик гарних яблук. Потім другий.
Марина зайшла на подвірʼя.
– Тітко Іро, виходьте, забирайте яблука! – голосно гукнула вона й постукала у вікно.
На ґанок швидко вийшла її тітка, старенька вже жінка, а потім і її чоловік Микола.
– Ох, Маринко, яка ж ти молодець, дякую! – піднімаючи ящик з яблуками, сказав її дядько. – Передавай матері нашу подяку. От же ж, постачає нам щороку яблучка…
– Як там моя сестра, як почувається, чи все гаразд у неї? – поцікавилася тітка Іра.
– Мама нормально, передавала вам привіт, ну я поїхала, завтра на роботу, та й Андрій чекає, а мені ще до міста їхати, – махнувши рукою, вона сіла за кермо і поїхала по сільській вулиці, піднімаючи пил.
Тітка Іра загадково подивилася на чоловіка.
– Бач яка племінниця наша гарна стала, сказала вона. – А ти тільки згадай, що було!
Микола здивовано глянув на дружину, не зрозумівши про що це вона говорить, а тоді похитав головою на знак згоди…
…У Марини була бурхлива молодість. Вона з дитинства була активною, непосидючою й спритною. У сільській школі брала участь у всіх заходах, співала й танцювала.
Марина була єдиною дочкою у батьків, гарненьке дівчисько з дитинства, її балували.
Вчилася в школі добре, тому легко вступила у місті в інститут.
За два тижні до від’їзду в місто на навчання Марина була на дискотеці в клубі.
У їхньому селі був хороший клуб, молоді багато. Того вечора її постійно запрошував танцювати симпатичний хлопець із сусіднього села, а потім запросив її в машину й відвіз до себе в село.
Марина легко погодилася, і привіз він її лише через два дні.
Мобільних тоді ще не було, батьки переживали, нічого не знаючи, а вона з’явилася, як нічого й не було.
– Дочко, що трапилося, ти де була весь цей час?! – схвильовано й зі сльозами розпитувала мати. – Ми вже у розшук хотіли подавати.
– Мамо, все гаразд, нічого не сталося. Який розшук? – махнула рукою дочка і пішла до себе в кімнату.
Всі помітили, що Марина повернулася вже не така як раніше, щось у ній змінилося, але мовчала і нічого нікому не розповідала, а той хлопець більше не з’явився.
Ці два дні для Марини не пройшли безслідно, але що вдієш, сама сіла в машину і поїхала з ним, ображатися нема на кого, але в ній ніби щось надломилося. Потім вона поїхала вчитися, додому приїжджала дуже рідко.
Що подіяло на Марину, вона й сама до ладу не знала, але почала вона поводитися неправильно.
Навчаючись на першому курсі інституту, раптом почала часто пропускати заняття, захопилася хлопцями, часто гуляла то з одним, то з іншим, навчилася гулбанити, а ближче до весни зовсім закинула інститут.
Повернулася на тиждень у село до батьків, а потім попросивши у матері грошей, повернулася у місто, не кажучи, що вона закинула навчання.
– Треба мені влаштуватися на роботу, – думала собі Марина. – Треба десь орендувати житло. Як жити без грошей?
Батькам не хотілося нічого пояснювати. Але згодом їм хтось сказав, що Маринка зовсім вже пустилася берега. Батько дуже переживав за свою улюблену дочку, постійно думав, де вони помилилися в її вихованні. І якось заслаб він – серце. І не стало його…
Дочка дуже переживала, плакала, але потім у неї знову пішло старе життя.
На той час вона працювала у місті в магазині, винаймала кімнату. Правда по роботі Марина була спритна, за що б не взялася, все в неї виходило, з усім поралася граючися.
Вона працювала продавчинею у приватному магазині. Власник Олег був не дуже порядним чоловіком щодо бізнесу.
Через деякий час Марина зрозуміла, що вагітна. Олег швидко вирішив її проблему – дитина їм ні до чого, тим більше він одружений.
І знову Марина працювала, часом була з Олегом…
Марина була красивою та молодою, так і тривало її життя.
Вона вже особливо й не замислювалася, мабуть, подобалося їй так жити.
Від багатих коханців неї з’явився стильний одяг, смачна їжа. У село до матері приїжджала дуже рідко і зі знайомими навіть не віталася. А ті знаючи, її спосіб життя в місті дивилися на неї осуджуюче. Але з часом вона почала змінюватися зовні, її спосіб життя робив свою справу.
Якось їй повідомили, що дуже занедужала її мати, доглядати нікому, а Марина єдина дочка.
– Олеже, мені треба звільнитися, заслабла мати, я не можу її залишити одну у селі. За нею потрібний догляд, – сказала вона власнику магазину.
– Ще чого звільнитися, ти ще не відпрацювала нещодавню недостачу, тож працюй! Не хочеш працювати, тоді виплачуй нестачу і йди на всі чотири сторони!
Ось тут і зрозуміла Марина, що влипла вона добряче і ніхто за неї не заступиться, і вирішувати все вона повинна сама.
– Я маю їхати, матір не залишу, – твердо сказала вона.
– Тоді бери кредит і віддаси мені всю суму, – сказав Олег.
Марині подітися було нікуди, вона оформила кредит і віддала гроші, яких нібито не вистачало в касі.
– А тепер іди куди хочеш, – сказав Олег.
Повернулась Марина в село засмучена.
– Як я розплачуватимуся з кредитом, мати дуже слаба, живе на пенсію. Про кредит я не можу їй сказати.
Вона влаштувалася на роботу нянькою у дитсадок. Він був поряд від хати, тож вона відпрошувалася і бігала навідувати матір.
Поки діти в садку спали, вона годувала матір і бігла назад на роботу.
Зі своєї невеликої зарплати віддавала суму за кредит, залишалося зовсім небагато, жили з матір’ю важко.
Матері з часом ставало гірше і вже лікар сказав, що потрібні процедури, причому нічого не обіцяючи.
Від турбот і переживань Марина змарніла, схудла, не хотілося дивитися на себе в дзеркало, але треба ж було якось жити зі слабою матір’ю.
– Прцедури пройшли успішно, сподіватимемося на краще, – якось обнадійливо сказав лікар Марині, і вона пожвавішала.
– Дякую, лікарю, дякую! – дякувала вона йому.
– Але від вас буде потрібне терпіння, ще довго треба буде виходжувати вашу маму, але я обіцяю, все буде добре…
Марина доглядала матір, виплачувала кредит, харчувалися погано, грошей не вистачало.
Часто приїжджала із сусіднього села тітка Іра, сестра матері, допомагала, привозила щось із продуктів, тільки вона знала, що Марина виплачувала кредит.
Допомагала, як могла, зі свого городу привозила овочі, а взимку закрутки, варення й огірочки. Марині ніколи було поратися з городом матері.
Вона так раділа, коли на їхніх трьох яблуньках з’являлися яблука, великі й смачні.
Тітка Іра звісно говорила зі своїм чоловіком Миколою про життя Марини і з обуренням говорила:
– Чому той чоловік, у якого вона працювала, знаючи, що Марина гульбанить, взяв її на роботу?! Нехай Господь відплатить йому за те, що племінниця опинилася в такій тяжкій ситуації. Дасть Бог, може, пощастить їй ще в житті. Вона має право бути щасливою.
– Ось тому і взяв на роботу, знаючи, що йому легко впоратися і заробити на ній. Маринка сама, звісно, винна, але тепер уже, що говорити… – відповідав Микола, шкодуючи Марину.
Минув час, мати Марини одужала, не зовсім звісно, але стала на ноги, почала поратися по господарству і вже і на городі потроху працювала. Кредит Марина виплатила, а через деякий час поїхала у районне містечко і влаштувалася на пошту.
Якось одного разу познайомилася вона з молодим чоловіком Андрієм. Він був молодший за неї на три роки, але закохався з першого погляду, як тільки побачив її на пошті, де вона видавала посилки. Після роботи чекав її з квітами.
– Марино, давайте прогуляємося, я знаю, що ви одна. Я вже розпитав про вас, ви на мене справили враження, – швидко говорив він. – Мене звуть Андрій.
Марина, не чекаючи на таку розмову, спочатку розгубилася, але потім погодилася. З того часу вони зустрічалися. Марина аж стала гарнішою. Мати трохи зміцніла, заробляти Марина стала більше, а тут ще й закохалася…
Життя налагодилося.
Коли дочка приїхала з Андрієм до матері знайомити їх, він дуже їй сподобався.
– Марино, а це не біда, що він за тебе молодший? – запитувала вона дочку.
– Ну, що ти мамо, я вже йому все розповіла, що зі мною сталося і він знає, що я старша, але каже, що я йому потрібна, і крім мене ніхто не треба, а я йому вірю.
Так у сорок років до Марини прийшло щастя.
Вони побралися, купили нову машину.
Ось тільки дітей спершу не було. Андрій уже заговорив був про те, щоб узяти дитину з дитбудинку.
Але одного дня вона зрозуміла, що вагітна! Щастю не було меж.
Марина дякувала Богові, що зустрівся їй Андрій і вдихнув у неї нове життя…